Богдан Пастух

 

Мирослав Маринович. Всесвіт за колючим дротом. Спогади і роздуми дисидента – Львів : Вид-во УКУ. – 2016. – 535 с.

 

Іване,

ти написав багато книжок своїх спогадів:

згадав і дитинство своє у батьківській хаті, і юність у школі та інституті,

і про численні зустрічі із різними людьми –

про все написав докладно, та чи знайдеться хоч один читач,

який прочитає усе так, як ти написав?

 

(Василь Голобородько «Інтерв’ю для незайманих дівчат»)

 

Цей фрагмент вірша Василя Голобородька, написаного не так давно (2014 року), окреслює дуже важливий момент розуміння спогадів, а ширше – і творчості дисидентів. У цій звертальній мові вловлюється образ Івана Світличного. Йдеться тут насамперед про емпіричний досвід, що лягає в основу мемуарного письма, про пережите і відчуте в часи табірних цькувань, про радість та розкіш вільного мислення, яке теперішньому («незайманому») поколінню у питомій його частині майже невідоме. Від адептів конформізму можна часто почути про «дві радянські зони» – малу, оточену колючим дротом, та велику – в масштабах країни. Почути про те, що важче було саме у великій.

 

Та ось виходить низка спогадів, які тотально спростовують цю неадекватну тезу, що сама по собі розмиває межі гострого сприйняття історії – Раїса Мороз «Проти вітру», Василь Лісовий «Спогади», Світлана Кириченко «Люди не зі страху», Микола Руденко «Найбільше диво – життя», Богдан Сорока «Спогади», Богдан Горинь «Не тільки про себе», нарешті – Мирослав Маринович «Всесвіт за колючим дротом». Згадані книги дають виразне уявлення про оманливу суть такої тези, розкривають її фальшиво-виправдальний характер. На це можна було би просто не звертати уваги, але коли на зустрічі студентів Львівського університету з Дмитром Павличком його представляють як борця проти «колонізації та комунізації», ти розумієш, що теза про «дві зони» працює саме у такий спосіб.

 

 

Історія про «дві зони» віддаляє нас від розуміння тих часів. Мабуть, саме тому цей період найменш осмислений в літературі: нам бракує чесного погляду на складні речі, про які сучасні письменники (за винятком кількох авторів – Євгенія Кононенко, Оксана Забужко, Леонід Кононович, Степан Процюк, Василь Рубан) вперто мовчать. Якщо Павличко боровся проти колонізації та комунізації, то що тоді робили Василь Овсієнко, Юрій Бадзьо, Валентин Мороз, Микола Руденко та ін.? Чи не є це триванням злочину системи, що відтворила себе в незалежній Україні – коли все змішується в один субстрат, яким годують суспільство?

 

Василь Голобородько у своєму вірші, яким я почав, якраз показує важкий процес входин в розуміння дисидентських текстів. Якщо бути більш точним: він означує проблему емпатії в акті їх прочитання, виформованої також у процесі підготовки, котра й дає зрозуміти атмосферу тієї доби.

 

Та все ж, попри загрозу пройти повз щось дуже важливе у спогадах Мирослава Мариновича, є сенс поглянути на цю книгу насамперед крізь призму самобутності її автора, який представив читачам свій власний Всесвіт. Книга розпочинається розмовою про родину, складні епізоди сімейних історій, що в той чи той спосіб формували свідомість малого хлопця. Родинні історії завжди формотворчі, завжди внутрішньо укладальні, такими вони є і тут. Знання про сильну емоцію в переконаннях тих чоловіків, що йшли в родовому ланцюгу перед автором, не могло не позначитись безпосередньо і на ньому. Цей невидимий закон внутрішнього спадку працює протягом усієї книги. Короткі слова з останнього листа з каземату вуйка Антіна Мариновича: «Я ніколи не думав, що люди можуть бути такими звірами» створюють передісторію головного героя, його розуміння, що за цим коротким висловом стоїть неймовірний відчай.

