Геннадій Афанасьєв повернувся в Україну після російської в'язниці 14 червня. У Росії він був фіґурантом справи так званих «кримських терористів», в якій також проходять Олег Сенцов і Олександр Кольченко. Каральна система змусила Геннадія дати свідчення проти Сенцова і Кольченка, проте вже в суді він зважився на подвиг і оголосив, що відмовляється від попередніх показів, бо вони вибивалися під страшними тортурами.


Афанасьєв вийшов на волю на три тижні пізніше, ніж Надія Савченко. Подальші події розвели кремлівських в'язнів урізнобіч. Коли Надія оголошує протест на Банковій проти бездіяльності влади у звільненні бранців — Геннадій закликає до виваженості. Під час свого візиту до Львова Афанасьєв закликав не ідеалізувати в'язнів Кремля. Щоправда, коли кореспондент «Z» намагався випитати в нього, чи йдеться про «казус Савченко», Геннадій не захотів переходити на персоналії.

 

Наразі Афанасьєв присвячує своє життя правозахисній діяльності та звільненню інших поневолених. Називає це — «ходити на роботу». Тиждень тому оголосили, що Афанасьєв увійде до платформи при Міністерстві закордонних справ, яка працюватиме для визволення решти українців. 

 

Я МРІЮ, ЩО КРИМ ПОВЕРНЕТЬСЯ БЕЗ КРОВІ

 

– Геннадію, на прес-конференції у Львові ти говорив про те, що українцям не слід перетворювати політичних в'язнів на символів та кумирів. Ти говорив, не називаючи прізвищ, хоча тут усе очевидно…

 

– Ні-ні, не в тому сенс! Я не кажу про якусь певну особу і не хочу, щоб хтось щось домислював. Не буду підтримувати хвилю звинувачень, яка пішла проти певних осіб, — просто хочу, щоб люди відштовхувалися взагалі від інших речей. Треба розуміти: людина була в біді. Вона звільнилася — ми свою місію як держава, як суспільство виконали. Наша місія — звільнити всіх. Не треба здіймати хвилю: «Вони — патріоти, вони — справжні герої». Кожен звільнений політичний в'язень — така сама людина, як і інші бранці, така сама, як і кожен інший громадянин. Активіст, який був на Майдані, не називатиме себе героєм — він просто відстоював власну думку і робив щось заради держави. Що би там не трапилося надалі з усіма звільненими політв'язнями чи з тими, кого звільнять у майбутньому, — треба сприймати їх лише як звільнену людину, як людину, яка перебувала в біді. Не більше й не менше.

 

– Уточнимо: ці слова стосуються політичних в'язнів, котрі «не дотягують» до певного рівня очікувань, чи вони стосуються соціуму, що перебуває в пошуку героїв?

 

– Це стосується соціуму. Суспільство чекає від цих людей того, чого нема сенсу чекати. Людину просто звільняють. Повернувшись на волю, вона не може зробити щось надзвичайне, надлюдське — навіть якщо хоче. Соціум не має уявлення, чим ця людина займалася колись, якою вона вийшла із в'язниці — а їй наказують: «Іди в політику, тому що ми тебе звільнили». Не покладайте марних сподівань. Якщо людина має якісь можливості щось сказати, щось зробити, і їй це вдається — то нехай собі тим займається. Кожен із нас робить якусь справу. Після звільнення я вирішив присвятити себе звільненню інших політв'язнів. Долучаюся до цієї роботи на різних рівнях і відчуваю, що потрібен цій справі. Треба сприймати політв'язнів як людей у скруті, яким треба допомогти.

 

– Дозволь змістити це питання до приватного. Чи цей тягар відповідальності, накладений суспільством, створює дискомфорт особисто тобі? Може, з твого боку це спроба обстояти право бути собою, право на власні помилки?

 

– У мене дискомфорт лише в тому, що я мріяв про те, що вийду на волю, одружуся, заведу діточок, довкола буде гарна природа, я матиму змогу ходити до церкви, насолоджуватися життям — але насправді виявилося не до цього, тому що нам в країні дуже рано відпочивати. Прокидаюся — включаюся в роботу, і так допізна. Проводжу зустрічі, допомагаю правозахисникам. У мене нема часу з кимсь знайомитися і так далі. Я відчуваю, що маю довіру від людей, і розумію: мушу донести до світу правду про те, що пережив, бо від цього залежить доля інших.

 

– Як ти відчуваєш, чи в нинішніх кремлівських політв'язнів є потенціал стати тими, ким пізніше стали для України дисиденти-«шістдесятники»? Я, наприклад, був вражений, наскільки збігаються історії, розказані Мирославом Мариновичем, і розказані тобою, бо ці історії спільні не лише методами каральних органів, а й, наприклад, тим, як долається страх. Чи ти приміряєш образ дисидента до в'язнів цього покоління?

