Ганна Улюра

 

Таня Малярчук. Забуття. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. 256 с.

 

На передньому плані сидить дуже худий (така «безтілесність» притаманна сильно хворим людям) нестарий чоловік. У нього на колінах – пишна попеляста курка. Він посміхається наче саме цій пташці, а не людині з камерою. Поодаль на поріжку стоїть молода жінка; вона дивиться не в камеру, а на чоловіка. Жіноче обличчя знаходиться у тіні, але чомусь виникає моцне переконання: жінка усміхається.

 

Прочитавши опис цієї знимки ближче до кінця нового роману Тані Малярчук, я подалася її шукати. Саме «по лінії» цього фото (так мені здалося) можна відокремити в «Забутті» «вигадку» і «правду». Так, обидві в лапках – бо цей твір є настільки ж психологічним романом, як і белетризованою біографією. Фото, як виявилося, насправді існує.

 

 

На ньому український історик і політик польського походження В’ячеслав Липинський – унікально неуспішний в обох іпостасях, точніше – в чотирьох: як українець, як поляк, як історик, як політик. Походив із польського шляхетного роду, але присвятив себе Україні (один з «хлопоманів»). Пройшовши при цьому через конфлікт із батьками, через непорозуміння з дружиною і дочкою (це вона на фото, кажуть). Один із засновників Української демократично-хліборобської партії. Людина з кола Павла Скоропадського. Був послом УНР у Відні. З кінцем Гетьманату закінчилася фактично й політична кар’єра Липинського. В еміграції він працював насамперед як історик: тут написаний і зараз добре знаний його трактат «Листи до братів-хліборобів» середини 1920-х. Десь за рік після того фотосеансу він помре від сухот.

 

Ця знимка існує, отож. Це важливо не тільки для того, щоб атрибутувати «Забуття» як біографію історичного діяча. Зображене на фото є фактом історії – його можна трактувати як завгодно, але подія відбулася. І є це зображення, котре підживлює пам'ять. Так виринає, зокрема, безкінечно важливе для Малярчук діалектичне протистояння факту і спогаду. Пам'ять і спогад же по суті – найбільш ненадійні речі із тих, якими володіє людина. Те, що ми відчуваємо нині, докорінно змінює наше згадуване минуле. Здатність забувати, між тим… Саме з нею пов’язана наша здатність розвиватися і навчатися чомусь. І саме ця потенція забування і є магістральною (і проблемною щодо вирішення) темою нового роману.

 

2016 року в зачиненій квартирі сховалася самотня молода жінка. Єдине, що вона фактично робить – це читає старі газети і нищить послідовно своє соціальне і емоційне життя. Каже: «Мій всесвіт малюсінький, крихітний, просто тобі не всесвіт, а всесвітичок – звичайна середньолюдська рівнина, на якій не відбувається нічого цікавого, окрім помірних опадів і непомітних змін пір року». Ну, це сильне применшення. Одного дня її «всесвітичок» остаточно закривається, майже обнуляється.

 

Вона миє підлогу так, як навчила її бабуся, і раптом переживає клінічний приступ паніки, навіть на початку здається, що це серцевий напад. За ним приходить жах – вийти з квартири, з кімнати, взагалі щось зробити. Безкінечно довго тривають необхідні походи до продуктового магазину, поки не осяює думка: можна і не їсти. Єдине її раціональне (більш-менш) заняття – вона вичитує підшивки старих газет, які їй доставляють з бібліотеки, в котрих шукає згадок про Липинського. Він чомусь стрімко запав їй в душу.