 

 

Ще одна загальна риса, що пронизує весь корпус книги – відвертість. І це стосується не лишень розмов про складне таборове життя, де у протистояннях з адміністрацією людина вдавалась часом до неймовірних вчинків (транспортування в собі капсул з текстами). Відвертістю тут просякнутий і спогад про родинне життя, про складні стосунки з батьком. Усе це подано в такій стильовій манері, що читається, неначе літературна історія з глибинним психологічним самозондуванням. Збірний образ родини, зокрема Мами і сестри Надії, утворює тут виразну модель, в межах якої існує автор спогадів. Ці жінки несуть на собі тамгу поколінь, цементуючи власну непохитність: «Коли з табору приходили вістки, що я оголосив голодування, Мама голодувала також. Не з якихось політичних міркувань, а просто тому, що психологічно не могла їсти. Розповідала мені потім: «Від однієї думки, що ти голодуєш, мені їжа каменем у горлі ставала». Тоді ж Мама думала про дивовижну естафету поколінь, бо і її мати, Марія Маринович (з дому Менцинська), свідомо лягала на цемент, щоб уявити собі, що відчуває її старший син Антін, якого кинули були до енкаведистського каземату».

 

Так поступово з розповідей про дитинство, юнацтво, шкільні перипетії, автор підходить до власної точки неповернення, яка остаточно переключила спосіб його мислення. Якщо говорити про історію формування Мирослава Мариновича як дисидента серед спогадів інших інакомислячих, то виразно прозирає факт: долі цих людей розпочинались як щось абсолютно типове в типових соціальних умовах. Це працює у випадку Василя Стуса – аспіранта Інституту літератури, Миколи Руденка – літературного функціонера високого рангу, викладача історії Валентина Мороза; список цей може розширюватись, всі вони до якогось часу були типовим соціальним продуктом свого часу, як і комсорг у школі Мирослав Маринович.

 

Але кожен з них у якийсь момент дуже гостро відчув потребу внутрішнього збереження, що виявляло себе у перебуванні в правдивій, не сфальшованій мові. Цей дотик до свободи вмить ламав попередні схеми мислення, перетворював цей сталий світ на новий, з якого вийти вже неможливо, настільки він розкішний та свобідний. У своїх «Колымских рассказах» Варлам Шаламов називає цей дотик-осяяння вірусом, від якого годі вилікуватись. Подібний момент, як видно з фабули спогадів, пережив і Мирослав Маринович, коли познайомився з Миколою Матусевичем. Згодом вони обидва перейдуть поріг, за яким почнеться їхнє нове життя, і повернутися у попереднє вже не буде ні можливості, ні, головно, бажання. Цей дуже ясний, майже дитячий погляд автора на світ можна відчути в листі до сестри, тут не можу втриматись від цитати: «Надієчко, Ти справді віриш, що з роками ми станемо менш романтичними та наївними? Тепер, навпаки, я вірю, що нічого з нас не виб’ють ні люди, ні події, − хіба що, може, навчать краще приховувати обпечені рани. І за жодні скарби цього світу не зміню нашого ясного погляду на людей, не продам чистоту і розкіш довір’я до них за оту заіржавілу «зрілість» і «твердість». Бо як би там не звалася ота життєва відпорність, завжди вона була і буде лише байдужістю». Цього листа написано у 1979 році, а книгу «Всесвіт за колючим дротом» видано у 2016 році − автор справді не змінив свого погляду на людей.

 

Не зупинятимусь тут на типових для людей подібної вдачі випробуваннях − «підходи» КГБ, обіцянки матеріального комфорту, аспірантури в замін на статус агента, відмова «стучати», звільнення з роботи, матеріальна скрута і таке інше складне, жахливе, в’язке, що може паралізувати вже тим, що сиплеться на молоду людину з усіх боків. Але заразом у цьому письмі, навіть при тому, що воно написано ось тепер, крізь оповідь прозирає стільки живого, незагнузданого духу, що ці життєві неприємності відходять на другий план. Вони не диктують форму життя для Мирослава Мариновича. І тут потрібно зупинитись, і сказати про одну дуже важливу рису автора, яку можна знайти і у інших політв'язнів (але тут вона виразно характеротворча) – відсутність озлобленості на людей, які, опустивши голову, діяли в межах системи. Ця доброта у дивний спосіб сприяє ясності погляду, а відтак, і мислення. Такий стан, очевидно, вимагає доволі складної внутрішньої роботи: залишатись у межах золотих середин.

 

Слід також сказати, що авторові добре виходить створювати психологічні портрети людей. Він вдається до промовистої деталі, відкриває читачеві можливість домислювати, і так вносить сильний елемент художності в ці спогади. Хотілось би виокремити стоїчний образ Оксани Яківни Мешко (саме таким представляє його і Світлана Кириченко); особливо врізався в пам’ять епізод її випадкової зустрічі зі своїм суддею на київській вулиці. Кількома реченнями Мирослав Маринович розкриває також проникливість в людську природу Алли Горської, яка вміла відчувати стани незнайомих їй людей. Причому автор не просто описує це вміння, а подає його у мікроісторії, що промовляє до читача значно глибше.

