Найгеніальніший представник світової філософії «здорового глузду» (або «хлопського розуму») німець Артур Шопенгауер вважав, що найхарактернішою ознакою молодого покоління є «прагнення до щастя», а старшого – «страх перед нещастям». Дві третини британців у віці 18-25 років у своєму прагненні до щастя виявилися євроромантиками, така ж кількість старших людей – євроскептиками. Процес старіння розвинутих і благополучних націй зіграв тут злий демографічний жарт – старі перемогли, молоді програли.
«Rule, Britannia!» Томсона (Britons never shall be slaves. – Британці ніколи не будуть рабами) перемогла з відривом менше двох відсотків «Ode an die Freude» Шиллера, Бетховена (і не забудьмо тут Річі Блекмора) (Seid umschlungen, Millionen! – Обійміться, мільйони!) Патріотичний гімн переміг гімн масонський, адже теперішній гімн ЄС Шиллер написав для дрезденської масонської ложі. От де нагода покепкувати з загниваючої «масонско-жидовской» Гейропи. Жириновський недарма дуже тішився з приводу перемоги «британського пролетаріату» над жирними котами світового капіталу.
Окрім вікового демографічного чинника, окрім вакханалії геронтократії, прихильниками Брекзіту виявилися ще (ну хто би міг сумніватися!) – громадяни менш освічені, представники менш інтелектуальних професій, люди з низькими доходами. Тут значна частка й тих, хто ностальгує за старими добрими імперськими часами, коли над Британією «ніколи не заходило сонце». Упізнали хто це? Та ж наші рідні ватнікі, хто ж іще!? Старі, бідні, неосвічені, з потужною тугою за СРСР, ті, хто постійно голосували за КПУ, ПР, Рускій блок, а тепер за Опоблок, Кернеса і Вілкула-сеньйора. Голосували проти НАТО, ЄС, за Росію і т.д. і т.п., цей пакет «цінностей» занадто відомий. Про наших побратимів-ватніків з РФ мова, зрозуміло, зайва. Отож, тепер можна на весь світ гучно заявити, що «От тайги до Британских морей» – «наші ватнікі всєх сільнєй!»
Прагнення молодих британців «жити правдою й добром», «цілуватись, мов брати», «сповнити радістю серця», «вклонитися перед мудрістю Творця» etc. розбилося об математичну перевагу у два відсотки тих, «хто весь вік черствів душею» (це все той самий Шиллер). Молодь завжди й усюди була і є людяною, доброю, жертовною, з полум’яним бажанням обійняти увесь світ. Лев Толстой у повісті «Дитинство» згадує про таємних змовницьких «мурашиних братів» – дітей, які мріяли зробити усіх людей щасливими, щоб не було у світі хвороб, насильства і війн. Усе це навіює параноїдальну думку про те, що якби всі у світі були молодими, і не було старості (і, зрозуміло, старих дурнів, які все псують), світ направду був би ідеальним. Регулювальник радіоапаратури заводу «Електрон» Місько Орел, з яким я разом працював у восьмому цеху, не раз замріяно-філософськи проголошував: «Якби була моя воля, а би-м всіх людей після сорока років вішав би, вони б у мене висіли на деревах, як грушки». На щастя, такий радикальний захід здійснити неможливо, отож доведеться молодим і світлим душам зважати на старі і черстві, до того ж малоосвічені і бідні. Світ виявляється набагато складніший, аніж усілякі ідеальні моделі, які хтось колись намагався втілити, згадаймо хоча б комунізм.
