Новина вістка про смерть Богдана Лепкого заскочила мене в розгарі праці, в робітні, де крім скирт паперу з найактуальнійшими справами, немає ні одного підручника української літератури, ні одного вирізка з того, що я впродовж десятиліть писав про Лепкого. Про мого вчителя, друга-приятеля. А Редактор часопису заявив, що не пізніше години мусить бути некролог... Щож, трудно. Не над першим Лепким доводиться мені говорити нагробне слово. Похоронив я вже другів-приятелів їх чимало. І Васю Крижанівського, і Януша Богдана і Петра Івановича Холодного і Павла Максимовича Ковжуна, другів моїх і приятелів, що їм доля не дозволила ані того пекла пережити, що я його пережив, ані того щастя-радости діждатися, що я їх діждався. А Лепкому Богданові все ж таки поталанило. Діждався хвилини, про яку мріяв Симеон з Писанія — і вмер. Ще передучора переказував мені привіт, а сьогодні уста його холодні й мовчазні, як смерть.
Хто був Богдан Лепкий для української літератури, для українського культурно-національного життя, буде колись сказано ясно й вичерпно. Історія й критика української літератури зважить усі його "Осені", усі його "Дзвони над рікою", усі його фотографії з життя й уяви, його "Полтаву", його "Мотрю", його спогади з Кpeгульця й його пастелі, мальовані на тлі історії української літератури. Його лірична рефлексія, Його наррація і барок його повістярської форми найдуть собі належну й об'єктивну оцінку. Про те не нам сьогодні турбуватися.
Ми відчуваємо сьогодні тільки те, що... Богдан Лепкий... не живе! Прожив 69 років, а на сімдесятий вже не вистачило сили. Завтра ми вже погодимося з невідкличним фактом, але на сьогодні це удар тим болючіший, що несподіваний і нежданий. Так приємно було би мати Богдана Лепкого сьогодні поміж нами! Того, що літ тому 30, на вулиці Зеленій в Кракові, монтував перші стрілецькі чети, того, що створив "Журавлів" і романтику збройного Зриву. Не все, що створив Богдан Лепкий, дійшло до публичного відома. Багато дечого так і залишиться в сутінках забуття чи невідомого. Богдан Лепкий, це був франківський "цілий чоловік". Жив по імперативу свого внутрішнього закону й індивідуальної планомірности. Мав стиль, якого так дуже бракувало більшості його товаришів по перу й не по перу. Зпід крегулецької попівської стріхи вийшов у світ як син Сильвестра Лепкого, з почуттям внутрішнього аристократизму, з непереможним нахилом до всього, в чому була велич, потуга і романтика. Ex, як він умів оповідати про те, що пережив і перемріяв! Оповідав краще, як писав, а писав читко, прозоро, барвисто. Якийсь час був головою товариства українських журналістів і письменників, а я дивуюся, чому цього чоловіка з головою Гете не йменували досмертним предсідником усього того, що в нас було творче й заплоднююче. Сама його приявність у товаристві робила чуда. Його слово — тихе, зважене й зрівноважене доконувало решти.
Сьогодні Бoгдн Лепкий не живе. Не залишив по собі ворогів, а приятелів мав тільки тих, що відчули його аристократичну дистингованість. Не був популярний навіть тоді, коли вся Галичина святкувала його ювилей. "Відбився він від нас і ми його забули". То значить, що він віком не пробував прибити до "нашого" берега.
За кілька днів, може за кілька тижнів, зможу скласти справжній некролог видатного лірика, оповідача й громадського діяча — Богдана Лепкого. На сьогодні мусить вистарчити тих кілька слів: Богдан Лепкий не живе, й ми погружені в глибокому смутку по тій нежданій втраті...
[Українські щоденні вісті, 25.07.1941]
25.07.1941