Ручка для мітли

В сучасному мистецтві справжній талант і найцинічніше шельмівство співіснують і перемішуються так, що їх вже неможливо ні розділити, ні відрізнити одне від одного

Щоб забути про Брекзіт, я пішов ознайомитися з новою будівлею «Тейт Модерн» у Лондоні, і — як і сподівався — зіткнувся з апофеозом цивілізації видовищ. Ґалерея мала успіх, бо, попри будній день, там було повно людей; багато туристів, але мені здалося, що більшість відвідувачів були англійці, зокрема молоді.

На третьому поверсі, в одному з великих і світлих виставкових залів, стояла циліндрична палиця, либонь, ручка для мітли, яку художник позбавив віниччя чи синтетичних волокон, які в минулому мусили робити її функціональною для виконання хатньої роботи, й акуратно помалював у різні кольори: зелений, синій, жовтий, червоний і чорний; кольорові смужки в приблизно такому порядку вкривали її від початку до кінця. Шнур довкола неї утворював прямокутник, перешкоджаючи відвідувачам підходити занадто близько і торкатися її. Я саме розглядав її, коли мене оточила група школярів, хлопчиків і дівчаток у синій формі, видно, дітей з гарних родин і вихованців приватної школи, яких сюди привела молода вчителька, щоб познайомити їх із сучасним мистецтвом.

Вона робила це з ентузіазмом, розумінням і переконаністю. Була струнка, мала жваві очі й говорила дуже чіткою, вчительською англійською мовою. Я залишився стояти там, у їхній юрбі, прикидаючись, що поглинутий спогляданням ручки для мітли, але насправді слухав її. Вона підсобляла собі нотатками, які явно підготувала дуже добросовісно. Сказала школярам, що цю скульптуру — або ж естетичний об'єкт, — щоб належно оцінити, треба зарахувати до розряду так званого концептуального мистецтва. Що це таке? Це мистецтво, створене з концепцій, ідей, тобто творів, які мають стимулювати розум та уяву глядача, перш ніж його чутливість зможе по-справжньому насолодитись тією картиною, скульптурою чи інсталяцією, які він має перед очима. Іншими словами, те, що вони тут бачать, приперте до стіни, — це не ручка для мітли, помальована у різні кольори, а вихідний пункт, трамплін, щоб дістатися до чогось, що зараз вони самі мають поступово створити — чи може, краще кажучи, дошукатися, докопатися, виявити — завдяки своїй фантазії та винахідливості. Подивимось, кому з них цей об'єкт щось нагадує? 

Хлопчики і дівчатка, які уважно її слухали, перезирнулися і пирснули сміхом. Тривалу тишу перервав веснянкуватий рудий шибеник: «Можливо, кольори веселки, міс?» «Гаразд, чому ні», — розважливо погодилася міс. «Ще якась пропозиція або міркування?». Знову тиша, смішки й підштовхування ліктями. «Гаррі Поттер літав на ручці для мітли, схожій на цю», — прошепотіло якесь дівча, почервонівши, мов рак. Діти вибухнули реготом, але вчителька їм дорікнула: «Усе є можливим, не смійтеся. Можливо, художник надихнувся книжками про Гаррі Поттера, хтозна. Не вигадуйте заради вигадки, зосередьтеся на естетичному об'єкті, який перед вами, і запитайте себе, що ховається всередині нього, які ідеї чи натяки є у ньому, які ви можете асоціювати з речами, які пам'ятаєте, які приходять вам на згадку завдяки йому».

Потроху малюки стали імпровізувати, і в той час як одні, здавалося, дотримувалися порад міс і пропонували тлумачення, які мали певний стосунок до розмальованої ручки для мітли, інші бавилися чи хотіли розважити своїх товаришів, кажучи щось дурне і дивне. Дуже серйозний опецьок запевнив, що ця ручка для мітли нагадує йому його стареньку бабусю, яка в останні роки свого життя завжди пересувалася, спираючись на паличку, щоб не перечепитися і не впасти. Минали хвилини, і моє захоплення вчителькою зростало. Вона жодного разу не впала духом, жодного разу не покепкувала чи розізлилася, чуючи дурниці, які їй казали. Вона дуже добре усвідомлювала, що її учні — якщо не всі, то більшість — вже забули про ручку для мітли і концептуальне мистецтво і розганяли нудьгу грою, до якої вона сама мимоволі дала їм ключ. Знову і знову, з героїчною наполегливістю, виявляючи інтерес до всього, що чула, хоч би яким глузливим і нісенітним воно було, вона повертала їх до «естетичного об'єкта», який вони мали перед собою, пояснюючи їм, що зараз вони, безперечно, таки зрозуміють, як той дерев'яний циліндр, оздоблений яскравими кольорами, відкрив у всіх них ментальну заслінку, через яку виходять ідеї, концепції, які повертають їх в минуле і знову відносять в сьогодення, активізують їхню креативність і роблять їх більш сприйнятливими до мистецтва наших днів. Того мистецтва, яке діаметрально відрізняється від того, що було прекрасним і потворним для художників, які малювали класичні картини, які вони бачили кілька місяців тому, коли відвідували Національну ґалерею.    

Коли наполеглива і симпатична міс повела своїх учнів досліджувати розміщений у тій самій залі нової будівлі «Тейт Модерн» лабіринт з циновок Крістіни Іґлесіас, я ще на якусь хвильку залишився перед цим «естетичним об'єктом», ручкою для мітли, яку розмалював художник, ім'я якого я вирішив не з'ясовувати. Я також не хотів знати назву, якою він охрестив свою «концептуальну скульптуру». Я думав про важке починання цієї вчительки: переконати цих дітей, що оце репрезентує мистецтво наших днів, що в цій розмальованій палиці є все те, з чого складається справжній витвір мистецтва: ручна робота, майстерність, вигадка, ориґінальність, сміливість, ідеї, інтуїція, краса. Вона була переконана, що це так, тому що інакше вона б не могла так завзято робити те, що робила, з тією радістю і впевненістю, з якими говорила до своїх учнів і слухала їхню реакцію. Чи не було б жорстокістю дати їй знати, що те, що вона робить з такою самовідданістю, оманою і наївністю, по суті є не що інше, як сприяння ґрандіозному обману, хитромудрій, заледве що не планетарній змові, в яку поступово увійшли ґалереї, музеї, знамениті критики, спеціалізовані журнали, колекціонери, викладачі, меценати і безличні комерсанти, аби обманюватися, обманювати півсвіту і мимохідь дозволити небагатьом набивати кишені завдяки подібному шахрайству? Екстраординарна змова, про яку ніхто не говорить і яка, утім, перемогла цілком і повністю, аж так, що є незворотною: в сучасному мистецтві справжній талант і найцинічніше шельмівство співіснують і перемішуються так, що їх вже неможливо ні розділити, ні відрізнити одне від одного. Безперечно, такі речі траплялися завжди, але тоді, крім них, були певні міста, певні інституції, певні художники і певні критики, які протистояли, чинили опір шельмівству і брехні, викривали і перемагали їх. Вони були частиною тієї демонізованої еліти, що її політкоректність нашої епохи поставила до стінки. Що ми здобули? Те, що стоїть переді мною: ручку для мітли, розмальовану веселковими барвами, яка схожа на ту, на якій Гаррі Поттер літає між хмар.    

Mario Vargas Llosa
El palo de escoba
El País, 24. 07. 2016
Зреферувала Галина Грабовська