Ганна Улюра

 

Іван Рябчій. Двічі по десять: обличчя і голоси. Л.: В-во Анетти Антоненко, 2015. 240 с.

Ціна питання: 27 інтерв’ю Євгенію Стасіневичу. К.: Laurus, 2016. 256 с.

Тетяна Терен. RECвізити: Антологія письменницьких голосів: Книга 1-2. Л.: ВЛС, 2015–2016.   

 

 

Стало точаться дві розмови, що збіглися нині у часі, – про стагнацію в літературі та про побудову експертної спільноти в літературному процесі (довгобуд, що тут скажеш!). І саме експертна спільнота, запевняють, буде виходом з нашої інтелектуальної і культурної кризи.

 

На цьому тлі показово публікуються книжки інтерв’ю з діячами культури: «Двічі по десять: обличчя і голоси», «Ціна питання», «RECвізити». Всього – шістдесят чотири співрозмовники і шістдесят сім розмов. Кожен із проектів є авторським. Тобто: обирав співбесідників, визначав концепцію кожної розмови і збірника в цілому самостійний у судженнях автор. А вони – самі по собі на теренах культурного виробництва помітні постаті і невипадкові люди: Тетяна Терен, Євгеній Стасіневич, Іван Рябчій. Чи був це тенденційний відбір? – Безумовно! І визначитися з тенденціями у цих книжках, як на мене, і є головним.

 

Книжка інтерв’ю з митцем – жанр у нас не найбільш популярний, але стабільний у кількісному прирості: десь по одній на рік маємо. Їхнє завдання – здебільшого не познайомити з письменником, бо розмови ведуться з авторами уже відомими (чого б інакше ті книжки купували?). Тут важливо окреслити і «освіжити» дальній контекст їхньої творчості. А отож – скажу крамольне – не так важливо в цьому жанрі, з ким саме говорять літератори, як хто говорить «за них».

 

Зазначу відразу: про «пожежне» творення канону сучасної літератури з чітким центром не йдеться нікому з трьох авторів. Хоча б тому, що постаті літераторів між книжками не циркулюють; повторів тільки два – в книжці Стасіневича і Терен вміщенні розмови з Оксаною Забужко і Маріанною Кіяновською. Визначає ці збірники саме позиція автора (не назву жодного з них укладачем, їхня роль ширша). І це позиція спостерігача, щільно включеного у хід експерименту.

 

«Двічі по десять» Івана Рябчія: десять інтерв’ю з українським митцями, десять – з бельгійськими. Натомість ця книжка розмов – біографічна проза, яка раптом набула химерного вигляду збірника інтерв’ю. Якщо кінець-кінцем пристати до такої думки, то все в цій книжці здасться і виправдним, і сюжетно вмотивованим. А сюжет по ходу вималюється доволі захопливий, до речі. 

 

Ми дізнаймося, що Валерій Шевчук розкритикував юнацьку прозу Рябчія. Почитаємо, як Іван співпрацював зі Спілкою письменників (розмова з В’ячеславом Медведем). Як автор книжки сумлінно гарував на радіо (Олексій Довгий і Любов Голота дають інтерв’ю). Що дозвілля своє він проводить у київському «Купідоні» (бесіда з Поліною Городиською). А найкращі робочі часи – у мандрах Бельгією (перша частина книжки). Вдало ця інформація працює лише у одному напрямку: так передається відчуття дискомфорту від публікації «неочищеної» біографії. Щодо своїх героїв Рябчій вчиняє чесно: вони грають у гру контекстів, коли погоджуються на пряме говоріння про себе, він відплачує тим самим – прямим говорінням про себе. Такий собі обмін емоціями. А знаєте, чим в «інтерв’ю з митцями» загрожує героям гра контекстів? – Репутаційними ризиками. 

 

Натомість в самих інтерв’ю важать дві компліментарні теми, які болять теж саме інтерв’юеру – двомовність і (не)перекладеність. Природно болять: Іван Рябчій – перекладач, це його чітка професійна ідентифікація; і вона впливає уже на його оригінальну книжку. От, скажімо, Ерік-Емманюель Шмітт кілька разів скаже: мене надихає музика, я потребую не слів, а музики. Тут би виринути питанню: Чому не слова? Ні, такого не буде: Шмітт, як старанний учень, буде і надалі відповідати на питання про мовні конфлікти в Європі. У інтерв’юера є магістральна тема. Втім, і двомовність, і переклад – тематично багатющі ресурси, тут не заперечиш.

 

За кожним питанням «які тексти ви обираєте до перекладу?», «чи задоволені ви перекладами своїх творів?», «чи читають вас іншими мовами?» постає глобальна проблема. Її прямо озвучив Віталій Чернецький: «Р.: Як Ви обираєте твори на переклад? Ч.: Майже ніколи я не перекладав текстів, що не були мені близькими за своєю естетикою чи тематикою. Для створення якісного перекладу вкрай необхідно відчувати щось глибоко спільне між твоїм власним баченням і тим, що пропонує текст, який ти перекладаєш». В Іншому – текст то чи людина – є щось, що до перекладу не надається, наблизитися до оригіналу у всіх вимірах водночас неможливо. Отже, слід обирати – на якому саме змістовному моменті зупинитися, щоб підступитися до змісту, але автоматично його при цьому спростити. Переклад як тривалий діалог відсутності і наявності... Коло замкнулося. Емоції і досвіди не перекладаються без залишку.

