Дивна битва!
Околиця гарна, але для звідної служби невдячна. Лїсок, хащі, яруги. Треба йти осторожно. Шкода людей. У приступі що инше. Сїють ся кульки, падуть люде, але бодай гарна смерть. Ми підходили осторожно. Село положене серед лїса. Нараз розлягла ся перед нами стрілянина. Один стріл, то декілька, то знов через хвилю пальба. Ми заходили в голову: що се могло-б бути. Чи були там уже союзники, а ми задля осторожности спізнили ся? І соромно нам стало. А може на нашу лїнїю влїзла инша стежа, сусїдня, иншої бриґади. Ми приспішили кроку. Ріжні здогади приходили до голови, але нїодин не був подібний до того, що ми побачили, дійшовши на край зрубу. Через полевий далековид обсервував я дивну подїю: боротьбу між козаками й піхотою. Піхота в хатах, а козаки уганяють по вулицях. Тут і там хтось вистрілить, там кінь пігнав без їздця світами, на лїво горить хата, а просто нас запалює козак другу. На тімже самім обійстю хата, а в нїй повно людей. Нема часу. Я дав приказ вистрілити в повітрє й бігцем подали ся ми в село.
Так, то була битва між козаками й піхотою.
Російська команда призначила задні сторожі на загладу. З становища на становище часом кількадесять кільометрів мусїв вандрувати бідний салдат, обтяжений мунїцією. Без сну, без їди. Про харч нїхто не журив ся. Трен утїкав перший, а жовнїр жив жебраниною й рабунком. Лиш мунїцію довозили їм. А хто її викидав, карали смертю. Офіцери не журили ся салдатами. Лиш про себе дбали. Boни сидїли позаду, густо часто з дївчатами, а оружя уживали проти жовнїрів, коли хтось, знеможений трудом, не міг добре втїкати. При тім помагали їм козаки, а нагайка була часто в роботї. Депресія була велика. День у день подавали ся назад, день у день страти. Вони бачили, що безсиллє австрійських і нїмецьких військ було байкою. І хоч як бояли ся Ґерманцїв, — про них ходили дивовижні поголоски, — рішили піддати ся: Чи нинї, чи завтра, все-таки прийдеть ся вмерти, трудам подолати ми не в силї, най дїєть ся, що хоче, ми дальше не підемо. І укрили ся в селї, ждали на Австрійцїв. Зауважала їх козацька патруля. Опирали ся. І гинув один і другий. Просили, молили, благали: Даруйте життє. Не знали, видно, що то за люде ті козаки. Вкінцї реаґували, вистрілив один, потім другий. Почала ся боротьба. Ми її перервали. Козаки втїкли, а піхота здала ся на ласку й неласку ворога. Дивували ся, чому ми до них не стріляємо, тїшили ся, а багато таки не довіряло, що подаруємо їм життє.
Про сю боротьбу оповідав менї мужик із села. Дякував, що ми відігнали козаків, инакше було-б цїле село пішло з димом. А люде грошей не мали, щоб окупити ся.
На Саботіно.
Італїйцї назвали сю гору Саботіно, ми прозвали її чортовою. Бо справдї годї назвати инакше сей шалений огонь ворожої артилєрії. Била вона вже четвертий день без упину. Пяди землї не було, де не упав би ґранат, окопи порубані, дротяні перепони понищені. Цїлий склін гори був подібний до поораного поля. Що в ночі направило ся, то в день пішло на сто вітрів. Нїмцї назвали такий огонь "Trommelfeuer". Назва влучна. Се град огню, залїза. Здаєть ся, немовби якийсь гураґан ішов на австрійські становища, начеб не людська, а елєментарна сила напосїла ся знищити все те, що на сїм склонї знаходить ся; я назвав би сей огонь стихійним. Серед того огню ми сидїли та ждали. Був приказ боронити гори доостанку. Ми знали, чому ми сю гору мали боронити, чому ворог так на неї напосїв ся. Впаде вона, пропаде цїла перша австрійська позиція. Бачитиме неприятель як на долонї другу австрійську позицію, візьме її в перехрестний огонь. А ждали ми на наступ піхоти. Вона зривала ся нераз, та не довело ся їй дійти до нас. Тодї повторяв ся знову наступ артилєрії. Було се саме по відбиттю наступу піхоти. Артилєрія мала вибити те, що зостало ся. Ми знали се. Се таке ясне та природне в новітнїй боротьбі. І почав ся сей стихійний огонь: на нас, на резерву, а так густо, що здавало ся, що все згине, що нїхто не вийде з того пекла.
І ми ждали на...