 

Свого часу я з великим трепетом читав ще перше видання спогадів Миколи Руденка, де з перших уст людини з Луганщини (народився недалеко від Сутогану) розказана історія Гельсінської Групи. Найбільше вразило в тих розповідях таке: члени Групи, коли приїздили до когось запрошувати вступати до неї, знали (як і ті, кому пропонували це), що їхнє перебування на волі незабаром закінчиться. Вступ до Групи дорівнював арешту, а згодом – великий строк, який і отримали учасники процесу, і найважча покара – примусове лікування в статусі божевільного, що довелось пройти Григоренкові. Це я до того, що у молоді роки Мирослав Маринович чітко розумів фінал своєї участі в Групі. І на запитання Левка Лук’яненка – чи може він пожертвувати своєю свободою? – не похитнувся.

 

У цій книзі розлого описано структуру Групи, її функціонування, цікаві моменти спостережень за життєвими ситуаціями, людьми. Особливо вразив момент, коли хлопців свої ж оголосили агентами КГБ. Можна лиш уявляти, наскільки складним в емоційному плані було їхнє життя. Тут якраз згадується вже цитоване Голобородькове: «та чи знайдеться хоч один читач, який прочитає усе так, як ти написав?».

 

Розповіді про етап, про життя в зоні, стосунки між в’язнями, конфлікти з адміністрацією, карцери, ПКТ, двадцятидобові голодування, які були справжньою демонстрацією готовності померти… Тут хочеться для ілюстрації згадати дивовижний фільм Стіва МакКуіна «Голод» («Hanger») про смертельну голодування бойовиків ІРА в 1981 році в Ірландії, у белфастській тюрмі «Мейз». Книга просто просякнута темами, які не відчитаєш десь інде. До того ж, кожна життєва ситуація, представлена автором, завжди має сторону її певного осмислення – це не просто побутописання. Колись я взяв до рук спогади єврея-політв’язня Ігоря Губермана «Прогулки вокруг барака». Прочитав її, і не одразу збагнув, чому в’язень сумління (Губерман видавав підпільну літературу про євреїв в Радянському союзі) так захоплюється у своїх сюжетах життям злодіїв, ще й детально описує їхні злочини на волі. За його наративом відчувається певна нотка самоствердження, любування, коли він чифірить в одному колі зі злодіями. Це абсолютно чуже тому, як поводить себе в письмі Варлам Шаламов; немає такого і у Мирослава Мариновича – хоч він і описує різні ситуації з побутовими злодіями, і в цьому відчувається його постійна етична напруга. Вона ж часто і формує спосіб його письма: коли автор подає моменти складних стосунків між в’язнями, адміністрацією, ніколи не збиваючись на голосний аподиктизм.

 

Цікавими та промовистими тут є також історії, які трапились з автором після заслання, вже в роки Незалежності. На захисті дисертації Олеся Обертаса (до речі, дуже цікава його монографія про український самвидав) в Інституті літератури ім. Т. Шевченка Маринович зустрічає особу, яка приїздила до в’язнів у складі делегації 1978 року переконувати їх покаятися і насолоджуватися щастям. Ця людина – Віталій Дончик – тепер був керівником тої самої дисертації про український самвидав, що за нього часто і страждали в’язні. 

 

Загалом, книгу можна розбирати на цитати. Вони настільки життєствердні, проникливі, і написані людиною, за наративом якої відчувається дуже живий, постійно шукаючий розум. Тут ви не зустрінете менторства старого політв’язня. Натомість побачите постійні виклики перед собою, сумніви, аналіз, переливи, і гру думки. І звичайно ж – стиль, що і виказує внутрішні ландшафти автора. Маринович тримає в собі напругу сумніву і прагнення, що передається читачеві: «Людина ніколи не буває однаково сильною увесь час. Навпаки, за злетами йде занепад, а часом і падіння, і як важливо в момент отого болісного зриву не сказати собі: «Ну все, я пропав – більше вже ніколи не піднімуся». Невидима, але рятівна рука завжди поруч із тобою…» І колючо-ворожий Всесвіт стає інтересним, розкривається нам назустріч під проникливо-добрим поглядом автора.

 

28.10.2016