 

В одному з перших інтерв'ю Геннадій казав: «Після того, як я прийшов на суд і сказав, що Кольченко і Сенцов не винні, у мені щось змінилося — я перестав боятися». Ці слова 25-річного кримця перегукуються зі спогадами Мирослава Мариновича, який, бувши приблизно такого самого віку, потрапив під репресії КДБ. Пан Мирослав згадував: «Гора впала з плеч разом із відчуттям, що я не маю більше чого боятись, бо оголосив їм особисту війну». Минають десятиліття — московська система не припиняє знущатися з людини, не припиняє множити політв'язнів.

 

 

– Напевне, дисидентами стають тоді, коли так визначить народ. Про людину судитимуть за її справами. Але для мене слово «дисидент» має сумні асоціації. Людина проходить через великий біль. Наприклад, я не можу повернутися додому, не можу побачити море, свою домівку.

 

– Як на долю політв'язнів впливає розголос? З одного боку, це добре, коли говоримо про поневолених, привертаємо увагу світової спільноти; а з іншого боку — Кремль одразу бачить людей, які є важливими для українців, і «підвищує ціну». Надія Савченко, Олег Сенцов…

 

– Із чим пощастило Надії Савченко? Щойно вона потрапила в полон, то відразу привернула до себе увагу, довкола неї виник галас. Коли є ця увага, то кати бояться катувати.  

 

– Тобто розголос — це таки добре?

 

– Чому мене тримали в ізоляторі тимчасового тримання і не переводили в СІЗО? Щоб я нікому не розказав про себе, щоб ніхто мене не побачив, щоб ніхто не дізнався, в якому я стані. Якщо людину відразу показати, висвітлювати її долю — репресивні органи будуть позбавлені змоги катувати. Так, будуть чинити тиск, будуть навіть бити, але будуть обережніші.

 

Згоден, вони виставляють «ціну». Але і нам, звичайно, треба давати розголос про тих [російських] в'язнів, які є в наших тюрмах. Ми боремося за наших громадян, привертаємо до них увагу — а Росія до своїх байдужа, росіяни про них навіть і не знають. Вони в інформаційній блокаді. Нам треба робити дірки в цій стіні, прориватися. Змушувати їхнє суспільство — принаймні свідому частину суспільства — тиснути на владу, щоб вона прискорювали заходи для звільнення.

 

– У справі обміну в'язнями та полоненими Україна намагається діяти в межах правової системи, я б сказав, демонструє певну шляхетність. З Росією все навпаки. Однак у час війни це, напевне, створює їй переваги — чи не так?

 

– Мені як людині, яка боролася й бореться за свою гідність, мені б дуже хотілося, щоб ми свою гідність зберігали. Тому що ми зробили Революцію гідності.

 

– …гідність у ставленні до своїх чи до чужих?

 

– До своїх і до чужих. Усе треба робити у правовому полі. Я не згоден з думкою, що це нас ослаблює. На війні робиться 30%, а все інше — дипломатія, політична гра і так далі. Коли я зустрічаюся з іноземними політиками і дипломатами, розповідаю історію наших політв'язнів, показую документи — вони дивуються. Для них політв'язень — це просто в'язень, який щось зробив і сидить за якусь «політику». Коли вони починають дізнаватися про тортури радянських часів, про умови утримання — переживають шок. А ми через правду отримуємо союзника.

 

– Як ти оцінюєш недавню історію з «диверсантами» у Криму?

 

– Дивлячись на цю справу, можемо провести аналогії: «Хізб ут-Тахрір», справа «кримських терористів», «диверсанти». Росія тиражує «терористичні» кримінальні справи з певною реґулярністю. Звинувачення у тероризмі, диверсіях — це серйозні звинувачення, суспільство перебуває під враженням від таких справ. Можливо, це спроба відволікти увагу, переадресувати суспільне невдоволення. Ці три справи поєднані тим, що всім інкримінують спробу щось підірвати. Але жодного вибуху на території Криму не пролунало. Такі «екстремісти»…

 