А перед нами, куди глянеш, чудові краєвиди. На лїво Ґоріца й облаки диму над нею, на право від неї срібна лента Сочі...
— Пане поручник, на лївім крилї впалив у саму середину.
— Санїтети є?
— Уже пішли.
За Ґоріцою як на долонї славне Добердо, а за ним море. Дальше не видно. Усе скрило ся в його віддиху. На право Ґрадо, звідки сїють огпем і сталею гармати...
— Санїтет! Ca—нї—тет!..
На право гори. Вже високі, білїє та блищить снїг і ледняк на їх верхах, підносять ся хмари...
— Пане поручник, капраль і два інфантеристи ранені...
Ще не всї верхи видні. Лиш низші. Але най тільки піднесеть ся сонечко, зникне заслона хмар, а вони виступлять у своїй маєстатичній величі...
А перед нами позиції піхоти й артилєрії. В ночі видно з них огонь. А люде вже знають його добре. З того боку прийде ґранат, більший, менший, а з того шрапнель. Сього останнього вже нїхто не боїть ся. "Коби шапка на голові", — сміють ся бувало, — то нехай стріляє". Лиш ті великі, перед ними має ще кождий респект. Не то, щоб бояв ся. Нї! Тут кождий рішений. Ой, ті наші люде! Здійміть шапку перед кождим, який був на фронтї. Вони заслуговують на се. За день, два орієнтуєть ся наш галицький мужик у ситуації. "На правo нема чого бояти ся, лиш злїва може щось вийти". "Не знати, чи та яруга добре обсаджена, — там легко може підійти." Кожда одиниця самостійна про себе. "Уважати, хлопцї, на ті корчі." — Ми бачимо, пане поручник, та чекаємо, аж близше підійдуть." Насадка вісїмсот. "Таким люде стріляють" — мельдує цуґсфірер.
Подивляю їх стоїцизм. Ґранат за ґранатом експльодує на декілька кроків, дощ каміння сиплеть ся на їх голови, а вони, як ті статуї з каміння. Очі їх звернені там, де велить приказ. Не час та не місце думати про що инше. Тут і там стогнуть ранені. Санїтети мають роботу. А коли тих недостане, доглядає один другого. Або таки замкне очі на вічну дорогу. "Шкода, краянин цїлу Росію зїздив". А так ждав на відпустку. "Не довело ся, щож робити? Війна." "Пане поручник!" "Що таке?" "Ваш краянин." "Капраль?". "Так, обидві ноги, нема рятунку". І так що хвиля щось нове, що хвиля якась вістка, нове розстаннє з світом, нова страта...
"Пане поручник!"
"Що таке?"
"Ходім на ті гармати!"
"Нема привозу."
"А прийде?"
"Чому питаєте?"
"Стидно так умирати, то не боротьба, то не Росія... Так, ми всї так думаємо. Кождий з нас пішов би на наступ і забрав се пекельне оруддє. Щось лицарське творить ся, чи відновляєть ся в нас. Ми хочемо дужання. Ми хочемо вмирати, але в наступі. Як се на півночі бувало. Ми мріємо про офензиву. Коли прийде час відплати?
Огонь артилєрії устав. З нас кождий се розуміє. Думають, що нас уже нема. Зачнеть ся иншій танець.
"Позір, хлопцї! А не показувати ся!"
Вони самі се знають, як хорти знають тактику новітню. По них пізнати се. Очі сміють ся. Кождий готовить патрони, жде. Чекає й тїшить ся.
"Ось та кулька за Степана, ся за Петра, за капраля"...
[Вістник Союза визволення України, 21.05.1916 ]
Які слухи ходили?
Се було в перших місяцях великої війни. Тодї, коли довело ся перед переможною силою неприятеля опускати рідну країну, а йти між чужих, оглядати знищеннє народнього доробку, глядїти в непевну будучність. Тодї то пригадало ми собі "союзницю" Італїю та запитували, що вона робить, де бєть ся та чому не шле Австрії помочи. Зазначу, що в тих часах не були нї почти, нї часописей, а вісти подавано з уст до уст, з голки повставали вилки, дивовижі ширили ся й між людьми. Що Італїя не піде за Австрією, не знав нїхто, — може й добре, — натомісць ішли вісти, що виповіла ворогам Австрії війну. Говорено, що більше нїж мілїон жовнїрів стоїть на французькій границї, — другий мілїон йде до Галичини — й леда хвиля має впасти, як лявіна, на зади Французам. За пару день рознесла ся поголоска, що Італїйцї стоять на два днї маршу перед Парижем з полудня, а з півночи Нїмцї. В Парижі мало прийти до революції. Нова управа просила цїсаря Вільгельма мира. Він натомісць зажадав таких грошей, що ледви чи Французи стільки назбирають. "Але мусять се зробити, хоч-би й зазичити ся мали, бо Талїян надходить уже з полудня". Се піддержувало нашого духа. Ми знали, що як візьмуть Париж, то все військо прийде сюди. Тож то поллємо Москалям тодї. Тимчасом ішли ми дальше на захід, а помочи нї ду-ду. З Франції надходили день у день нові вісти. Французи просили цїсаря Вільгельма, щоб щось спустив. Він анї руш... Так і так — пише до них — або все, або не хочу нїчого. Тодї війна дальше, а як скінчить ся для вас, побачите! Инші говорили, що Французи добре окопали ся, Париж перемінили в твердиню, закопали ся та ждуть. Як цїсарь Вільгельм побачив сї закони, велїв стягати тяжкі гармати. Як ті прийдуть, — кінчила поголоска, — буде з Французами кінець.
