Львівські закладники, з окрема Українцї, і їх житє в Київі. — З українського житя в Київі. — Смерть К. Паньківського. — Звістка про смерть Франка. — Українцї й інші Австрійцї на засланю. — Подорож до Львова.
Львівських закладників, забраних при відворотї російської армії зі Львова, вислали російські власти до Київа. Їхали вони зразу дуже поволи товаровими ваґонами, аж за Бродами дістали особовий поїзд. Поляки й Жиди мали адреси своїх київських комітетів, до яких телєґрафували з дороги про свій приїзд. На двірци в Київі, куди приїхали дуже рано, держали їх до полудня; за той час вели ся між згаданими комітетами й полїцією переговори що до поміщеня закладників. В кінци поліція заявила, що Поляки підуть під опіку польського, а Жиди — жидівського комітету. Тодї один з Українцїв запитав, що з ними станеть ся. Знов наради, після яких делєґат польського комітету заявив, що комітет бере також Українцїв під свою опіку.
Приміщенє, яке дістали закладники завдяки обом згаданим комітетам, се щось в родї приватного арешту. Вікна закратовані, полїцїйна сторожа, виходити можна було тільки з полїцаєм, приймати відвідини тільки в присутности урядника. За матеріяльну сторону приміщеня дбали комітети. До українських закладників відносили ся місцеві члени польського комітету дуже гарно.
Так прожили закладники майже два місяцї. Опісля позволено перейти їм на приватні мешканя і власне удержанє за порукою місцевих горожан. Порука полягала на тім, що той, за кого її зложено, мав обовязок зголошувати ся в полїції й не видаляти ся нїкуди з міста. За недодержанє сього грозила ручителеви кара 3.000 руб. або 3 місяцї арешту.
Українські закладники (радн. Баньківський, інсп. д-р Коцюба, проф. Левинський, інсп. Матїїв, дир. К. Паньківський, доц. д-р Свєнцїцький, надрадн. Сосновський, дир. Федак і о. Щепанюк) швидко після приїзду до Київа навязали зносини з київськими Українцями, між якими деякі з них мали давних знайомих; за їх порукою перейшли вони на приватні мешканя.
За удержанє забраних російське правительство зовсїм не старало ся. Для закладників м. Львова матеріяльна сторона уложила ся досить щасливо, бо вивезена президія м. Львова виплачувала їм на удержанє по 120 руб. місячно, а крім того дала одноразово по 150 руб. на біжучі потреби. Отже жити — хоч скромно — було з чого.
Українське житє, яке застали українські закладники в Київі, дуже важке. Преси й товариств, тих двох єдиних публичних форм українського житя, нема. В Київі виходить тільки "Ридный Край", видаваний як давнїйше Оленою Пчілкою, в передконституційній правописній одїжи, бо в київській ґубернїї видано розпорядженє, що видавництва "малоросійським нарічєм" мусять друкувати ся російським правописом, як перед 1905 р. Проби видавництв в инших містах постигає правильно передчасна смерть з рук адмінїстрації. Так заснованого в Одесї журналя "Основа" вийшли тільки 3 книжки. З київських товариств клюб "Родина" перемінив ся в комітет, який удержує шпиталь і істнує тільки в сїй формі. "Київське Наукове Товариство" формально не розвязане, але вести своєї дїяльности не може.