Ми можемо простежити, що справа за справою ідуть звинувачення, а фактажу немає. Звинувачення будуються на тому, що люди дають якісь зізнання, і це єдині докази. Якщо дивитися на відео з зізнанням Євгена Панова (це ватажок «диверсантів», згідно зі звинуваченням ФСБ. — «Z»), то я впізнаю ту стіну — стіну, біля якої він сидить. Це стіна кабінету ФСБ на бульварі Івана Франка в місті Сімферополь, де мене допитували і катували поверхом вище. Коли я дивлюся на нього, в мене враження, що йому щойно зняли пакет з голови. Коли я давав свідчення на камеру, мене катували вже десять діб. Мене вже перевели до Москви, і до мене прийшли ті самі кати, котрі цим керували. Кажуть: «Повір, ти нам даси ці свідчення. Це питання часу». Мені було страшно думати, що все це доведеться пережити знову…

 

– Зараз важко уявити, що Україна дозволить собі піти на диверсії проти цього мілітарного гіганта — Росії. Але на якомусь етапі історії, коли Україна зміцниться, а Росія ослабне — чи ти теоретично припускаєш можливість (як і виправданість) диверсійних операцій у Криму?

 

– Я не бачу вирішення кримського питання збройним шляхом взагалі. Ми мусимо дивитися правді в вічі: чи ми можемо щось протиставити цілій армії Росії? Ні. Нам дуже великою ціною вдалося локалізувати конфлікт на Донбасі. Ми маємо усвідомлювати, що російська армія лише частково показала там свою силу. Треба раціонально підходити до власних можливостей. Окрім того, не варто забувати, що багато людей перебувають у Криму в заручниках. Там є моя бабця, яка не хоче покидати батьківщину. Але вона повністю за мене, і завжди мене підтримує. Таких родин є багато. І йти туди війною, та ще й проти цілої імперії — це безглуздо.

 

Нам треба працювати саме в політичному полі, підіймати власну економіку, боротися, розвиватися, переконувати інші країни в тому, що тиск на Росію має тривати. Поки не прийде час — а такий час обов'язково прийде, бо історія це показує — і в Росії не почнуться зміни. Я сподіваюся на те, що росіяни під тиском світової спільноти, під тягарем санкцій, під дією політики ембарґо будуть змушені провести якийсь новий референдум у Криму, який підтвердить, що Крим належить до України. Це моє бажання, щоб сталося таким чином і не довелося проливати жодної крові.

 

– Кримець Юрій Ільченко, якому вдалося втекти з півострова з-під домашнього арешту, каже: війна з Росією — наслідок бажання українців бути вільними, наслідок Майдану. Як тобі, кримцеві, сприймати той факт, що ціною здобуття волі є втрата території, втрата твого Криму?

 

– Те, що відбувалося в Криму, було заплановане вже дуже давно. І якщо б вони не забрали Крим, то просто потрохи висмоктували б із нас усі сили, пригнічували б, продовжували русифікацію. Все це колись би сталося. Ця аґресія готувалася роками. Але 2014 рік став переломним моментом, він розкрив очі особисто мені, моїй родині і багатьом моїм знайомим. Зараз я почуваюся вільним, мій дух вільний. Озираючись назад, можу сказати, що моє життя до Майдану було підневільним. Я не мав бажання чимось займатися, а тепер я не хочу стояти осторонь, я хочу будувати державу.

 

– Коли сталася ця зміна в поглядах?

 

– Я на початку був проти Майдану. Насамперед — проти угоди про зону вільної торгівлі, саме економічних змін. У Криму російська пропаґанда працювала дуже сильно. І потім так сталося, що 16 лютого мені випало побувати на Майдані. Тоді казали: хочете впевнитися, що таке Майдан — приходьте і подивіться.

 

– То були вже останні дні.

 

– Я повертався у Крим із Закарпаття транзитом через Київ, і пішов на Майдан. Тоді ще роздавали листівки з закликом приходити 18 лютого на мирну ходу. На Хрещатику були величезні фотопортрети: «Беркут» із «коктейлями Молотова», помпові рушниці, міліція б'є беззахисних людей … На фотографіях — усе навпаки, аніж вважали у Криму: мирні і натхненні люди, старі і молоді. Біля тих фотографій я відчув спустошення, всередині затремтіло. Коли вже повернувся додому, то бачу: вбивають людей там, де я був кількома днями раніше. Цій дівчині, яка допомагала хлопцям на барикадах, куля влучає в шию і вона пише у Facebook: «Я помираю». Тоді мене перемкнуло. Я відчув, що сидіти вдома вже не можу.

 

– Україна цими днями відзначала 25 років проголошення Незалежності. Ти висловлював на прес-конференції таку думку, що шлях до Незалежності пролягає через утвердження гідності та обстоювання прав знедолених.

 

– Так, через допомогу людині в скруті.

