Тимофій Гаврилів

 

Ґабріель Ґарсія Маркес. Сто років самотності. Переклад з іспанської Петра Соколовського. – Харків: «Фоліо», 2015. – 476 с.

 

Наступного місяця мені мало виповнитися двадцять три, я був не в ладах з військовим обовʼязком, встиг стати ветераном двох гонорей і висмалював без лихих передчуттів щодня шістдесят цигарок найпаскуднішого тютюну. Дозвілля я ділив між Барранкільєю і Картахеною на колумбійському узбережжі Карибського моря, перебивався тим, що платила мені El Heraldo за мої щоденні дописи, тобто, майже нічого, і спав, по змозі в приємному товаристві, там, де мене заставала ніч.

 

 

Коли Маркес писатиме ці рядки про себе, йому перемахне за сімдесят. Якщо не враховувати Memoria de mis putas tristes («Спогади про моїх сумних шльондр»), Vivir para contarla («Жити, аби про це розповісти») стане останнім романом письменника, й поряд зі «Сто років самотності» та «Кохання в час холери» – одним  із найкращих. Цей нефікційний автобіографічний твір, який мало нагадуватиме сповідь, а ще менше матиме спільного з самозвеличенням, не просто підсумовуватиме життя та творчість одного з найзнаніших і найчитаніших авторів двадцятого сторіччя, а й виконуватиме роль ключа до його романів. Тож можна лише пошкодувати, що його досі не перекладено українською; до того ж, пошкодувати не тільки і не насамперед з естетичних чи літературознавчих міркувань.

 

Коли в сімдесятих і вісімдесятих роках «Всесвіт» друкує Маркеса, УССР/УРСР є інтеґральною частиною потворного архіпелагу, і змагання, щоб український переклад зʼявився швидше від російського залишатиметься однією з останніх продýхвин для колонізованих. Українська, на той час уже відсічена від джерел, позбавлятиметься нових і нових сфер, рівнобіжно зі зростанням інтенсивності закидів в її нібито неспроможності й браку термінології.

 

Шахрай над шахраями, совєтський тоталітаризм залюбки вдавався до піратства. Зневага до інтелектуальної власності вкорінилася до того глибоко, що представники масової літератури в давно вже незалежній Україні залежні від премій та дотацій, а не від кількості проданих примірників, чим ще й хизуються, і чого немає ніде на світі, не кажучи про ситуацію авторів, для яких художньо-естетичний пошук важливіший, ніж комерційна складова.

 

Харківське видання виламується з цієї згубної традиції – як зазначено на звороті обкладинки: «Вперше в Україні книжкове видання Маркеса здійснено з дотриманням авторських прав». Додам: прав автора твору й прав автора перекладу (в обох випадках – їхніх спадкоємців), що особливо похвально. Водночас, авторське право не мусить тлумачитися аж так свавільно, щоб ним прикривати десяток-півтора відвертих русизмів, понадто переклад робився в час, коли самобутні українські слова замінювалися на близькі до російських чи російські. Авжеж, мова збагачується запозиченнями, проте – що не менш очевидно – збіднюється маніпуляціями. Мова така сама вразлива, як і ті, котрі нею спілкуються.

 

Коли тисяча девʼятсот шістдесят сьомого побачили світ «Сто років самотності», Маркесові було сорок років. Відтоді в різних країнах різними мовами продано півмільярда (!) примірників цього роману, і це лише ліцензійні видання. Тож у чому феномен Маркеса?

 

Вже в ранніх оповіданнях, що ввійшли згодом до збірки Ojos de perro azul («Очі блакитного собаки»), зазвучать теми і способи їх опрацювання, які неймовірним феєрверком вибухнуть у романі «Сто років самотності» – найжвавішому, найнеобовʼязковішому, найгеніальнішому творі письменника, який, власне, й приваблює безпосередністю, задовго до таких зрілих і гармонійних текстів, як «Кохання в час холери» та «Життя, щоб про нього розповісти». Що сталося? Звідки це багатосотсторінкове мереживо по здебільшого коротких і почасти несміливих спробах пера?

 

Вже у вісімнадцять Маркес знав, що хоче стати письменником, а в двадцять відкинув будь-які сумніви. Ладний жити надголодь, не мати певного притулку і зректися всіх ймовірних розкошів, окрім такої нематеріальної штукенції, як свободи віддаватись улюбленій справі і коханню (й улюбленій справі поступово пристрасніше, ніж коханню), Маркес працює журналістом, постачаючи дедалі серйозніші матеріали на щораз ризикованіші теми, доки одного дня, сам того ще до пуття не втямивши, опиняється в таборі лібералів. І коли невдовзі над юним репортером згущуються хмари, ті, котрі використали його талант, і на яких чекають жорстокі випробування і їм відомо про це, не покидають його напризволяще. Маркес опиняється в Європі. Чи це достатня відповідь?