 

За межею залишаються її колишнє богемне життя, її робота (вона письменниця, до речі), її чоловіки та її родина. Вона вчиться їх забувати, а ті всі й самі в тому неперевершені майстри. Занепокоєні батьки все частіше порівнюють її з дідом Бомчиком (колоритний персонаж, який певно вимагає окремого твору). «Дід Бомчик, батьків батько, коли помирав, важив сто п’ятдесят кілограмів. Як на справжнього товстуна – не так і багато, але багато, як на діда Бомчика. Він замолоду був щупленький і невисокий, я ще бачила фотографії, на яких дід, худий як тріска, обіймає рябу корову, свою багатолітню улюбленицю. За цією коровою Бомчик доглядав, як за царівною, говорив з нею, доїв її, чесав хвіст і спеціальною щіткою (…). Корова вмерла ще до мого народження, випадково об’ївшись мокрої конюшини». Дід успішно пристосувався до будь-якої влади; коли гинули і зникали його брати, він захищався сміхом (звідти прізвисько) і наростаючим потужним шаром тлущу.

 

Утворюється трикутник «до порівняння»: молода письменниця з ментальними розладами – напівзабутий мертвий історик-революціонер – забутий мертвий дід-пристосуванець. Хто в тому тріо еталонний персонаж (в сенсі «зеро-пацієнт») – хтозна. Головне, ким вони є одне одному. А саме: способом відновити утрату, вижити, одночасно перетворивши це виживання на світоглядну кризу. (Нагадаю, «криза» – це буквально «розвиток»). У фіналі їй стане сил поїхати на могилу Липинського, щоб там уже дізнатися: поховання зрівняли з землею. Деякі втрати не відновлюються. Хіба що фото те залишилося.

 

Я злегка, але напевне-таки, зманіпулюю зараз, і «перетягую ковдру» роману на цю молоду жінку. Головний герой «Забуття» – Липинський; зміст твору складає його біографія. Байопік – жанр передбачуваний. Навіть у карколомніших поворотах долі героїв ми обізнані наперед і – на відміну від достовірного оповідача – не мусимо вдавати, що не знаємо, чим все закінчиться. (Помруть всі наприкінці роману, це як мінімум). Якихось вражаючих чи просто нових відомостей ані про Липинського, ані про його оточення, ані про його добу в романі Малярчук годі шукати. Тут є багато прямих і непрямих цитат з доступних джерел. Є чимало розлогих описів відомих подій – дуже відомих, дуже розлогих. Серйозно, нащо добрий десяток сторінок розказувати про відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві? Я прекрасно уявляю собі «Забуття» як роман-на-експорт: у перекладі він читатиметься саме як белетризована біографія маловідомого історичного діяча. Але не зараз, не в оригіналі. Ця біографія складається з набору очевидностей, котрі натомість подаються як відкриття і загадка. І от саме ця «хибна» загадка приховує якусь справжню, либонь. Та і суть не в «загадці», а в «приховує».

 

Зрештою, на більшість джерел своєї художньо-біографічної розвідки вказує сама оповідачка (не авторка, яка з’явиться лише один раз – разом із тим фото, а саме розповідачка). І уже на перших сторінках твору: тут, скажімо, іде мова про щоденник Євгена Чикаленка. А ще про тодішні газети. Кажуть, вчорашня газета – це та інформація, яка точно недоступна. Вона миттєво втрачається і забувається. Старі газети, з яких дізнається про життя свого героя ця страждальниця, є природно втраченою і неприродно відновленою нею інформацією. Буквально: вона реконструює життя Липинського за згадками про нього в тогочасній пресі. А по суті: в старих газетах вона шукає забутих на часі відомостей про себе – щоб точно їх не знайти. Перші речення в романі: «Найважче пояснити – і самій собі теж – чому раптом він? Звідки взялася моя історія про нього? Хто ми одне одному? Відповідаю: ніхто». Все наче розставлене по місцях: ніхто нікому нізвідки. Так собі, огляд старих газет. А все ж таки «моя історія», а уже потім «про нього». Біда в тому, що власне в його історії – максимально безпечному просторі забування (= старі газети) – вона себе і знаходить.