 

– Мені здається, тут можна перейти до ідеології. Ми бачимо цікаву трансформацію, коли боротьба за права слабшого (що притаманне лівим політичним течіям) переросла у відчуття патріотизму (праві течії). І тут найбільш промовистим прикладом, напевне, буде Олександр Кольченко, який брав участь в антифашистських, анархістських рухах, а на судовому процесі співав Державний гімн.

 

– Я навіть у суді не міг на нього дивитися, бо мені було соромно. Після звільнення спілкувався з його батьками. Як кажуть рідні, це людина — «побачити і обійняти»: високий, худющий, з сумним поглядом, не здатний нікому нашкодити. Але він любив Україну, він був проти тиранії. Кожен анархіст виступає проти тиранії, проти того, щоб влада когось гнітила, принижувала. Наскільки я розумію анархістський рух, то в основі — вільне суспільство. Кольченко боровся за вільне громадянське суспільство. Але по духу він українець, дуже достойна людина.

 

– Тобі стільки ж років, як і Незалежності. Як мінялося ставлення до України протягом цих 25 років — твоє, твого оточення?

 

– Перед Революцією гідності багато хто в Криму ставився до України як до місця, де народився, як до чогось, що визначається позначкою в паспорті. Я трохи знав історію, вивчав у школі українську мову — але це було як у кінотеатрі, коли ти залишаєшся відстороненим глядачем; я не був актором у цьому процесі. День, коли особисто я відчув, чим для мене є Україна, було свято 8 березня, коли ми вивели близько 10 тисяч українців на акцію у Криму — без підтримки, без грошей, ми зібрали 10 тисяч людей в російськомовному реґіоні, який був оточений військами, де були 12 тисяч кубанських козаків, які майже цілим складом супроводжували нашу акцію. І ми не боялися. Ми йшли, співали український гімн. Пам'ятаю, я ніс український прапор — таким щасливим, як тоді, я ніколи не був. У мене досі сльози навертаються, коли я згадую цей момент. Нас так багато йшло, і це дивовижне відчуття, коли стискає в грудях і перехоплює подих, — величезне щастя.

 

– У тебе гарна вишиванка. Коли ти вперше вдягнув вишивану сорочку?

 

– Коли почав спілкуватися українською мовою. Два місяці тому, після звільнення.

 

– Чудово. Як ти сприймаєш закиди у певній «половинчастості» патріотизму кримців? Поясню це питання на прикладі Олега Сенцова. Минулого року вийшла книжка його оповідань — дуже добрих, зворушливих — і серед них було одне з неприємним епізодом, в якому Олег описував сім'ю «натуральних хохлів з відповідними повадками». Чи треба йому докоряти за тих «хохлів»?

 

– У 2010 році півкраїни проголосувало за Віктора Януковича. А потім схопилися за голову: «Що ми наробили?». Це не той випадок, коли треба шукати «крайніх».

 

Олег Сенцов — видатний режисер, він отримав багато нагород за свої роботи. Олег був на Майдані весь час, стояв у перших рядах. Коли революція завершилися, він поїхав у Крим і до останнього моменту допомагав нашим військовикам. За ці погляди, за ненависть до путінського режиму його затримали. Як можна казати, що він не патріот через те, що колись щось написав у книжці?

 

Навіть тоді, коли розпочалася анексія Криму, багато людей продовжували вважати, що «все нормально». Лише потім вони усвідомили, що не все «нормально», і їхня думка змінювалася. Наша місія — показати шлях, куди прийти. Якщо людина приєднується — то нас стає більше.

 

– Твоє ставлення до закидів, що кримці самі винні в тому, що не вдалося обстояти Крим?

 

– Коли мені кажуть, що ми «не захистили Крим», що ми — «зрадники», я завжди маю питання у відповідь. От я вийшов на вулицю тоді, коли в нас був воєнний стан, коли захоплювалися військові частини. А нас хтось приїхав підтримати? Я не бачив якоїсь підтримки з боку України, щоб хтось приїхав і допомагав. Я бачив довкола тільки кримчан. Нас залишили. Ми нікого не зраджували: я там був до останнього, а після цього 767 днів провів в ув'язненні за свої погляди. В Криму щодня когось ув'язнюють за погляди. Легко дивитися телевізор і кричати: «Кримчани! Ну, давайте!».

 

– Є образа?

 

– Нема ніякої образи. Я реально оцінюю, що ніхто не міг приїхати, тому що Крим був абсолютно заблокованим. Мені просто хочеться, щоб вони зрозуміли: ми були самі, мені ні копійки ніхто не дав, щоб я пішов і купив щось на акцію або придбав собі шолом на голову. Нас ніхто не вчив, як проводити акції. Ми просто робили все, що могли.

 

Розмовляв Володимир Семків

 

03.09.2016