 

Зрештою, ця книжка і виявляється таким собі розлогими примітками перекладача (і «переклад» тут – в широкому значенні).

 

 

«Ціна питання» Євгенія Стасіневича: вісім інтерв’ю з російськими письменниками і дослідниками, шістнадцять – з українськими, по одному співрозмовнику – з Балкан, США і Англії. Історики, антропологи, перекладачі, видавці, письменники, філософи... Що робити з такою строкатістю кола співрозмовників, здається, не знав спершу і сам автор. Бесіди подані у хронологічному порядку.

 

Більш-менш чітко поєднуються інтерв’ю двома сюжетами – особистою і історичною відповідальністю за висловлювання, та міркуваннями про механізми канону. Власне, це єдина з трьох збірок, яка прицільно демонструє: тут і зараз відбувається робота з каноном. «Перегляд» – саме це слово найчастіше вживає автор «Ціни питання». Свою роботу він, здається, бачить не так у реформуванні «обов’язкового читання», як у заповнені білих плям, реконструкції цього списку книжок за рахунок інших літератур (російської насамперед) і інших часів (радянських передусім).

 

Стасіневича цікавлять організація літпроцесу, ширше – форми культурного виробництва. Кожній жінці-авторці буде адресоване питання про жіночу прозу. Кожному співрозмовнику – питання про літературу генерацію, у бесіді з науковцями воно модифікується у питання про наукову школу. Кожен літератор замислиться над відповіддю на «чому у нас немає сучасної прози?» і поміркує про значущість і шкідливість радянського культурного спадку (хоче він того чи ні). Хто б не був – викаже своє ставлення до преміальних процесів в літературі (знову: навіть якщо не має бажання – треба!). Хоч хто розповість про особисту відповідальність інтелектуала в культурному й інтелектуальному виробництві: хто винен у ідеологічній кризі? хто винен у інфляції естетичного виловлювання? хто в принципі винен? хоч в чомусь... Взірцевий, як на мене, фрагмент «Ціни питання» – з розмови з Олексієм Толочко: «С.: І це пишуть професіонали? Т.: Знаєте, тут нас мало б більше хвилювати питання, хто це читає».

 

Письмо і читання – два природі стани гуманітарія, відзначає автор. І гуманітарій в цій репліці – також стан, «стан свідомості». Це важливе твердження. Перед нами все ж книжка інтерв’ю, де тон задавати мали б слухання і говоріння. Але ні, саме письмо і читання – не розуміння є тут засадничим; письмо і читання – а отже, потрактування. «І тому цілком логічно, що остаточним стимулом до тої чи іншої розмови, як правило, було те, що людина, тобто спікер, є цікавою перш за все мені. Бо якщо це так, то й читачі відчують невипадковість такого діалогу», – попереджає Стасіневич. Якщо читати цю книжку як небезстороннє потрактування (іншого не буває) процесів культурного виробництва, «Ціна питання» – скажу так, стабільно доцентрова.

 

Гра з контекстом, в якому сформульоване експертне висловлювання (як-от у Рябчія), в книжці Стасіневича за визначенням неможлива. Люди тут, міркуючи про культуру, або знають мову один одного, або ні. І коли вони один одного не чують, коли максимально один одному чужі, змісти їхніх розмов починають підлаштовуватися під «чужу мову» – так виникають нові «неконтрольовані» повідомлення. І насамперед щодо теми номер один «Ціни питання»: відповідальність інтелектуалів.

 

Загостюється ця тема в розмові з росіянами – чи винні інтелектуали в політичній кризі, і як цю провину подолати, наполегливо питає Стасіневич. Відповіді різні, які здебільшого засвідчують радше невеличку незручність, викликану чуттєвістю до колективної травми, аніж етичними міркуваннями (питання «Чем обнадежите украинцев?» прозвучить в книжці не раз). Серед самих українців, до речі, на це питання відповів хіба що Андрій Бондар, представлений в книжці саме як публічний інтелектуал: «Як не крути і що не кажи, ти все одно маєш досить обмежений інструментарій, незалежно від того, вважає хтось тебе інтелектуалом чи ні. Ти не маєш фінансового, політичного чи фізичного впливу. (…) але ніколи не володієш нічим іншим, крім слів із різним ступенем сугестивності». Але сама гуманітарна свідомість (як стан, з якого починає свою книжку Стасіневич) – союз провини від непосильної відповідальності перед іншими і покути через недосконалість засобів впливу на них. І все ясно-зрозуміло – і просто по-людськи, і в пізнавальному плані. От тільки уже з перших розмов Стасіневича «інтелектуал» підміняється «інтелігентом». А визнайте, це поняття з двох різних світоглядних систем, і різниця між ними саме в різному підході до питань етики (ага, «провина» інтелектуала і «провина» інтелігента – два різні «культурні тягарі»).