Днї минали, ми подавали ся назад, а обіцяний другий італїйський мілїон не приходив. Чому? — питав один другого. Вияснювано, як хто знав. До розуму припала вістка, що в нас зазимно. Вони вже йшли, але з дороги завернули, не звикли до нашого клїмату. Ще на весну або в лїтї в нас видержать, тож треба ждати весни. Тимчасом вони не будуть дармувати, підуть на французькі або анґлїйські кольонїї, заберуть їх, а коли їм недостане хлїба, бо відомо, що вони лиш тим стоять, — то мусїтимуть просити мира. І ми ждали, з надїєю радїли, як дїти.
А тимчасом зближали ся під Краків і щораз більше правдивих вісток доходило до нас. Ми довідали ся, що Італїя не стала по сторонї Австрії, що Нїмцї мусїли залишити офензиву на Париж, що центральним державам замкнули море. Одначе оптимізм не опускав нас. Ходили й дальше слухи, що справа лїпше стоїть, нїж виглядає "на око". Що Італїя явно не стала по сторонї Австрії — се справа умовлена. Її кораблї довозять Австрії з Америки хлїб, а вони самі риж і каштани. А се більше значить нїж військо. Якби не така полїтика Італїї, то чи не забракло-б нам на пару недїль їсти. А так назбираємо запасів аж до нових жнив і тоді сміяти ся будемо в кулак з необережности ворогів, що пускали морем італїйські кораблї. Тодї й вона стане по сторонї Австрії, але вже явно: а тодї: ой, не хотїли-б ми бути в шкірі неприятелїв.
Ось такі вісти ходили між нами, хоч неправдиві, були добрі для нас. Вони були джерелом вічних надїй і підпорою нашого духа в тих прикрих тяжких часах.
"Не має права".
Коли стрінете ся колись з жовнїрами мого полку, почусте густо-часто слова: "не має права". Сї слова зродив наш жовнїр на початку великої війни. Їх зміст великий, вони потїхою були для нас, успокоювали заколочене зневірою серце, привертали рівновагу духа серед тяжких хвиль життя й то все сї два слова. Не вірите?
Ми були під Львовом, коли російська повінь ішла з півночи та сходу. А скільки нас було? Дробина в порівнанню з російським морем. Ми не тратили надїї, ми ждали на них, бо зробило ся в полку слово: "не має права", з якого ми черпали надїю, яке сталило нас, підносило тут і там духа, коли упадав. Нїхто не питав ся чому, нїхто не жадав арґументів. Сї слова вистарчили, щоб влити надїї: дїлали, як чарівне слово.
Вже горіли Гаї, Чижиків, російські шрапнелї палили Винники; питав один другого, чи візьмуть Львів? "Не має права" — була відповідь. І нїхто більше не питав. Кождий вірив у свої сили, кождий перецїнював себе...
Ми в окопах, лихих окопах — се було в перших місцях — неокритих, без перепон, а Москаль бє, як найняв ся. Паде ґранат тут і там густо-часто в самий окіп, стогнуть ранені. Кличуть санїтетів, той молить ся, сей пише може останнє писаннєчко до дому. Як видержимо сей град залїза? Чи удасть ся ворожий наступ? "Не має права"'. І ми простуємо ся, глядимо небезпецї в вічі, бо ми віримо, в словах: "не має права" наш талїзман.
І так усюди, цїлі місяцї, хоч значили ся невдачами. Хто знає нашу Одиссю, хто перемандрував серед тяжких обставин декілька разів наш край, хто пізнав, що значать бути: вмученим, голодним, сплячим, хто відчував тяжкі страти й удари, сей знає, в якім станї могла знайти ся наша душа. Але нї! Ми не падали духом, ми держали ся, а радше держало нас се закляте слово "Не має права". Воно дїлало на нас, як коло Володимира Волинського, так під Львовом, під Перемишлем і недалеко Кракова. Не опускало нас через цїлу зиму, коли ми серед снїгу та морозу муром станули поперек московській навалї, тамуючи осягненнє її цїли. Ми сказали: нї! Дальше не має права Москаль іти.
