Ґі Сорман

«Для усіх тих, хто ототожнює себе із віктимістським дискурсом, без сумніву, значно легше прийняти статус жертви, ніж статус переможця, тому що жертва – за означенням – не є відповідальною за свою долю, а це виявляється для декого дуже заспокійливим. Винен лише хтось інший»

 

 

«Барак Обама розчарував японців», – пояснював мені Наокі Іносе, видатний письменник-патріот, який в 2012 р. був обраний мером Токіо. Я висловив йому своє здивування, бо хіба  не Обама став першим американським президентом, який приїхав у Хіросіму, аби розмислити? «Ми сподівалися, – казав Іносе, – що він вибачиться від імені американського народу за злочин, вчинений у 1945 р. проти Японії». З панорамних вікон комфортабельної вілли мого співрозмовника я бачив хмарочоси Токіо, яке вже схоже на Мангеттен, але краще організоване. Мені здається, що Іносе представляє думку, яка переважає серед його співвітчизників, що японці вважають себе жертвами світової війни, тоді як вони були її призвідцями. Руйнування Токіо у 1945 р. і дві атомні бомби, скинуті на Хіросіму і Нагасакі, стерли десять попередніх років, впродовж яких японська армія жорстоко колонізувала Азію.

 

На противагу німцям, японці ніколи не аналізують минуле, ніколи не займалися самокритикою, і виявляється, що наймолодші є найбільшими невігласами і найбільше схильні вважати себе жертвами. Іносе, який багато написав про традиційну японську цивілізацію, не заперечує японського імперіалізму, але вважає, що йшлося лише про бліду копію західного колоніалізму. Ця японська цивілізація, яку він описує як цілком гармонійну до приблизно 1850 р., була зруйнована західниками, коли вони змусили Японію відкритися до решти світу. Хіросіма була лише фінальним актом століття агресії. Ця версія переписаної історії, яку називають «ностальгією за Едо (так колись називалось Токіо)», зараз у моді. Я не маю наміру сперечатися з Іносе (я утримався від цього, тому що це було б неввічливо), просто хочу поміркувати про нинішню спокусу народів вважати себе жертвами, а не відповідачами і навіть переможцями в історії.

 

Японія є лише одним прикладом цієї схильності до віктимізму – після того як впродовж тривалого часу вона була войовничою і домінуючою державою. Китайський офіційний дискурс є схожим, тому що керівники Пекіну виправдовують усі свої дії, навіть агресивні, сатисфакцією за приниження, спричинені західниками, навіть комуністичну революцію 1949 р. Корейці, жертви японської колонізації з 1911 по 1945 р. – одне покоління в тисячолітній історії, – дотримуються схожої лінії, тому що ніщо не видається їм важливішим, аніж отримувати вибачення і відшкодування. Віктимізм, очевидно, також має своїх адептів в Європі, і найкращим прикладом є Австрія, яка хоче змусити нас думати, що вона є жертвою нацизму, тоді як в 1938 р. нацистських «загарбників» на чолі з Гітлером, сином цієї країни, зустрічали з ентузіазмом.

 

Ще дивовижнішим є бажання деяких країн приєднатися до блоку жертв «геноциду». Цей термін було створено для того, аби означити Голокост євреїв з боку наці, який не мав відомих історичних прецедентів. Юридичне означення ООН є чітким: воно вимагає, аби певний уряд наказав знищити до ноги певний народ з огляду на його расу чи релігію. Масове вбивство тутсі в Руанді потрапляє в цю категорію, попри те, що врешті-решт тутсі повернули собі владу. Чи можливо уявити собі, аби єврейська армія взяла Берлін в 1945 р.? Серед кандидатів на визнання жертвами геноциду товариства вірменів у вигнанні – уже три покоління – є одними з найбільш наполегливих і можуть розраховувати на достатній вплив у Франції та США для того, аби французький та німецький парламенти надали їм цей «вищий» статус жертви. Думки істориків з цього приводу розділилися, позаяк вони не заперечують, що турецьке військо масово вбивало вірменів в Туреччині в 1917 р., але водночас вірменське військо нападало на турків на російському фронті.

 

В США деякі афроамериканські інтелектуали, як-от Корнел Вест, обстоюють те, аби рабство чорношкірих визнали «геноцидом». Цей термін міг би застосовуватися радше до індіанців у двох Америках, але останнім бракує красномовних речників. Дональдові Трампу, який долучається до цієї хвилі віктимізму, вдається переконати значну частину американців у тому, що вони також є жертвами китайців, які в них «крадуть роботу», мексиканців, які «ґвалтують їхніх дочок», і європейців, які не платять за військовий захист, який їм надає США.

 

Чим зумовлений успіх цієї віктимістської риторики? Мені здається, що, як і будь-яка ідеологія, віктимізм заміняє знання; прикидатися жертвою перешкоджає вивченню складності історії. І для усіх тих, хто ототожнює себе із віктимістським дискурсом, без сумніву, значно легше прийняти статус жертви, ніж статус переможця, тому що жертва – за означенням – не є відповідальною за свою долю, а це виявляється для декого дуже заспокійливим. Винен лише хтось інший.      

    


Guy Sorman
Todos son víctimas
ABC, 06/06/2016
Зреферувала Галина Грабовська

 

28.06.2016