Польський науковець та дипломат, міністр закордонних справ РП (у 2005 році), блискучий дослідник у галузі міжнародних відносин Адам Ротфельд виступав на Форумі видавців у Львові в рамках дискусії на непросту тему: сучасні геополітичні кризи, роль інтеліґенції та лідерів. Поляк єврейського походження родом з Перемишлян, який під час війни втратив батьків, а сам переховувався під опікою греко-католицьких монахів в Унівському монастирі, пан Ротфельд назвав цілу плеяду європейських політиків, котрим має дякувати нинішня Європа. І не зміг назвати жодного, хто нині міг би зрівнятися з такими леґендами повоєнної епохи, як Аденауер чи Шуман… Про Україну Ротфельд говорить з цілковитим сумом: за 25 років тут не просто не постала еліта, а й взагалі не змінилися обличчя.
Світ ніколи не був передбачуваним, каже Ротфельд, і коли завершується війна — то всі думають, що мир надовго. І от тепер, коли в світі призвичаїлися жити в достатку і мирі, знову йде до реваншу темних сил. І то лише на перший погляд здається, що реванш стосується територій.
Z пропонує текст виступу Адама Ротфельда у Львові.
СПІР ДОВКОЛА УКРАЇНИ — ЦЕ СПІР ПРО ПРИНЦИПИ
– Цей світ часто описують як світ хаосу, світ невпевненості й нестабільності — все це можна звести до слова «непередбачуваність». Отже, існує думка, що світ став непередбачуваним. Мушу сказати, що світ ніколи не був передбачуваним. Чи хтось міг собі уявити у 1919–1920 роках, коли була Версальська конференція, що мине заледве 20 років і світ дійде до ще гіршої війни, аніж та, яку увінчував Версальський договір? Хто собі уявляв у 1981 році, коли в Польщі запроваджували воєнний стан, що за 10 років ціла та система впаде, і то не криваво, а безкровно? Веду до того, що цей світ ніколи не був передбачуваним. Це просто інший дискурс.
Для того, щоб цей світ розуміти, треба керуватися певними настановами. Кілька років тому Папа Франціск, який вирізняється тим, що висловлює свої думки у незвичайно простий спосіб, сформулював свої настанови. Ось чотири засади, котрі мені запам'яталися.
Власне, що живемо в епоху, коли час панує над простором. Час є важливішим за простір. Моє розуміння цієї ідеї полягає в тому, що час означає зміну. Отже, ми не живемо у вимірі стабільності, статусу-кво — живемо у вимірі змін.
Друге — що реальність має більше значення, ніж концепція. Треба дивитися на реальність, а не жити в світі ідей і концепцій.
Третя засада: ціле є важливішим, ніж частина. Інакше кажучи, те, що для нас виглядає ключем для розв'язання проблеми… Візьмімо Україну. Україна мусить сприйматися в ширшому контексті, адже вона є частинкою цілого. Чи Україна буде частинкою світу демократичного — чи частиною світу недемократичного?
І, нарешті, останнє — що мир важливіший, ніж конфлікти. Напуттям для стосунків між народами має бути мир, а не конфронтація.
Кілька днів тому я був у Берліні на конференції, яка називалася «Пакт Сталіна-Гітлера 23 серпня 1939 року». Дискусія була дуже цікава. Але за весь час я жодного разу не почув слова «Україна». Коли я зреагував на це, німецький учасник почувся зобов'язаним роз'яснити, що в ті роки Україна була частиною Радянського Союзу, вона не існувала як країна незалежна, а пакт стосувався двох великих імперій. Власне, пакт Ріббентропа-Молотова, який був названий на конференції як пакт Сталіна-Гітлера, відображав певну політичну філософію, яка стосувалася поділу світу між великим країнами, поділу світу на сфери впливу. Що спричиняє, що пакт Ріббентропа-Молотова має значення для нинішнього часу? Не імперії мають вирішувати, чи бути народам у тій чи іншій частині. Народи самі мають це вирішувати.
