У Львові дня 21 н. ст. вересня 1891.
Сегодня зїздять ся до столицї Галицкої Руси представитель духовеньства руского з цїлого нашого краю на завтрішний день — початок руско-католицкого синоду провінціяльного.
Факт зібраня того синоду важний уже сам собою, без огляду на справи, які він буде трактувати, і на постанови, які він порішить. Факт той єсть важний уже принціпіяльно, що руско-католицка церков в Галичинї знаходить нинї можність радити синодально сама про себе, над своїми справами, — чого не так то ще дуже й давно она осягнути не могла, — як свідчать часи 1860-их років, коли то за незабутного митрополита Григорія Яхимовича і ще опісля за митрополита Спиридіона Литвиновича, підчас розгару тогдїшного руху обрядового, серед духовеньства нашого горячо відчувалась потреба синоду, а винайденє способу зреалізованя гадки руско-католицкого синоду провінціяльного (через евентуальне втягненє до того також епископів угорско-руских) займало тогдї всї уми нашого духовеньства. Нинї синод — і без помочи угорско-руских епископів — показав ся можливий, і длятого ми вже сам факт нинїшного зібраня синоду уважаємо важним, розуміє ся, не входячи в те, на скілько такій синод в тамту пору, підчас горячого руху обрядового — котрий то рух можна було в розумний спосіб використати на добро церкви і обряду руского a по-при тім і на добpo руского народу — міг був мати значінє в наслїдках своїх навіть дуже важне.
Від тих часів до нинї відносини значно змінили ся. Рух обрядовий з 1860-их років до нинї прогомонїв зовсїм, — єму не судило ся лишити по собі в краю якихсь визначнїйших добрих наслїдків, хоч принїс шкоду через еміґрацію значного числа духовних руских в краю, — бо зі всїх боків стрічав лише слїпу ненависть, a нїхто не хотїв зрозуміти, що рух той можна було — як сказано — використати на добро рускої церкви і руского народу. Нинї руху того не слїдно, уми взглядно спокійні, то й не диво, що як правительство, так і латинники та й польска праса заняли — на скілько можна судити з внїшних прояв — становище безпристрастне, спокійне, — не так, як в роках 1860-их, коли то вже само гадкованє про руско-католицкій синод окрикувала праса польска зрадою на всї боки, зрадою Австрії, Риму, краю і т. д.
Впрочім нинїшний синод — як звістно — має не рушати нїякого питаня т. зв. "дразливого", а обмежити ся лиш на такі справи, котрі не були би спосібні з якої-небудь сторони визвати недовіріє і неохоту.
Против тої тенденції — на скілько можна судити з прилюдних відзивів — нїхто з нїякої сторони на-тепер (т. є. що-до сего першого синоду) не підносить рішучо замітів, однак дає ся вже й тепер помітити з різних сторін бажанє, щоби будучі синоди мали характер инакшій — щоб они рушали і справи т. зв. "дразливі". З одної сторони латинники (поминувши вже Поляків) хотїли би форсувати передовсїм дві справи: заведенє целібату і скасованє руского календаря. [Орґан австрійских католиків, віденьскій Vaterland, витаючи синод, виразно каже: "Целібат і календар — то дві справи, котрі скорше чи пізнїйше мусять станути на порядку дневнім, однак они натури так дразливої, що виключенє их з проґрами ceгo синоду легко зрозуміти; полагодженє таких питань мусить дозрівати поволи..."] З другої знов сторони з кругів патріотичного духовеньства руского і взагалї з-посеред рускої суспільности підносять ся зовсїм оправдані бажаня, щоби руско-католицка церков старала ся вибороти собі становище поважнїйше і самостійне, независиме від латинян так, як доси. (В тім напрямі написана і міщена в "Дѣлї" статья звернула на себе увагу не тілько в краю, але й по-за границями єго, як видко з того, що віденьскі дневники подають зміст єї.)
В виду тих зазначених уже суперечних собі бажань про будучність — ми не сумнїваємось, що вже й теперішний синод знайде нагоду зазначити від себе, що руско-католицка церков, в почутю своєї сили і свого значіня великого, не позволить нїкому непокликаному диктувати їй: що она має узнати за потрібне для добра свого і народу руского — та й взагалї заакцентує бажанє як найширшої самоуправи і независимости руско-католицкої церкви.
Добро і честь рускої церкви і руского народу! — се оклик, з котрим нинї, в передодень відкритя синоду, стоять всї Русини, і з тим окликом на устах витаємо синод нашої церкви, єго провідників і участників.
