Львів, 15 вересня 1916

 

Шопенгаверови завдячуємо лайливий висказ, що житє — одно болото. Великий нїмецький мислитель бачив, як у проявах щоденного, особистого й збірного житя переважають складники низькі, поганї, брудні, еґоїстичні, нелюдські, і побудував на сїм своїм досвідї цїлу систему песимістичного світогляду. А як висновок, льоґічний і практичний вивід із відємних заложень і нарікань поставив він домаганє, вказівку й дораду для людини: не жури ся удержанєм житя, а стреми до можливо як найскоршого, найпевнїйшого і — розумієть ся — найменше болючого покінченя сеї неприємної історії. З песимістичної фільософії наріканя виводить ся для практики — в лїпшім разї вказівка пасивности, в гіршім дорада самонївеченя особистого істнованя.

 

Що Австрія давно перед війною славилась скрізь країною вічно нарікаючих людий, се відоме не від нинї авторам комедій і сатир. Прообразом вічно нарікаючого Австрійця був і є Віденець. Не можна подумати такої ситуації, в якій типічний мешканець столицї Австрії не нарікав би і не лаяв ся-би на всїх і на все. Се наpiканє, лаянє і підозріванє належить до найхарактеристичнїйших признак житя віденської маси. Очевидно, що признака ся могла так глибоко вкорінити ся в душі Віденця — се мало свої обєктивні причини; але про них нинї не пора говорити. Досить, що наріканєм Віденець витає кожде нове явище публичного житя, хочби навіть ще й не приглянув ся йому добре, і хочби навіть воно мало згодом показатись корисним і бажаним.

 

Одною з відмін загально-австрійського песимізму й наклону до нарікань є наш галицько-український песимізм і наша охота нарікати на все можливе. Очевидно, також у нас певні обєктивні відносини управили той ґрунт, на котрім такі наклони могли розцвисти. Але инша річ глядати природних підстав сього явища, а инша годити ся з ним, піддавати ся йому без опору, плисти його струєю і — се найважнїйше — витягати з нього практичні висновки і для своїх дїл тай — се може ще серіознїйше — по волї чи неволї стягати на себе з третої сторони наслїдки сього нашого необдуманого і безкритичного, сварливого й лайливого, сплетнярського й балакливого наклону.

 

Над сими висновками і наслїдками треба кождому зрілому горожанинови поважно призадумати ся. Тут можемо задля сеї хосенної рефлєксії звернути увагу на один тільки, та мабуть дуже поважний, може й рішаючий момент. А саме:

 

Инша річ є нестримно млинкувати язиком, коли хто є Віденцем і сидить у столицї держави в сорозмірно нормальних відносинах. А инше значінє і инші наслїдки потягає за собою в свідомости власній і в очах третих осіб, коли млинкованє таке легкодушне відбуваєть ся в ширшій або тїснїйшій воєнній области, де з природи річий кожда людина з уcїми своїми публичними манїфестаціями стоїть (і мусить стояти) під сторожким оком кругів, відповідальних за полїтичну й воєнну безпеку держави.

 

Ріжниця ся бє в очі, і дивно, що треба її аж пригадувати. А хто був-би такий слїпий або непоправний, що не бачив-би сеї основної ріжницї, той може скорше, нїж йому хотїлось-би, зажити на долї своїй і своєї суспільности наслїдки свойого легкодушного наклону до млинкованя язиком.

 

Про висновки із такої словесної "дїяльности" для своєї практики житєвої й громадянської — навіть говорити не варто.

 

[Дїло]

16.09.1916