Але народи — це категорія абстрактна. Народами керують одиниці. Часто це одиниці видатні, харизматичні. З лідерами — як з грибами: цього року є гриби, а наступного — нема. Після Другої світової війни існував цілий пласт видатних політиків. Можу називати довгий перелік європейських політиків: Робер Шуман, Жан Моне, Конрад Аденауер, Віллі Брандт, Вінстон Черчілль, Альчіде де Гаспері, Поль-Анрі Спаак — і цей список дуже довгий. Нині з тих всіх країн не можу назвати жодного прізвища, котре могло би зрівнятися з цими великими постатями.
Скажу щиро: в Україні важко говорити про імена, бо протягом 25 років вони не міняються. Це одна з найбільших слабкостей у процесах, що відбуваються в Україні. Я повертаюся до тієї настанови з роздумів щодо світу, що її сформулював Франціск, коли час має перевагу над простором: нема зміни політичної еліти. В Україні є кілька прізвищ: Кравчук, Кучма, Ющенко, на одному рівні з ними — Тимошенко і Порошенко. Протягом 25 років ті самі прізвища. Я не оцінюю тих людей — мені йдеться про інше. Двадцять п'ять років — це надзвичайно великий історичний період. Міжвоєнний період тривав 20 років, і виникає велика література, яка оцінює ті роки. А ми тут маємо 25 років, а структури застиглі.
Іншими словами, маємо дефіцит провідництва. Є другий елемент — маємо дефіцит довіри суспільств до тих, хто керує. Маємо також дефіцит довіри країн до міжнародних структур, таких, наприклад, як Європейський Союз. Я собі ставлю таке запитання: з чого виникає той дефіцит? Що є біля підніжжя цього процесу?
У минулому міжнародні відносини були формовані на підставі двох елементів — врівноваження сили і врівноваження інтересів. Чинниками, які формували світ, були інтереси і сила. Сьогодні ситуація змінилася радикально. Сьогодні істотну роль відіграє третій чинник, який у суспільстві трактується як чинник вирішальний, — цінності. І ті цінності — сьогодні вони в Європі трактуються як щось очевидне.
Сьогоднішні європейські цінності виростають із тяглості грецької культури, римського права, християнства, епохи Ренесансу, Просвітництва. Ті цінності, які ми сповідуємо, стоять на чотирьох ключових елементах. Пошанування прав людини і людської гідності. Завдяки цьому Європа сприймається як антропоцентрична. Це елемент для тотожності сучасного поляка, українця, німця, литвина, кожного європейця. Другий елемент — це воля, політичні свободи, свобода медій. Третім елементом є вільний ринок. Четвертий елемент, але, я б сказав, не останній — це потрактування права, правової держави як чогось автентичного.
Зверну увагу, що держава права не конче є державою демократичною. Австрія, яку у Львові добре пам'ятають, не була державою демократичною, але була державою права. Пруссія теж була державою права, але не була державою демократичною. Але для того, щоб збудувати демократію, треба спершу побудувати право.
В історичній пам'яті австрійців досі тримається дуже істотний елемент — що Австрія була лідером, навіть провідником для середньої Європи. І небезпечний кандидат у президенти Австрії Норберт Гофер сказав, що до Вишеградської групи мусить також входити Австрія. Він сказав це не тому, що Австрія має якісь пропозиції щодо роботи групи, — він висловив те символічне мислення Австрії, яке полягає в поверненні до своєї давньої ролі.
Кажу про це не випадково. В Росії є переконання, що вона має свою місію, і до цієї місії треба повернутися. Чи через Івана Грозного, чи Петра Першого, чи Катерину Велику, чи Олександра Першого, Другого, Третього, чи через Леніна, Сталіна або через Путіна — вона має повернутися до своєї ролі, до царства, яке має керувати в тій частині світу.
Підсумовуючи: суперечка довкола України — це суперечка про принципи, а не спір про території, про простір, який цей спір обґрунтовує. Це має бути країна, де переважають цінності. Я є тієї думки, що Україна здобуде «землю обітовану», якою є суверенність, незалежність і політична ідентичність, лише тоді, коли фундаментальні цінності стануть ключовим елементом нового устрою.
З виступу під час дискусії «Геополітичні кризи 2014–2016 років і роль інтеліґенції в наших країнах» на Форумі видавців у Львові
Зреферував Володимир СЕМКІВ
20.09.2016