А тепер до другого боку медалі злощасного Брекзіту. Спробуймо абстрагуватися від конкретики. Отож, уявімо собі село, де організовують колгосп. Всі знають у селі працьовитих і багатих господарів Івана, Петра і Миколу. Ось до них приходить начальство і каже: «Хлопаки, ви знаєте, що у нас є ледарі і алкаші Місько, Васько і Тимко, але ми всі разом ідемо до колгоспу, і відтепер ви повинні працювати і на них, тобто віддавати їм частину заробленого вами, може тоді вони колись схаменуться і будуть наполегливо і чесно працювати. А ще у Тимка є купа дітей, а у нього в хаті бійки, гармидер, тож прихистіть у своїх оселях цих нещасних, бо їх ще вдома, чого доброго, уб’ють, вони, щоправда, у господарстві вам навряд чи у чомусь поможуть, але ж виявіть милосердя». Іван, Петро і Микола, звичайно, ґазди працьовиті, розумні і, головно, побожні, вони розуміють, що якось треба і злидарям допомогти. Але вони пам’ятають, що колись позичили Міськові на господарку декілька тисяч, а той їх любісінько пропив, і у нього в хаті бідно і засрано, як завжди. Ніц не помогло, але що поробиш?..
У єрархії європейських цінностей, окрім незаперечного пріоритету особистості над усіма можливим формами колективізму, існує ще один із головних пріоритетів, який міцно стоїть на засадах християнства (християнство – поняття, тотожне європейськості) – жертовність, тобто складання собі «скарбів на небі, там де їх не знищить ані міль, ані іржа, і де злодії не підкопаються». Історія Європи рясніє усілякими харитативними соціальними моделями, на зразок «Mons Pius» чи «Montis Pietatis». Дарма тут наводити десятки і сотні відомих випадків тотального милосердя багатих і небагатих, варто лише згадати, що, дякувати Богові, ця справа не померла і сьогодні: Марк Цукерберґ віддав людству 99% свого прибутку, але виявляється Воррен Бафетт вже до цього пожертвував 47 мільярдів своїх грошей на бідних.
Питання жертовності у сучасному світі – одне з найконтроверсійніших. Бідна жебруща Греція отримали від багатого ЄС за останні роки вже 320 мільярдів (!) євро, ясно, що ані копієчки не віддасть – все прогуляли. Але їй ще пообіцяли 70 мільярдів. Якщо країні з населенням 11 мільйонів ЄС дає такі гроші, то Україна, в разі вступу до Євроунії, зі своїм населенням у чотири рази більшим, за логікою повинна отримати 1 трильйон 280 мільярдів євро. Ясно, що якби таке сталося, нещасна Європа ані копієчки назад би не отримала. Чи готові країни ЄС на таку перспективу?.. Отож бо й воно…
«Ви розумієте, Іване, Петре і Миколо, але якщо ви тій жеброті і алкашам не заткнете пельки вашим кавалком хліба і не прихистите у себе їхніх недолугих дітей, то вони приведуть у наше село друзів-бандюків, таких, як самі, і навіть іще страшніших, і підпалять і пограбують ваші хати, а вас самих уб’ють. Це ваша плата за спокій, за можливість просто існувати…»
Але вже майже половина південного Лондона – араби, на чорних і не чорних роботах – поляки, чехи і румуни, на вулицях – повно сирійських жебраків. Що далі?..
Іван не витримав, каже, що виходить з колгоспу – ледарів і алкоголіків не хоче надалі утримувати, він, до речі, мудрий хлоп, каже, що не треба давати нездарам готову рибу, а лишень вудку і навчити їх самих її лапати. Колгосп, незважаючи на такий хід історії, продовжує існувати і вже готує серйозне перезавантаження.
Наразі страх перед нещастям переміг прагнення до щастя, старі, бідні і неосвічені європейці перемогли молодих, освічених і багатих. Тепер Європа своє віковічне прагнення до щастя повинна поєднувати також і з дозованим страхом перед нещастям. Вона завжди була міцним і передовим колгоспом, бо поняття спільної Європи, де «немає більше ані французів, ані німців, ані англійців, ані іспанців, а є лише європейці», сформулювали ще два з половиною століття тому Вольтер і Руссо. Як каже Еклезіаст, є час обійматися і час уникати обіймів. Зараз настав час уникати обіймів, але безумовно прийде час на повернення Шиллерівського гасла «Обійміться, мільйони!» Бо такий історичний шлях Європи.
12.07.2016