Давним-давно, ще коли у Грузії трапилася “Революція троянд” (кінець 2003 року), один із майбутніх стратегів-політтехнологів Майдану-2004 спитав мене: хто такий Саакашвілі? Аналог якого українського політика? На кого з українських політиків він типологічно схожий? Я, не довго думавши, відповів: Саакашвілі — це грузинський Луценко. У нас ще були свіжі спогади про акцію “Україна без Кучми!” Мій співрозмовник зі мною не погодився, можливо, не погодитеся й ви...
Але перші дні Юрія Луценка на свободі у 2013 році тільки утвердили мене у тій думці. Більше того, він сам проговорився, що обов'язковою умовою успішності реформи правоохоронних органів є наявність такої влади “як Саакашвілі”... Однак, як виглядає, у 2004-му й наступних роках Юрій Луценко ще не був готовим ні до ролі “українського Саакашвілі”, ні до ролі міністра внутрішніх справ. А старші за нього вожді Помаранчевої революції швидко взяли його в оборот і поперемінно використовували його енергію, креативність та навіть талант гумориста на користь своїм власним політичним інтересам.
Зараз на дворі цілком інша епоха — суспільство психологічно травмоване зрадою своїх колишніх кумирів, фактично відбулася зміна поколінь серед опозиційних лідерів, а Кличко, Тягнибок і Яценюк демонструють, як можуть, свою солідарність та єдність — як у парламенті, так і на вулиці. Луценко вийшов на свободу у такий момент, який мало нагадує часи злету його політичної кар'єри. Йому потрібно починати нове життя. А оскільки він вроджений політик, то починати треба й нове політичне життя.
Зараз є три колективні політичні суб'єкти, очікування яких від звільнення Луценка суттєво відрізняються.
Перший — це влада. Повернення Луценка на політичну сцену вона розглядає як можливість спровокувати новий особистий конфлікт в опозиційному середовищі. Перше, що вони б могли закинути в інформаційний простір — це аналогія з провалом “канівської четвірки” під час президентських виборів 1999 року. Вони ще добре пам'ятають, що змогли прийти до влади передусім завдяки війні на знищення між Ющенком і Тимошенко. Тут радники Президента можуть сподіватися на появу лінії майбутнього ідейного конфлікту між Луценком та Тягнибоком, а також із Яценюком (як лідерів “лівої” і “правої”, “непарламентської” та “парламентської”, “моральної” та “прагматичної” опозицій). Останнє б спровокувало проблеми всередині фракції “Батьківщина”, а отже, посилило б позиції влади в парламенті та на президентських виборах.
Однак навіть для постпомаранчевих політичних сил зараз очевидно, що жодного внутрішнього і публічного конфлікту допускати не можна. Трійка опозиційних лідерів з моменту завершення парламентських виборів в жовтні минулого року діє у тісній співпраці. Луценка не влаштує роль четвертого конкурента за президентську булаву. Здається, він не проти ролі деміурга нової політичної системи, яка неможлива без відмови від нинішньої. Тому на мою думку, поява Луценка на волі швидше зміцнить, аніж послабить опозицію.
Другий суб'єкт — парламентська опозиція у складі трьох партій і декількох позафракційних депутатів. Якщо йдеться не лише про лідерів, то чинник Луценка вони розглядають як чудодійний еліксир, здатний оживити привид опозиції після того, як він увіллється в її ряди. Він потрібен їм як невичерпне джерело енергії духу, креативу вуличних акцій, тонкої іронії для політичних ток-шоу. Зрештою, як авторитет, дисидент новітнього часу. Ще один арґумент на користь власної правоти. Важливий союзник при майбутньому виборі єдиного кандидата в Президенти від опозиції.
Юрій Луценко після виходу на свободу братиме активну участь як у публічній політиці, так і у тіньових переговорах між різними політичними силами. З іншого боку, відразу після звільнення Юрій Луценко неминуче актуалізує для опозиції питання Юлії Тимошенко: від проблеми фізичного звільнення до визнання її “лідером опозиції”, важливішою за нинішню “трійку” разом узяту. Це також до певного часу буде стримувати лідерські амбіції та прагнення реалізувати тактичні політичні інтереси Яценюка-Кличка-Тягнибока.
Зрештою, поява на свободі такої політичної фігури, як Юрій Луценко, неминуче призведе до спроби створення нового політичного проекту з ним на чолі, бо він навряд чи приєднається до якоїсь із нинішніх трьох опозиційних політсил.
І нарешті, третій суб'єкт — громадянське суспільство. Маю на увазі не сукупність громадських організацій, а "політизований демократичний народ, який усвідомлює свої права й обов'язки, а також відповідальність за свою державу". Це ті, хто 2004 року був на Майдані, але ще тоді вирішив, що справу зроблено й можна зосередитися на приватних справах. Зараз ці люди ще голосують, але вже не поспішають брати участь у масових заходах опозиції. Інколи вони організовують власні акції протесту без політиків. Їхня реакція на повернення Луценка — індивідуальна, а тому різна. Одні попереджають про небезпеку чергового самообману й закликають собі подібних до обережності. Інші висловлюють обережні надії на зміну природи політичного протесту, на зміну політиками ставлення до себе. Іншими словами, потребують більше оптимізму й сподіваються на покращення...
Вони чекатимуть від Луценка не лише відродження мітингового драйву, але й народження нових політичних смислів, які формуватимуть новий порядок денний для всієї країни, а не лише для опозиції. Без нового стратегічного бачення не буває стратегічного лідерства. Криза лідерства — головна причина політичних поразок української демократії та громадянського суспільства, деконструкції суспільного ладу й деградації соціальної структури.
Перші кроки та висловлювання Юрія Луценка після звільнення свідчать про те, що він це, принаймні, розуміє. Можливо, вже також має якийсь план. Наявність такого плану — заявка на успіх :) А як буде з практичним втіленням — побачимо...
Так чи інакше, послухати Луценка на мітингу буде збиратися значно більше охочих, ніж на Яценюка чи Тягнибока. У влади є ризик випустити ситуацію з-під контролю. У разі виникнення якогось форс-мажору лідер майбутнього масового спротиву вже буде на свободі й у гущі подій.
Володимир Горбач, політичний аналітик
09.04.2013