Сумною подїєю в житю українських закладників була смерть директора Костя Паньківського. Покійний занедужав на інфлюенцу, яку перестудив, з чого дістав запаленє легких, яке спричинило смерть. Нездужав всего кілька днїв, не маючи до останньої хвилї свідомости катастрофи й вірячи в швидке одужанє. Похоронили його в тимчасовім гробі на Байковім кладовищи при великім здвизї народу, бо ж Покійний був знаний і шанований серед тамошного українського громадянства. Коли по його смерти звернули ся його товариші недолї до ґубернаторства за дозволом, щоб похоронний обряд відправили гр. кат. священики, в ґубернаторстві відповіли, що се не справа полїтичної адмінїстрації, тільки чисто внутрішна справа рим. кат. парохії. І справдї з дозволу рим. кат. пароха похоронний обряд відправили гр. кат. священики, яким асистував також один рим. кат. священик. З огляду на воєнний час українське громадянство здержало ся від похоронних вінків. Та все таки були два вінки: "Незабутьому Костеві Паньківському від родини М. Лисенка" (напис на білій лентї) і розкішний калиновий вінок з синьо-жовтою лентою з написом: "Невтомному Працьовникові Українського Пьємонту К. Паньківському від Київської Української Moлодї". В 6 місяцїв по смерти Покійного відправлено в рим.-кат. каплици на Байковім кладовищи панахиду. Правили за дозволом ґубернаторства гр.-кат. священики, співав хор хормайстра театру Садовського, людий зійшло ся до 500.
Другою сумною подїєю була смерть Івана Франка. Російська преса, як столична, так провінціональна, подала з сього приводу статї. В "Кіевскій Мысли" між кількома статями була також статї д-ра Свєнцїцького. Українська громада уладила у Володимирськім Соборі панахиду і зложила кондолєнції дочцї Покійного Аннї, яка живе в родини своєї матери в Київі. Тільки з огляду на трудности комунїкації в воєннім часї не висилано до Львова кондолєнційних заяв.
З иншими вивезеними оставали наші закладники в переписцї. Положенє тих, що находять ся в европейській Росії, розумієть ся, лїпше, нїж тих, яких вивезено до азійської Росії, де вони занадто відрізані від світа. Що до матеріяльної сторони, то вивезеним дають підмоги американські консуляти; в азійській Росії також російське правительство дає малі суми на їх удержанє. Справа взагалї неуправильнена. Було б добре, коли б австрійське правительство зарядило виплачувати вивезеним урядникам бодай часть їх пенсій, що можна би виконувати через американські консуляти. Так бодай ся категорія вивезених мала би облекшене істнованє.
Як уже відомо, д-р Федак, як також проф. д-р Бек і д-р Шляйхер, дістали ся до Австрії через виміну. З Київа їхали на Курск і Москву до Петербурга, де їх держали кілька днїв неначе в домашнім арештї в готелї "Пальміра" коло фінляндського зелїзничого двірця, так, що вони звертали ся аж до американської амбасади з просьбою о інтервенцію для прискореня дальшої подорожи. З Петербурга вислали їх через Фінляндію до граничної стації Торрео, де мали всїсти на шведський корабель. Цїлу дорогу були під полїційним доглядом; в Петербурзї, в Білім Острові і в Торрео піддано їх основній ревізії.
Коли доїздили до шведської пристани Гапарандї, привитали їх синьо-жовті хоругви: се також шведська національна краска. На шведськім березї ждав на них нїмецький консуль, який привитав їх дуже ввічливо і заопікував ся ними, в чім ішли йому на руку також шведські власти.
Дальша дорога вела через Стокгольм. Тут були вертаючі в австро-угорськім посольстві й нїмецькім консулятї, дякуючи за опіку, якої зазнали від сих властей.
В Стокгольмі зустрів ся д-р Федак з нашим артистом-співаком п. Модестом Менцїнським, який тут з родиною перебуває на вакаціях. Не потребуємо додавати, яке щире принятє зустріло тут д-ра Федака.
Нїмецьку границю переїхали вертаючі в Sassnitz. Нїмецькі граничні власти, повідомлені нїмецьким консулятом про їх приїзд, приняли їх дуже ввічливо, стараючи ся улекшити їм ревізійні формальности.
Вступивши на австрійську територію й перебувши основну пограничну ревізію, приїхали вони до Відня, де про їх привитанє й побут ми вже доносили.
[Дїло]
18.08.1916