Гуґон Ґрайнц

 

З приводу сімдесятьпятьліття уродин найбільшого нині поета Німеччини, Ґергарта Гавптмана, — він уродився 15. листопаду 1862 р. в Шлезії, в місцевості Зальцбрун — принесла віденська „Фолькс-Цайтунґ” з 15. листопаду святкову; статтю пера відомого віденського поета і письменника, Гуґона Ґрайнца, яку оцим подаю читачам „Свободи” у перекладі українською мовою. Її автор пише:

 

Якщо приглянутись ближче до одного з раніших портретів Ґергарта Гавптмана, то не можна не почувати притім просто непереможного захоплення світлосяйною молодістю, яка бє з поетового обличчя і з поетових очей. Але є тут ще і щось інше, ніж сама молодість. Є ось, мов наперекір подихові блаженности й непереможности в обрисах поетового виду, і риски деякої суворости та аскези, що так і провіщують вам міцну свідомість внутрішнього звання та грядучої зрілости творчого духа. Ну, від того часу обличчя молодця прообразилось уже давненько в обличчя старого чоловіка, і воно відомо, що подоби старого Гавптмана порівнюють часто та залюбки з подобами старенького Ґете, відкриваючи тут, як кажуть, багацько схожости. Але якби воно там і не було з цього погляду, одно певне, а саме, що обличчя, молодого Гавптмана перейшло вже давно до історії, і сьогодні воно з повним правом являється нам репрезентативним обличчям молодої творчої Німеччини зперед пятьдесятьох років.

 

Це була Німеччина епохи найглибшого миру, де всі боротьби і бої, що то їх зводили тоді, зводились лиш у ділянці духової творчости й мистецва. Тоді не було ще війни, веденої на позиціях; тоді знамям війни був щонайживіший рух. Стариня боролась проти молоді, генерація проти генерації, і от ненадійно, саме в най- бурхливішім розгарі тієї боротьби, став Ґергарт Гавтман, відомий досіль як поет тільки в щонайтіснішім крузі своїх друзів, хороводом наймолодшої Німеччини. А сталося це перед полуднем дня 20. X. 1889 р., коли то в берлінському Лессінґтеатрі виставлено вперше Гавптмана „Фор Зонненафґанг" („Перед сходом сонця” — укр. переклад Б. Грінченка й Ф. Федорцева). Ота вистава, влаштована мистецькою організацією „Фрає Бине" (Вольний Театр), відбулася серед страшливого крику і заколоту, так, що Гавптманову штуку тільки з трудом дограно до кінця. Та проте Ґергард Гавптман був на другий день уже славною людиною, правда, — для багатьох „славний” у злім значінні цього слова, а саме як „драматург погані”, або як „найнемораль- ніший драматург усього століття”, Отак прославлюваним і натавровуваним водночас, і то не у глуші якогось затишку, а в розгарі найзавзятішої боротьби, вийшов молодий поет на арену світу, а його імя означало відтепер, важливу програму.

 

 

Від того часу минуло згодом цілого пів століття, і сьогодні Ґергартові Гавптманові вже сімдесять пять років. Але вже тому пять і тому пятнацять років, ушановувано його врочисто як репрезентаційного поета Німеччини, і требаб хіба робити кривду і, поетові і Німеччині, якщоб кому прийшло на думку відмовляти тієї понести старому героєві німецької поезії. Бо хоч за останніх пять літ його творче надбання не надто поповнилось, то проте воно само собою повне такої величі і та кого значіння для батьківщини, що це зовсім правильно коли його надзвичайну вагу все наново підкреслюють. Упродовж довгих десятиліть ось Гавптманове імя було експонентом німецької поетичної творчости, а й він сам виріс до міри провідної індивідуальности, в якій духова Німеччина — ворушена таксамо, як і поет, водно проблємами часу й боротьбами — могла добачувати довго відсвіт свойого власного єства. З ідейної вузини своїх натуралістичних первопочинів видвигнувся Гавптман до вершин усеобіймаючого, вселюдського світовідчування, і воно ясне, що сама драматична форма йому з цього погляду не вистарчала. Але на овидах тієї великанської ширини, в якої межах розвивається його творчість, являється як найважніший її чинник усе наново — страждання людини. З початку, правда, це лиш жертви соціального покривдженая, що то він їх вибирає собі героями своїх драм, але притім Гавптманові не йде ніяк про суспільну критику, не вичувається в нього ніякої охоти зміняти суспільний лад. Він ось революціонер серця, а не політики. Найважніше для нього це змагання видвигати людські душі, з темних прірв у всій їх невміручій красі. І отак співчуття з жертвами катастроф, які можуть стати призначенням кожного з нас, це найяскравіша і найбільш міродатна риса його індивідуальности. І з тієїж причини не надавався Гавптман на члена суду присяглих, яким він був кілька разів у містечку Гіршберґ, бо воно ясне, що там за його спонукою видано було надто багато увільняючих присудів, через що його опісля прокуратор з лісти присяглих зправила зчеркував. Ставити ось когось перед суд — це не було його діло, ні в дійсності ні в його творах, яких героями це далеко частіше люди страдаючі, винуваті й повні безвиглядного змагання зо собою, ніж люди вольні, боркі та творчі.

