Удаліть в карзіну

Звичайна ситуація: потрібно було мені купити новий лептоп. Покопирсавшись в різноманітних інтернет-магазинах і почитавши відгуки користувачів, я вибрав модель і вирушив купувати її в ужгородський магазин (ціна та сама, а сервіс – під рукою). Щасливим покупцям працівники магазину безкоштовно встановлюють програмне забезпечення, і я попросив, щоб мені всі програми з віндовзом включно ставили одразу українською. І тут почалося:

— Вибачайте, але це не вийде – у нас є лише російською, – знітився продавець.

— Ну то ставте англійську, а я вже вдома собі сам завантажу мовні пакети й зміню на українську, – після гримаси невдоволення випалив я.

— З цим також проблеми, в нас є лише російською…

Не хочу писати тут банальностей про третій рік війни, аґресора і колоніальний синдром – це й без мене всім зрозуміло. Натомість хочу обуритися нашою неповагою до самих себе – ми платимо гроші, купуємо товар і, здавалось би, маємо право замовляти музику. Чому в комп'ютерного магазину найзахіднішого обласного центру України немає україномовного програмного забезпечення (не різноманітних хакнутих й українізованих програм, а оплаченої за грубі гроші ліцензійки)? Якщо вже купуєш – купи українською, звучить логічно, правда ж? Та не для всіх. Продавець магазину ніби погодився, що я маю рацію, але сказав, що вони над цим питанням просто не думали: «Ми "на автоматі" замовляємо, потім все одно за бажанням можна завантажити український мовний пакет, то ми й не заморочуємося. Приходить російською – то й добре. Я й сам про це ніколи не думав». Потім він ще щось сказав про клієнтів, що не розуміють української (згадавши насамперед угорців), я у відповідь поцікавився, чому ж тоді не брати англійську версію, але все це без сенсу, адже пощо обговорювати питання цінностей і самоповаги з людиною, яка «не думала»?

Та не лише персонал магазину винен в тому, що не думав. Винні покупці, які ніколи такого питання продавцям не поставили. Немає попиту, всі готові платити гроші й купувати російськомовний продукт. І це робить не просто «біомаса», а мислячі, патріотичні люди, які говорять іноземними мовами, подорожують, віддають гроші на підтримку армії, ходять у вишиванці, але «на автоматі» готові приймати російськомовний продукт, навіть якщо – через суди, як у випадку з інструкціями й меню до пралок і мікрохвильовок, – існує можливість купити товар з українським маркуванням. Самі компанії не надто й поспішають просувати україномовний продукт, витрачатися (хоча це й символічні кошти) на переклад програмного забезпечення, меню, інструкції, голосових підказок, мап тощо. Все це з тієї ж причини – через брак попиту.

Адже компанії збирають інформацію про використання своїх товарів – і у випадку з віндовзом, програмним забезпеченням, мовою меню в телефоні й далі за списком це для них не складає жодних труднощів. Чи варто Майкрософту сильно напружуватися, якщо вони бачать статистику – лише мізерний відсоток українців завантажує мовний пакет українською, інші «на автоматі» користуються російською? Як гадаєте, коли в меню сім-карти ви не обираєте україномовну опцію, чи буде оператор наймати україномовних працівників до кол-центрів, забезпечувати надсилання сервісних повідомлень українською? Зверніть увагу: часто навіть у банкоматах при виборі мови кнопка української розташована під кнопкою аквафрешних кольорів. Чому? Бо українці «на автоматі» користуються російськомовним і «не думають».  

Не думають, коли реєструються в соцмережі й «на автоматі» вибирають російську мовою сервісу (точніше, вона там сама, за замовчуванням, налаштована, тож треба перемогти лінощі й у два кліки самому вибрати українську). Не думають, коли шукають у ґуґлі, який також за замовчуванням відкривається російською, – і в один клік треба вибрати українську мовою пошуку. Не думають, коли записують своє ім'я (згаданий на початку тексту продавець дав мені свою візитку з лінком на його сторінку в фейсбуці, де латинкою було написано «Aleksandr»; чому захисник прав угорців назвався не Шоні, а Александром? Чому не Олександром, зрозуміло – «не подумав»).

Або ще: поширюють патріоти масово статтю, скажімо, Сергія Рахманіна з «Дзеркала тижня». Поширюють російською. Чому? Бо хтось перший запостив – і пішло. Здогадатися, що в сайту є ще й українська мовна версія і в один клік можна отримати цю ж статтю українською, – це як вища математика. А з мовою так не можна. Це питання особистої, майже інтимної гігієни. Взяв ґаджет до рук, а там общепонятний – так першим ділом перемкнися на українську. Її там немає? Так викидай каку з рук, як кажуть на Закарпатті. Платиш свої гроші – так вимагай, щоб тебе поважали і підлаштовувалися під тебе.

Скільки разів на день ви клацаєте правою кнопкою миші й бачите «копировать», «удалить», «свойства»? Може, час відімкнутися з «автомату», удаліть в карзіну російську версію й завантажити нарешті мовний пакет рідною мовою? Подбати про гігієну особистого простору – в мові поштової скриньки, фейсбука, ґуґла, в телефоні, на персональному комп'ютері?

Подумати. Це неважко. А іноді навіть приємно. Якщо, звісно, думаєш своєю рідною мовою, а не встановленою «за замовчуванням».