 

Ми є тим, що ми забули… Ото вже істину віднайшла, – скажете ви. О так, це банальність, – погоджуся я. Тільки йдеться не про те, що забуте формує наше підсвідоме. Не тільки про це. Те, що ми забули, стає основою і нашої суспільно-політичної позиції, і нашого громадського висловлювання, і нашої політичної ідентичності. Ми є тим, що ми забули разом. Ба, більше: ми є тим, що ми свідомо забули, ми є тим, від чого ми добровільно відмовилися. «Забуття» Малярчук якраз і фіксує момент, коли повертається проти нашої волі нами забуте і відкинуте.

 

Саме тому я маю нічим, зрештою, не підкріплене (чесно кажу) переконання: «Забуття» написане про ту юну жінку. А біографія Липинського постає тим, що по ходу читання максимально відчужується – від героїні, а слідом за нею – і від читача. Байопік – це та частина роману Малярчук, від якої слід «добровільно відмовитися».

 

Бажання сховатися від людей і читати запійно про мертвого історика виникло не враз. Хвороба юної жінки наростала: її відлюдництво тривало більше п’яти років. Героїня Малярчук ретельно вивчає свій анамнез, і нас теж злегка в тому просвітить. Студенткою на провінційному філфаку вона закрутила роман з одруженим викладачем. На презентації першої книжки зустріла наступну пасію. А під час цієї соціофобської історії поруч із нею певний час був ще один чоловік, який її покинув – і не дивина. Вони, ті хлопаки, таки і є анамнезом її божевілля, позаяк «хотілося все зробити власним досвідом». Все – то значить насправді все.

 

Безумство в цьому випадку – не хвороба як така, навіть не відхилення; це певний стан, на котрий ніхто не може адекватно відреагувати. Це самопочуття і ситуація, котрій, і в котрій, тобі ніхто не здатен відповісти/відповідати. Ті її три чоловіки-білявчики до ціннісних реакції такого штибу не готові.

 

Аналогія зі занапащеним подружнім життям Липинського і Казимири прозора – він теж є тим-кому-не-відповідають. Теж свого штибу безумець. Юна панянка з доброї родини приходить на хуліганський виступ Липинського і висміює його. Починаються часи взаємної ворожнечі, котрі закінчуються таким самим гарячковим коханням і одруженням. Вони не здатні порозумітися: Казимира не розділяє захоплення В’ячеслава Україною. На певному етапі їм, які уже стали батьками дівчинки, не залишається нічого іншого, як розучитися. Казимира – ще та баба-грім, але вона не здатна виконувати роль, котрої від неї очікують: бути Іншою без ознак Інакшості; бути тиранкою, котру її чоловік зможе контролювати. Вони насправді кохають одне одного, але це пристрасть, позбавлена необхідного для революційної діяльності Липинського ракурсу «однодумець, соратник і товариш з боротьби». Був один переламний момент, – вкаже розповідачка, – коли достатньо було відповісти на поцілунок так, як хотілося обом. Відповіді не було. А був натомість початок кінця.

 

Коханець чи однодумець? – сильна тема. І в романі вона надається до вирішення саме в пошуку «співрозмовника» (тут: і відповідь, і відповідність, і відповідальність). І не ясно (і не важливо), чи є те страждання героїні безумством. Її вчинки і думки не отримують реакції від коханців, на котру вона розраховує. Тож до неї і заговорить такий самий «духовний перевертень», як і вона сама. Відтоді в цих тривалих розмовах із мертвими є на кого покласти відповідальність за зраду всіх інших, за одночасну побудову і стирання кордонів між людьми; за занапащені для утопічної ідеї життя реальних людей (і кажу зараз про обох героїв).

 

Психологічно переламаний в кількох місцях жіночий персонаж в цьому історичному (за способом і оповіддю) романі наче і сам по собі є історією. Історією – точніше, з великої літери. Коли історичний процес розвивається, ми його не бачимо і не чуємо; Історія має здатність проявлятися у кризах і катаклізмах, нею ж інспірованих. Якось так працює і людська психіка – здоровою вона нікому не примітна, але у першому ж власному відхиленні варто шукати одкровення. Це необхідно! Аби світ почав бодай здаватися таким, що має сенс.