 

 

«RECвізити» Тетяни Терен: дві книжки, кожна – десять інтерв’ю виключно з українськими письменниками. Це єдине з трьох видання, котре не є принагідною публікацією бесід, які накопичувалися протягом певного часу. Попри те, що окремі розмови і фрагменти з цієї книжки були оприлюднені протягом двох років роботи над нею, маємо прицільний методичний проект із красномовний підзаголовком: «Антологія письменницьких голосів». Так поєднуються два концепти, які теоретично мали б суперечити один одному – антологія і живий голос; але саме їх поєднання на практиці дає достойний результат. «Розмова з письменником може бути такою ж самою літературою, як і роман», – декларує Терен і послідовно «на практиці» відповідає цьому своєму постулату.

 

Антологія – це презентативне зібрання, квітник (буквально). Динамічний жанр, який, тим не менш, покликаний показати уже закріплену в культурі тенденцію. Структура, «сітка», яку накидають на живі процеси. Знерухомлення і деякої штучності не уникнути. Терен каже: її співрозмовниками ставали ті, «кого вже можна запитати про сенс життя». Відповідальне твердження. А знаєте, в чому курйоз? Кожну розмову завершує глосарій, де літератори якраз і намагаються сформулювати, що таке «сенс життя» – і це вражаюча колекція банальних суджень. Учителі життя перед життям виявляються беззахисними. Сама структура антології оприявнює базове своє протиріччя: досвід – річ жива і рухома; озвучений сенс буття – спосіб штучно той досвід обмежити.

 

І тут вступає в гру другий магістральний концепт «RECвізитів». Голос, що звучить – концепція на часі базова для культурного виробництва. Вона затирає межі між «автором» і «читачем». Щоб почути живий голос, треба знаходитися близько до того, хто говорить. Окрім того, голос як фактор людського тіла скеровує на міркування щодо прив’язаності людини до самої себе. Той, хто говорить до тебе – він не просто поруч, він ще такий самий, як ти. Звучання живого голосу в розмовах з літераторами автоматично знімає якісь фантазії про месіанство, проповідництво, непересічну велич і значущість Митця. Виграшна позиція. Насправді – єдино адекватна зараз позиція.

 

Всі розмови «RECвізитів» мають однорідну структуру. Всі письменники отримували ті самі питання. Про дитинство, про тих, на кого в своїй творчості орієнтувалися – «предки»; про свою поточну роботу, про тих, з ким нині контактують – «сучасники»; про свої плани на майбутнє і тих, на кого орієнтуються – «нащадки». Так, перед нами всі етапи неперервної культурної традиції. Це книжка про тяглість, власне кажучи. Основний принцип, на який орієнтується канон за версією Терен, отже, генераційний – природно.

 

Така принципова позиція: між нагромадженням теорій літературного процесу Терен обирає «нагромадження» конкретних текстів і біографічних сюжетів. Так в одній книжці, просто у нас на очах, формується кілька літературних спільнот, які то конфліктують, то доповнюють одна одну – але їм не уникнути тісного і не завжди добровільного зв’язку. Якщо Стасіневич міркує про необхідність ревізії радянського канону, то Терен той перегляд проводить – м’яко і неочевидно, показуючи, скажімо, плутані і часто болісні творчі контакти шістдесятників (я не про людей зараз, а про міжтекстові впливи). 

 

Так чи інакше, йдеться про літературу як граничне різнотрав’я (квітник все таки): вона за визначенням сума субверсій, що живе мріями про центр канону. Поняття озвучуються і послідовно відкидаються як такі, що претендувати на оцінку не можуть: діаспорна література – за борт, літературна школа – туди ж, жіноча література – слідом, масова література – навздогін. І так поступово стає зрозумілішою сам природа гуманітарного знання: як послідовних корисних редукцій, як необхідне «прожиткове» спрощення.

 

Якщо попередні дві книжки – це проект, який інтерпретує художні практики «ззовні» (через власну біографію, як Рябчій, чи через експертне висловлювання, як Стасіневич), то двотомник Терен говорить суто з художнього простору, «зсередини». Так, авторка виявилася правою: розмови про літературу і є літературою, можуть нею бути.

 

Грубі і прості висновки з цих трьох непростих книжок? Інтерв’ю – штучна взаємодія. Професійний читач – тимчасовий уповноважений. Літературний процес – сума випадкових дискурсів. Знання про літературу – контекстуальні і специфічні.

 

Так, експерт – так чи інакше, але завжди кризовий менеджер. Якщо професійний читач знається на правилах, то експертний – на правилах, скажімо так, які регулюють правила, котрі застосовує читач професійний. Людина, яка береться говорити за інших (пом’якшу: структурувати чужі висловлювання), володіє привілейованою мовою, авторитетним словом. Безперечно, експерт «втілює» знання, але то – виключно конкретне знання, конкретна навичка і винятковий на часі план дій.

 

О’к, тож маємо план дій (аж три плани). Беремося до роботи, нє? 

 

17.09.2016