«Так нє даставайся ж ти нікаму!», — каже герой п'єси Алєксандра Островського «Бєспріданніца». І потому вбиває головну героїню. Цими словами й описаною сценою можна достатньо точно проілюструвати загадкову російську душу, а ще точніше — кремлівську політику. Боягузливо втікаючи з Києва перед приходом німців, совєтські війська керувалися саме такою логікою. І висадили Хрещатик у повітря. Сьогодні, втративши із «зони впливу» країни колишнього Варшавського договору й поступово втрачаючи сателітів (Прибалтика, Грузія, Україна) навіть серед постсовєтських держав, екзистенціальним завданням загадкової російської душі стало псування життя колись поневолених республік. Конаючи, росіянин випустить автоматну чергу, щоб убити всіх навколо. І відчує зловтішне задоволення.
Безапеляційно добрі новини, що їх достарчив Варшавський саміт НАТО, у цьому контексті видаються половинчастими. Військові підрозділи наймогутніших членів Альянсу в Прибалтиці й Центральній Європі — це, безумовно, «сильний сиґнал», попередження Кремлю, що атака на колись поневолені ним народи дасться дорогою ціною. Втім ключовим словом у цій гіпотезі є не «дорогою», а таки «дасться». Адже, дислокуючи нові сили на сході Європи, НАТО визнає реальну загрозу від Російської Федерації. Це вже добре, і навіть краще за політичну сліпоту українських еліт, які досі не спромоглися побачити війну у власній країні. Та кажучи «А», НАТО не каже «Б»: якщо Росія є аґресором, що намагається дестабілізувати континент, то просто укріплювати оборону не досить. Барикади з дерева швидко згорають під час ворожої атаки, а ворог від цього нікуди не зникає. Іншими словами, для того, щоб почуватися в безпеці, треба не вдягнути бронежилет, а позбутися ворога.
Спробуймо лишень поглянути на ситуацію відсторонено, без емоцій: якщо у першому акті п'єси на сцені з'являється пістолет, то в другому він обов'язково вистрелить. Мілітаризація покращує шанси Центральної Європи під час евентуальної війни, але арґументи про «дорогу ціну», яку доведеться заплатити Росії за атаку, не зовсім посутні, адже загадкова російська душа й її недоросле втілення в Кремлі керуються аж ніяк не раціональними умовиводами. Під час попередньої холодної війни у Москві розробляли план ядерних ударів не лише по західних капіталістичних противниках, а й по східноєвропейських соціалістичних союзниках. «Так нє даставайся ж ти нікаму», — мав подумати совєтський офіцер, натискаючи на ядерну кнопку, після чого вся Центральна Європа перетворилася б на море, природний кордон, що ізолював би Прибалтику від НАТО і бодай на якийсь час міг зупинити переможний наступ Заходу. Під час минулорічних військових навчань російська армія відпрацьовувала ядерний удар по Варшаві, тож, як бачимо, ідея створення «центральноєвропейського моря» й досі живе в закапелках загадкової російської душі.
Справжньою проблемою відтак є не недостатня озброєність східноєвропейських країн, а існування ворога — Росії. Усвідомивши цю аксіому, базування натівських підрозділів від Констанци до Таллінна видається доречним, але не вирішальним кроком. Безпечно в нашій частині світу може стати тоді, коли над нею припинить літати двоголовий орел кремлівського імперіалізму, тобто після дезінтеґрації Російської Федерації. Тож паралельно зі збільшенням мілітарної присутності на сході Європи, Заходу варто б активізувати всі наявні інструменти soft power: підтримку неурядових організацій і громадянського суспільства республік РФ, надання стипендій і ґрантів майбутнім елітам вільного Кавказу, створення й фінансування медій (на кшталт «Радіо Свобода»), що доноситимуть правду в поки що уярмлені Росією республіки. Підтримка незалежницьких ініціатив поневолених народів і виховання нових свідомих еліт на периферіях Росії можуть переключити увагу Кремля із зовнішніх на внутрішні проблеми, а в довшій перспективі — стати запорукою мирної (безкровної) дезінтеґрації Росії.
«Как ви мнє пратівни, каби ви зналі!», — каже героїня «Бєспріданніци» головному героєві, який за мить її вб'є. Розміщення військових баз на сході Європи надсилає такий самий меседж Росії: ми тебе не любимо, ненавидимо, боїмося, вважаємо небезпекою й ворогом. Меседж сильний, але не усуває головної проблеми — існування збожеволілого ворога. Ображений і ревнивий, він з пекельною радістю натискає ядерну кнопку, бризкаючи слиною й кричачи: «Так нє даставайся ж ти нікаму!», а луна від цього рику ще довго гуляє над безмежним центральноєвропейським морем.
Звучить реалістично, правда ж?
19.07.2016