Німецьке питання

Діалоги глухих про спосіб провадження країною економічної політики

Своєрідний орієнталізм часто присутній у закордонних коментарях про німецьке економічне мислення. В них німецькі економічні теорії, зокрема арґументи ззаду берлінської економічної політики, нерідко подають як нелогічні, ідеологічні та відверто дивні. Найбільші проблеми пов'язані з «ордолібералізмом», специфічною сумішшю схиляння перед нормами й політикою невтручання в економіку, що, як вважається, обрамлює спосіб мислення осіб, які визначають політичний курс німецької економіки. А дрібниці, такі як існування академії для майбутніх працівників національного банку, можуть лише допомогти посилити і прикрасити враження сторонніх про таку собі культову професію.

Як з усіма орієнталізмами, це картина без особливих нюансів. Корисну корективу вніс минулого року Майкл Бурда, який вказав багато способів, згідно з якими загальновизнана чужість німецької економіки пояснюється особливостями німецької економіки, так само як німецька корисливість — це відповідь на них.

Тож небажання Берліна брати участь у фіскальному стимулюванні легко пояснити відкритістю німецької економіки — це означає, що істотне стимулювання підвищить попит радше за кордоном, аніж вдома — у поєднанні з тим фактом, що сама Німеччина, либонь, не страждає від недостатнього попиту. Хтось, звісно, може нарікати, що Німеччина не анґажується в дефіцитне витрачання на користь інших — однак це, звичайно, більше тяжіє до політичної чи моральної критики, аніж пов'язане з нібито обскурантистським розумінням економіки.

Що ж до ордолібералізму, то він подібний радше на філософію реґуляторної політики, а не на частину економіки — німецької чи іншої. Саймон Рен-Люїс зауважив, що ордолібералізм поєднується з більшістю стандартного економічного аналізу, і підсумував, що він виглядає «як ідеологія, з якою економісти можуть мати справу».

І досі є інтелектуальні впливи — як, утім, і в інших країнах — на сучасне мислення тих, кого Кейнс назвав покійними економістами (серед яких він, звісно, найпромінентніший).

Пітер Бофінґер пояснює «довгу тінь» Вальтера Ойкена, який, якщо порівнювати з Кейнсом, виніс діаметрально протилежні уроки з Великої депресії, засуджуючи реґулювання попиту («політики повної зайнятості») як таке, що веде до централізованого планування, й надаючи перевагу підвищенню гнучкості ціни і заробітної плати як належному рішенню для політики. Сліди обох сьогодні чітко помітні в німецькій економіці, зокрема у фокусуванні на питомих видатках на робочу силу яко вирішального чинника «міжнародної конкуренції». Це вводить в оману, оскільки розвиток питомих видатків на робочу силу в межах всієї економіки — це великою мірою індикатор того, як економічний продукт розподіляється між капіталом і працею.

Як слушно зауважує Болфінґер, Ойкен був винен у необґрунтованому узагальненні унікального історичного досвіду Німеччини під нацистським тоталітаризмом до економічних систем загалом, яке, як він стверджує, стало можливим через інтелектуальну ізоляцію німецьких економістів (Ойкен помер у 1950-му).

Це не карикатура, а серйозний та інформативний метааналіз. Есей Бофінґера є частиною більшого дослідження німецької макроекономіки під редакцією Джорджа Браціосіса й Девіда Кобгама, яке заслуговує широкого кола читачів. Воно також враховує корективу Бурди. Незважаючи на це, книжка в цілому виражає стурбованість щодо адекватності німецького макроаналізу поставленим завданням. Чи не найбільше занепокоєння пов'язане з тенденцією узагальнювати те, що може працювати у Німеччині, на всю єврозону. Оскільки єврозона і набагато більша, і набагато закритіша економіка, ніж Німеччина, то зрозуміло, що навіть якщо приписи німецької економічної політики для самої Німеччини більш виправдані, аніж це іноді здається стороннім, проте для валютного союзу в цілому кращим є підхід більш кейнсіанської політики.

На тлі цього скептицизму ми мусимо бути готові до мудрості, яку знаходимо в німецькому економічному мисленні — і в історичній традиції, і в сучасних працях. Б'яджо Боссоне і Стефано Лябіні віднайшли забутий внесок у політику Ялмара Шахта. Директор Національного банку й міністр економіки за нацистів, він, звісно, заплямований режимом, на який працював, однак його креативна політика послаблення кредитно-грошової політики у 1933 році заслуговує на повагу. Як вказують Боссоне і Лябіні, Шахт уможливив безінфляційне збільшення грошової маси, випускаючи пов'язані з продукцією ґарантовані державою векселі, які в остаточному підсумку циркулювали як гроші, — ідея, яку нині могли б з великою користю розглянути кілька урядів єврозони.

До того ж існує сучасна ґенерація німецьких економістів, багато з яких частину своєї освіти здобули за кордоном і добре орієнтуються у різних інтелектуальних традиціях. Тому продукт німецької економічної науки стає і менш монолітним, і ближчим за духом до того, до чого звикли інші економісти. Яскравий приклад: я прорецензував останню книжку Марселя Франтцшера для FT. Це чудовий іконоборчий аналіз Німеччини, в якій Франтцшер вбачає модель для наслідування набагато меншою мірою, ніж це припускають багато ненімецьких оглядачів.

Усі ці приклади залишають нас з двома висновками. Перший — помилкою є вважати, що навіть такий самий економічний аналіз має привести до таких самих висновків в економічній політиці: різні економічні факти, економічна корисливість й суб'єктивні судження — все це може спричинити розбіжності, хоча має мало спільного з різними економічними методологіями. Другий висновок — це те, що карикатури не є конструктивними. Прислуховуючись більш відкритим розумом до того, як думають інші, можна відкрити складнощі й прозірливість, яких ми спершу не побачили. Бувши готовими не поспішати судити, ми можемо навіть чогось навчитися.

Martin Sandbu
A German question
Financial Times, 25.07.2016
Зреферувала Леся Стахнів