 

І це й одна з найпочесніших признак його життя, що без боротьби довкола Ґергарта Гавптмана не обійшлося ніколи. Не багатож було драм між його першими творами, які здобули безумовний успіх, та проте сталося з цього погляду таке чудо, що неодна з тих, що спершу перепали, через декілька років — ми пригадаймо тут тільки історію штуки „Фльоріян Ґаєр”! — діждалася свойого світлого воскресіння. Отимто й міг Гавптман сказати про свої твори з гордістю, що вони „проміж любов і ненависть змогли самі знайти собі свій шлях“. Правда, — в останніх роках та жагуча боротьба за твори Гавптмана трохи припинилася, може тому, що наш поет не давав уже як драматурґ так багацько, як перше. Затеж саме на семе десятьліття його життя припадає обік автобіоґрафічних творів, що сягають у дитячі й молодечі роки поета, епос про Тіль-Ойлєншпіґеля як пізний твір монументальної величі. Це ніби Гавптманочий „Фавст”, і то друга його частина. Ввесь ось відсвіт являється як найважніший її чинник усе наново — страждання людини. З початку, правда, це лиш жертви соціального покривдження, що то він їх вибирає собі героями своїх драм, але притім Гавптманові не йде ніяк про суспільну критику, не вичувається в нього ніякої охоти зміняти суспільний лад. Він ось революціонер серця, а не політики. Найважніше для нього це змагання видвигати людські душі, з темних прірв у всій їх невміручій красі. І отак співчуття з жертвами катастроф, які можуть стати призначенням кожного з нас, це найяскравіша і найбільш міродатна риса його індивідуальности. І з тієїж причини не надавався Гавптман на члена суду присяглих, яким він був кілька разів у містечку Гіршберґ, бо воно ясне, що там за його спонукою видано було надто багато увільняючих присудів, через що його опісля прокуратор з лісти присяглих зправила зчеркував. Ставити ось когось перед суд — це не було його діло, ні в дійсності ні в його творах, яких героями це далеко частіше люди страдаючі, винуваті й повні безвиглядного змагання зо собою, ніж люди вольні, боркі та творчі.

 

І це й одна з найпочесніших признак його життя, що без боротьби довкола Ґергарта Гавптмана не обійшлося ніколи. Не багатож було драм між його першими творами, які здобули безумовний успіх, та проте сталося з цього погляду таке чудо, що неодна з тих, що спершу перепали, через декілька років — ми пригадаймо тут тільки історію штуки „Фльоріян Ґаєр”! — діждалася свойого світлого воскресіння. Отимто й міг Гавптман сказати про свої твори з гордістю, що вони „проміж любов і ненависть змогли самі знайти собі свій шлях“. Правда, — в останніх роках та жагуча боротьба за твори Гавптмана трохи припинилася, може тому, що наш поет не давав уже як драматурґ так багацько, як перше. Затеж саме на семе десятьліття його життя припадає обік автобіоґрафічних творів, що сягають у дитячі й молодечі роки поета, епос про Тіль-Ойлєншпіґеля як пізний твір монументальної величі. Це ніби Гавптманочий „Фавст”, і то друга його частина. Ввесь ось відсвіт існування в душі поета, все прещедре богатство його думок і постатей, уся мудрість і фантазія, дійсність і мрія уподоблені тут Гавптманом у мандрівках і видіннях того, модерного, шляхами розшматованої Німеччини безупинно блукаючого лицаря та волоцюги, формою оконечної досконалости.

 

Досконалости мистця на вершинах.

 

Але якщо доводиться нам глядіти на творче надбання таких розмірів і такого значіння, і коли подумаємо, скільки то соткам постатей і подоб. Ґергарт Гавптман увітхнув душу й життя, і якщо він в усіх епохах і в усіх культурних середовищах здобув собі право громадянства, то воно не годиться оцінювати поета, якай довершив того всього, тільки з погляду на той чи інший його твір (так ось як у нас, українців, для яких Гавптман ще завжди тільки поет драми „Затоплений дзвін” (1896)! — О. Г.). Бо воно вже притім так, що поет упродовж такого довгого свойого життя виростає далеко поза межі своїх творів як явище, що існує своїм окремим існуванням обік них, і яке треба оцінювати таксамо, як і поетові твори. Значить, — Ґергарт Гавптман це не тільки автор більш, ніж трицятьох драм, віршованих творів, романів і новель, увінчаних славою на ввесь світ. Він не тільки почесний доктор одного американського й одного англійського університету, і власник ордеру Червоного Орла колишньої цісарської Німеччини. Він же і людина, якій імя — Ґергарт Гавптман. А ця людина в ньому це вже давно не сам лиш автор таких то і таких творів, а просто символічний ідеал високотворчого, німецького мистця, що зумів помножити в собі життя стокротно, щоб з глибин його створити ще одно й зовсім нове, відповідно до ідеї, яка була його власною, і при допомозі засобів, пристроєних ним самим, нехай іноді так сміливо й своєвладно, що декого могли його творчі засоби затрівожити, або й геть відштовхнути від поета. Бо навіть ще й геть-геть пізніше не бракувало ніколи приводив дотого, щоб у тім чи іншім таборі не бути невдоволені з Гавптмана. Та проте ніколи не було так, щоб Гавптман дає себе опутувати згори застійненим програмам та кличам.

