Ярина ВИННИЦЬКА

 

Арт-бук «Скриня. Речі Сили» – це спроба зшити кольорову ковдру у стилі петчворк з тих клаптиків Великої Традиції, що залишились мені у спадок від моїх предків. Я народилась і виросла у місті, а тепер намагаюсь зрозуміти свій ірраціональний «sex drive» до традиційної селянської культури, позаяк давно і безнадійно загіпнотизована красою народних шедеврів. Розглядаю старі вишиванки і фізично відчуваю, як мій мозок покривається невідомими мені знаками і символами. Це щось схоже на транс чи медитацію: усередині мене все раптом завмирає, як у дитячій грі «море хвилюється раз»; розум затихає, наче хтось скрутив гучність; і я просто відчуваю, як краса рятує світ.

 

 

Я фетишистка. Не можу викинути навіть клаптик бабциної сукні, орнамент якої в’ївся у мою пам’ять, як хна в’їдається у шкіру на сеансі мехенді. Не можу припинити виконувати дивні, часом навіть абсурдні дії у суворо визначені для цього дні, ба, навіть години, тільки тому, що так робила моя бабця (а це вже невроз нав’язливих станів). Тож з року в рік обов’язково вертаю додому на 6 січня хоч би де не була (тому мені не збагнути, як можна їхати кудись святкувати Різдво, якщо його можна лиш приїжджати святкувати); обов’язково міняю постіль у Чистий Четвер; у надвечір’я Трійці встромляю свіжо зрізані гілочки липи, дуба, клену за образи, люстри, одвірки. І ще безліч усіляких дрібниць, які видаються дурницями для невтаємничених, але є сенсотворчими у моєму житті. Як ті майстри, що посеред робочого тижня, не зважаючи на відставання від графіку і втрату заробітку, беруть і не виходять на роботу, яким би абсурдним це не видавалось прагматикам-замовникам, бо… Покрова, Михайла, Дмитра, Спаса, Першої Пречистої, Другої, Третьої, Стрітення, Вознесіння, Благовіщення.

 

Я хочу виокремити в собі те, що робить мене не громадянином планети, а мешканкою певної обмеженої території земної кулі. Ця книга – моя внутрішня етнографічна експедиція. Мої відкриття не претендують на науковість, а лиш на душевність. Як герой народної казки, я просто відправилась на пошуки свого щастя.

 

З карти України зникають села – зі швидкістю 15-17 на рік. Разом з ними зникає моя «країна мрій». Країна мрій, де задобрювали морози кутею, кликали весну, шукали цвіт папороті, колядували годинами, а весілля гуляли тижнями. Ця первісна культура не встояла під ударами цивілізації, як колись Римська Імперія не встояла під ударами первісних варварів. Ми перестали співати давніх пісень (ми взагалі перестали співати), і вишиваємо тільки «хрестиком». А мене переслідують напади апокаліптичного страху, що втрачаємо ми щось непомірно більше за старе домоткане полотно, вишите кольоровими нитками, чи три примітивні ноти колискової мантри, якою прикладали до сну наших матерів.

 

 

Хто тепер знає і пізнає решетилівські килими, кролевецькі рушники, борщівські сорочки, чернігівські ікони, гуцульські трійці? А це цілий український κόσμος, впорядкований нашими дідами-прадідами, засланий тепер у культурну резервацію. Він перетворився на справжній андеґраунд, що ховається у underground підвалах музейних фондів і нашої родової пам’яті. Ексклюзивне мистецтво ручної роботи безпорадно тулиться у порожніх музейних залах і спорожнілих селах.

 

Я перебираю свої скарби – запаски, верети, крайки, перемітки, зґарди, дукачі, ґердани, лелітки з сухозолота, баламути, і відчуваю, як серед усієї цієї краси намацую своє щастя. Бо ці речі – це щось більше, аніж просто матеріальні артефакти. Вони усі якісь «не прості, а золоті». Можливо, тому, що створені «божичами» – божими людьми, що жили у ритмі з сонцем і постійно торкались землі. Вони ніби замикали на собі небо і землю, і через тілесний контакт із землею отримували бездонний як небо спокій, заземляючи усі свої страхи і неврози. Неписемні, але відаючі, божичі були народними буддами, і все сотворене ними помарковане вічністю як знаком якості.

 

Такою була моя бабця. І вона була моїм далай-ламою…

 

 

Я живу у Львові. І мені видається, це місто феноменально ніжно увібрало в себе село. Так, ніби випило склянку теплого молока з-під корови. Відбулося все настільки органічно, що міщани навіть не помітили, як селянські традиції, позбавлені свого первинного сільськогосподарського призначення, стали невід’ємною частиною їхнього урбаністичного пейзажу. Село експортувало у місто не тільки сорочки на домотканому полотні, а ще й свої звичаї (як-от засівати міські квартири зерном з побажаннями «сійся-родися, жито-пшениця»), цінності, моду на еко-продукцію, етно-фестивалі і давні імена. І вже не ланами та полонинами, а міськими вулицями ходять у старих вишиванках Меланки, Варвари і Явдохи.

 

Село вперто проростає у місті, попри іманентну зверхність міщан до селян.

 

 

Моя бабця розповідала, як панянки з міста у елегантних сукнях і капелюшках цуралися «хлоп’янок» у вишиванках і постолах, та ставали у церкві по різні боки від вівтаря. Парадоксально, але саме дворянська інтелігенція, включно з Шевченком, Лесею Українкою, Франком, почала збирати народний фольклор, який потім став джерелом авангардистських новацій. Народне і професійне щепили одне одного, анонімне стало авторським, і з’явились такі культурні гібриди, як експресіонізм, супрематизм, джаз, футуризм,арт-нуво і гуцульська сецесія.

 

Для мене ж традиційна культура – найбільш відповідна форма психотерапії. Я потребую її, як ковтка свіжого повітря посеред загазованої міської вулиці. І поки жителі мегаполісів засипають зі снодійним та радіють за допомогою антидепресантів, я панічно шукаю народні рецепти гармонійного співіснування з богами, ворогами, предками і власною психікою. Рецепт «щастя-здоровля» записаний кольоровими нитками на моїй вишиванці.

 

 

16.10.2016