 

Потрібно було передусім просторової відстані, щоб так побачити свою країну та її історію. Крізь призму життя кількох поколінь однієї родини Маркес розповідає моторошну казку. Розказана на одному подиху, вона до такої міри заворожлива, що навіть синтаксичні надмірності, і ті місця, де оповідь зісковзує в кіч, належать до неї так само, як витребеньки, якими герої його оповідань та романів заповнюють серванти й креденси, до інтерʼєрів їхніх помешкань. У не зовсім колумбійсько-іспанське Маркесове речення, елегантне, багатопластове, по-бароковому закручене й легке, вплелася історія європейських літератур – від давніх греків до Мільтона і Бальзака, все те, що було перечитане і всотане в період навчання і самонавчання.

 

Тож у чому феномен Маркеса? Не в тузі, хоча саме швайцарська самотність письменника – вигнанця? втікача? порятованого з кораблетрощі? – стала тим вогником, від якого спалахнуло полумʼя невгамовної самотності полковника Авреліано Буендіа, заводія тридцяти двох війн, усіх програних, і виготовлювача золотих рибок; самотності, що спалювала представників цього вигаданого роду у вигаданому містечку, поки спалила й саме Макондо – знищила, стерла, розвіяла:

 

Він знову перескочив через кілька сторінок, щоб завбачити пророцтва і зʼясувати дату та обставини своєї смерті. Проте, не дійшовши до останнього вірша, зрозумів, що вже ніколи не покине цієї кімнати, бо, згідно з пророцтвом пергаментів, місто дзеркал та міражів (або видив) буде зметене з лиця землі ураганом і стерте з людської памʼяті саме в ту мить, коли Ауреліано Бабілонья скінчить розшифровувати пергаменти, і що все написане в них завжди було й буде неповторним, бо родам людським, засудженим на сто років самотності, не призначено зʼявлятися на землі вдруге.

 

Щоб відповісти, в чому феномен Маркеса, варто спершу вирівняти човен, перехняблений вадами надто ейфорійного сприйняття; бо епізоди, в яких у березневу тишу вриваються пронизливі звуки свищиків та гуркіт бубонів, є не самоціллю, а частиною мережива, де виконують функцію сюжетотворення і дбають про атмосферу туги-марності – не так розвіюючи її, як, навпаки, увиразнюючи. Бо мереживо має й інші частини, якось недобачені, проґавлені, випущені з уваги – навіть у пасажах, де поетика й етика утворюють збіса міцний сплав, Ґабріель Ґарсія Маркес жодною мірою не ідеалізує розбійництво і вбивство. Так само він, близький до лібералів і лівиці, далекий у своїй творчості від політичних ідеологій і доктрин; його орієнтири – сумління, здоровий глузд, загальнолюдські вартості і свободи:

 

– Ліберали розпочнуть війну, – сказав Ауреліано.

Дон Аполінар навіть не відвів очей від доміно.

– Якщо ти гадаєш, що через підміну бюлетенів, то не розпочнуть, – заперечив він. – Там залишено трохи рожевих, щоб не скаржилися.

Ауреліано усвідомив несприятливе становище опозиції і мовив:

– Якби я був лібералом, то розпочав би війну тільки через оцю махінацію з папірцями.

Тесть подивився на нього поверх окулярів.

– Ой, Ауреліано, – відказав він, – якби ти був лібералом, то ніколи не побачив би, як підмінюються папірці, хоча ти й мій зять.

 

Тієї ж ночі генерала Монкаду схопили, коли він намагався втекти з Макондо, заздалегідь написавши великого листа, в якому нагадував полковникові Ауреліано Буендіа про їхні спільні наміри зробити війну гуманнішою і бажав йому здобути рішучу перемогу над корупцією військових та честолюбними домаганнями політиків обох партій.

 

– Це суперечить здоровому глуздові, – заявив він. – Якщо ваші поправки добрі, то, виходить, і режим консерваторів добрий. Якщо з допомогою ваших поправок нам удасться розширити опертя в народі, як ви кажете, то, виходить, і режим консерваторів має в народі широке опертя. Отже, в підсумку, ми будемо змушені визнати, що протягом двадцяти років боролися проти інтересів нації.

 

Провали в памʼяті жителів Макондо ставали особливо глибокими, коли заходила мова про розстріл робітників. Тільки-но Ауреліано зачіпав цю тему, як не лише хазяйка, а й люди, старші за неї віком, казали, що розповідь про робітників, оточених військами біля вокзалу, та поїзд із двохсот набитих трупами вагонів, справжнісінька вигадка, і навіть обстоювали висновок, якого дійшло судове слідство і який увійшов у підручники для початкової школи: Бананової компанії ніколи не існувало.

 

 

Маркес – сік від соку своєї землі, приватно-родинної історії однаковою мірою, як і історії своєї країни, бо лише так народжується правдива оповідь, бо тільки черпаючи з глибин, можна сягнути блакитного піднебесся універсальності. Привітно усміхнений колумбієць філігранно застеріг своїх шанувальників («все написане в них завжди було й буде неповторним, бо родам людським, засудженим на сто років самотності, не призначено зʼявлятися на землі вдруге»), та вони, очевидно, не почули.

 

20.08.2016