В старій Галичині.

Хто з нас не каже: „Гей-гей! Старі, добрі часи!“? Кажемо так ми про минуле, скажуть так наші внуки про нинішні часи, казали так наші діди про часи прадідів, і так далі і так далі аж до початку світа. Один хіба Вп. прабатько Адам не згадував спершу старих, добрих часів, але й він почав зітхати за ними, коли його виселили з райської полоси.

Одним словом: така вже людська вдача і на те нема ради. Хочби навіть ліпші часи настали — все таки давні будуть ліпші. Одні тому, що ми були тоді молоді, другі тому, що ми їх не бачили.
Але напевно бували часи ліпші як ось ті, що, ми їх переживаємо і неодин, мало майже кожний з радою душею вернувсяб до них, перескочивши десятиліття, півстоліття чи навіть цілий вік.


Передімною програма концерту „Сурми", що відбудеться в середу 13.4.1938 в салі Лисенка: Читаю її і ...зітхаю: „Гей-гей! Старі, добрі часи!.
Концерт старогалицьких пісень!...
Так і ввижається старе, поросле мохом попівство, з білими стовпами на переді і тихим, тінистим садом позаду. Кватирка у вікні отворена, а з хати чути звуки фортепіяну. Виливаються вони на подвіря і розкочуються як тиха вода по всім усюдам. Забігають і до возівні, де стоїть чужий драбинястий віз, а розпряжені коні хрупають свіже, пахуче сіно.
Нині пополудні приїхали гості. Дивні, неждані, але мило бачені і варті заходу. Самі молоді, веселі і безжурні, а всі в чоботах і циліндрах.
Алюмни! І то „укончавші“!
Батько котрогось із них дав їм підводу на цілий місяць і на цілий край: їдьте, мовляв, і шукайте.
І вони їздять.
Де тільки виросла під крилами затишного приходства якась кандидатка на їмость, де їх не виросло забагато, там підвода заїжджає —  радо витана і з жалем прощана.
Тихе приходство зміняє з приїздом „укончавших" своє обличчя. Пса припинають, кури ловлять, Паранька біжить на село, а Миколка їде возом до містечка.
А з відчиненої кватирки випливають звуки пісень, найновіших „шляґерів“.
„Ви дівочі сині очі
Чом слеза вас криє?“
Панна Oля слухає і зітхає. Піднесла сині очі на того чорнявого, що тенориком виспівує і зараз накрила їх віями. Коли завтра відїде чорнявець — накриє їх напевно і не тільки віями...
„Не лови мотилька, діво молодая,
Він порине з цвіточка, оставить тебе"...
Так, так!.. Порхне, напевно порхне. Такий rapний, такий елєґантний, декана син... Певно шукає за посагом, а вона... тільки виправу і дещо з господарства.
"У сні я снив о щастю, о рожах снив я".
А може не відїде!?..
В світлицю ввійшов отець парох, що вернувся щойно з поля.
— Витаю, витаю. Прошу, співайте далі. І я колись співав і їздив так як ви. Ех, старі, добрі часи.
Алюмни хвильку порадились і вже гремить пісня:
„Задзвенімо разом братя
Піснь воскресну, піснь нову..."
Слухає отець парох нової пісні і росте серце і блистять очі і радість груди розпира.
Що за правду, силу й волю
Ми боротись все готові...
Щось йому трохи за новомодно, але бадьорі звуки пісні вирівнюють текст.
„Жиє в народі віра,
Що десь на Буга дні
Корона, меч і ліра
Лежать у глибині...
Село, до якого алюмни заїхали, саме стоїть над Бугом. І всім хатним так приємно слухати про те, що в тому Бузі лежить корона, меч і ліра — все те, що „поховали старі батьки“.
— Ліра, любі гості — обзивається отець парох — вже не лежить на дні. Слухаю нових пісень і бачу, що вже її видобули. А ще дасть Бог...
„Живем, живем своїм житєм,
Його ніхто не відбере!..
Оно як наш Дністер плине"...
Літний вечір помало вийшов з тінистого саду і заснував приходство сумерками як диким виноградом.
Часи, часи!...
Добре, що „Сурма" нагадає нам їх у середу.

12.04.1938