 

Він зріс повний чудової свободи і жив відповідно до власних законів, законів свойого серця, як німець, що ніколи не забував про свою шлезійську батьківщину, а притім і про те, що поза тією рідною батьківщиною був ще і світ, де люди страждали таксамо, як і там, і всі — багачі й бідаки, вельможі і сірина. Правда, — в первопочинах Гавптманової творчости здавалось воно, начеб то він цікавився передовсім проблемами нинішньої людини. Але це воно саме здавалось тільки. Бо швидко він переконався, якою то коротенькою та проминаючою миттю є ота теперішність. Отак в одній зо своїх промов у Відні Гавптман, говорячи про напруження між ґенераціями та про двацятьлітніх молодиків, які думають, що цей безмірно старий світ щойно з ними має початись або й уже почався, сказав слова: „...Але опісля з необхідністю природнього правила почнуть вони (молоді люди) вростати духом у ще непережиті століття, тисячліття і стотисячліття світу, значить у вічно-вчорашнє, і хоч іще завжди почуватимуть притім насолоду свойого короткого існування, то відчують і те, яке цілком не нове і яке маловажне воно, коли дивитись, на нього з погляду на вічно-вчорашнє”.

 

Та проте годі не сказати, що відношення нинішньої німецької молоді до Гавптмана далеко не те, що його бачилось у молоді тому трицять чи сорок років. Але й хіба моглоб воно бути йнакше?... Нинішня молодь ось не має багато нагоди подивляти Гавптманові архитвори на сцені. І отак і йому доводиться зазнати гіркої правди слів про те, що „довкола сімдесятилітніх стає щораз то тихше...” Він же сам пережив таке тоді, коли йому було трицять років, і він сам був відносно тодішніх старих такою світлосяйною молодю. як ота, що виросла тепер і шо має своїх поетів... Але все оте не значить ніяк, що цілотвір Гавптмана належить уже до минулого. Ні — те, що наш поет створив, протріває ше довгі часи. Бо Ґергарт Гавптман це епохальне воплочення значної доби духової культури і ґенія Німеччини, і цього добутку його життя і творчости не відбере йому і найдальше майбутнє.

 

Д-р Остап Грицай.

 

[«Свобода» (Джерзі Ситі), ч.290, 14 грудня 1937]

===================

 

Ґергарт Гавптман.

Афоризми *)

 

Артист, для якого остання тайна його мистецтва не є му­зикою ­— се поки-що немовля.

_________

 

За чим я найглибше тужу? За віруючими людьми кождого роду.

_________

 

Пережити цілий довгий день без хвилі самоти — се для мене те саме, що для риби жити у ставі без води.

_________

 

Чи думаєте, що я того всього, чого я не зробив, не зумів би зробити ?    

_________

 

В кождій людині спить якийсь заклятий танець.

_________

 

Не треба прислухуватися, як трава росте, бо від сього можна оглухнути.

_________

 

Артист, який в однім напрямі став майстром, повинен стати учнем в иншім.    _________

 

Ми повинні бути такі, як дорогоцінні килими: чим більше люде топтати-муть по нас, тим красшими треба нам ставати.

_________

 

Хто не бажає собі дитини від своєї любки, той не кохає її.

_________

 

Гра з жінками: з ними не можна ніякої партії довести до кінця. Скорше чи пізнійше приходиться з ними безладно помі­шати всі фігури.

_________

 

Вона була справжня жінка: день-у-день радувалася своїми сандальчиками.

_________

 

Мораль вимордувала більше дітий, ніж Ірод і Молох, шкар­лятина й кір і всякі чуми світа разом.

_________

 

Подруже ­— се такаж державна інституція, що й галери, тільки иншого роду.

_________

 

Ділєтантизм у мистецтві можна простити й навіть одобрити; не вільно одначе робити з нього звання.

_________

 

А що, якби так розповсюднити нове поняттє: шубравці гуманности ?

 

 

З німецького переклав Др. Остап Грицай.

 

 

___________________________

*) З приводу 60-их роковин уродження найзнатнійшого поета сучасної Німеччини подаємо поки-що отсю низку його афоризмів, вибраних із найнові­шого видання його творів (Gesammelte Werke, Bd. Ц. S. Fischer, Berlin). Об­щирніршу студію про творчість Гавптмана подамо пізнійше.

 

[ЛНВ, 1923, т. 79, кн. 4, с. 302-303]

 

 

06.06.2016