 

Психічні проблеми жінки-розповідачки – метонімія «Забуття»: її історія є частиною біографії Липинського, її хвороба подібна до самої філософії історичного прогресу. «Ексгумований» Липинський в особистій історії розповідачки проблематизує якраз думку про прогрес історії, отож – про саму можливість якогось увіковічення пам’яті. Навіть якщо йдеться про те, щоб вийняти з історичної напівтемряви постать «кармічного невдахи», і у такий спосіб спокутувати уже власні гріхи добровільного забуття.

 

Будь-які маніпуляції з колективною пам’яттю – це саме маніпуляції, в яких теперішнє замінюють на щось із минулого (і то зворотній процес). Але справа якраз в тому, що для добровільно ув’язненої молодої жінки зі «Забуття» теперішнього не існує. І вона починає процес увіковічення з того, що визнає його нерезультативність: «Так я запам’ятала своє минуле. Другорядні деталі грають у ньому, а точніше, в пам’яті про нього важливішу роль, ніж головні. Головні всі покриті кіптявою. Я не орієнтуюсь у власному житті. Якби хтось перевірив мої знання про мене, то цей іспит я склала б останньою, найгірше з усіх». Не-пам'ять про минуле – це її «велика відмова», яка сформує її ідентичність.

 

А від чого відмовився Липинський? Які «ні» його творять? Це ж не просто відмова від родини, любові, віри. (Я, правда, сказала зараз «просто»?!). Все одно – його жертва ще більша.

 

Актуалізувався якось в пам’яті (іронічно, так) текст, який стилістично на роман Малярчук зовсім не схожий, але має численні ідейні перетини – есе «Уявний єврей» Алена Фінкількраута. Для нього єврейська (просто у його випадку – єврейська) ідентичність випливає з думки про протест, а не прийняття (Катастрофи, ясно), не про цілісність, а тотальну відсутність (буквальну, ясно). Ідентичність приходить зі знанням про твою приналежність до певної групи, каже Фінкількраут. А разом із цим знанням приходить втрачена на часі пам’ять – наголошує. Щодо останнього, він не має жодних сумнівів.

 

Українізований поляк Малярчук (я про героя зараз, не про історичного діяча) теж будує свою ідентичність на відсутності і протесті, такий собі уявний українець. Він – на стороні вічно переможених, і то добровільно. Але питання про те, що разом зі знанням про приналежність приходить пам’ять, настільки очевидне для Фінкількравта, для Малярчук – проблемне і відкрите. Не те, щоб відповідь на нього у «Забутті» звучала непереконливо; такої відповіді в цьому романі просто бути не може. Позаяк подібний підхід здатен задовольнити спраглого ідентифікації читача – та і не менш жадливу до того героїню Малярчук, скажу, – ці персонажі знаходяться усередині «вимислу, що повсюдно панує» (краду поняття у чергового філософа-розумника).

 

Кілька аксіом, здається. Ідентичність конструюється. Процедура ця пов’язана із тлумаченням власної історії. Безпосереднє тлумачення провокує спогад. Опосередковане тлумачення – «запускає» пам'ять. Їхня сума дорівнює ідентичності. Стрункий алгоритм... І висновок за Малярчук: «Я – нащадок покори і страху смерті».

 

У фіналі «Забуття» забутий мертвий історик тримає на руках попелясту курку, а залякана юна жінка на самоті у зачиненій кімнаті роздивляється його старі фото… Кінцівку «Очікуючи на Годо» пам’ятаєте? «Ну що, йдемо? – Так, йдемо. Ніхто нікуди не йде». Бо між забуттям і забуванням – колосальна навсправді різниця.

 

21.10.2016