А коли ми сю пробу видержали, коли не завели ся в нашій вірі в себе, зросло в силу наше "мане, текель, фарес". Ми вірили в гарні часи, тлїла в нас надїя на будуче, ми не зарікли ся відзискати страчене. З маєм пішло по нашій думцї. "Москаль не має права" й ми гнали його за Вислоку, Сян, Танву, Вепр і Буг, аж гень над Лїсну на край біловіської пущі. Наша надія тріюмфувала!
А коли нас кинено на полудне, над срібні води Сочі, ми звернули старе: "не має права" против Італїйцїв. І як прикро було нераз сидїти серед шаленого вогню артилєрії, слухати стонів і зойків, дивити ся на кров і багатий посїв смерти, ми все говорили: "не має права". Сї слова прийняли ся в цїлім полку, пішли дальше, стали ся історичними. Знає їх і простий жовнїр і штабовий офіцер. Чи їх кождий розуміє? Не знаю. Думаю, що розуміти не треба того, в що вірить ся, так само, як не випадає розбирати доґми віри. — Кажете: не має права, — а чому? — Бо не має — отсе одинока відповідь. І справедлива. Бо чи потреба доказувати се, що дїлає сильнїйше від доказів. "Не має права" — се душа полку, а коли її присутність чуєть ся, чи-ж потреба доказувати?...
А живе в нас сильно пісня будучих днїв, що так, як у Польщі "не має права" Москаль бути, так само вже не довго "матиме право" сидїти на Українї...
[Вістник Союза визволення України, 11.06.1916]
На силу взяли.
Село К. над рікою Т. Входимо перші в село: перешукуємо хати; обсаджую сторону села, звернену до ворога, посилаю вістку до команди та йду оглянути церковцю. Стоїть коло австрійських окопів; церква православна, коло неї дім священика. На порозї стара бабуся. Плаче. Приступаю, здоровлю, питаю за господарем.
Нема.
А де?
Козаки забрали.
Я здивував ся. Се перший раз на російській території, про який довело ся менї чути. Чому не втїкав сей православний священик, як багато тисяч йому подібних? Що се за білий крук був отсе той душпастирь сього села?
Йду до середини. Всюди порядок.
Тут стояв на кватирі командир.
Коли?
Ще до вчора.
Що робив?
Бог його там знає. Учора щось зайшло в кімнатї. Книжки перевертали, ось дивіть ся... В третїй кімнатї була біблїотека. Дві шафи. Переглядаю, визначні твори російської лїтератури, Ґете, Шекспір, Крашевский, річники "Ниви", "Кіевская Старина"... Книжки пороскидані по підлозї... Що се могло значити?... Чи ревізія?... Яка? Дивні гадки приходили менї до голови. Сїдаю під хатою й думками блуджу...
Може щось зїсте? — питає бабуся.
Я справдї був голодний. Попросив.
За хвилю на тарільчику: хлїб, масло й сир у папері. Але в якім? В куснику київської "Ради". Я почав розуміти те, що зайшло, ревізію та чому "козаки забрали".
А ваш пан-отець не хотїв утїкати? Нї, хоч наказ прийшов. Командир велїв. Вони скрили ся. Нинї з церкви козаки на силу взяли.
Я почав собі викидувати, чи не заповолї йшов із звідним віддїлом. Може був би ще застав, як брали, був би я не дав сеї людини, був би розпитував, радів...
Скрив ся в божім домі, як давно, молив ся... За кого? Може за побіду союзників, може за тих, які ішли народ визволяти з вікової неволї. Ждати хотїв, не бояв ся, як багато инших, "варварства" Нїмцїв, не темна, a свідома людина, не дав ся налякати, не слухав тих дивовиж, які ходили про Австрійцїв серед усїх верств російської суспільности, може був противного переконання. Здаєть ся. Ждав. Ужив божого дому, щоб виконати свою постанову. Не повело ся...
А якже був би радїв нами! Якби був тїшив ся, почувши рідне слово та нову надїю від братів, що прийшли визволяти...
Жовнїри полїтикують.
Недалеко річки А. на північ від Берестя ми відпочивали. Се перший раз від часу великої офензиви. Тому велика радість. Ми своє зробили. Совість кождого спокійна, кождий гордий на себе. Я там був і там, над С. і Т. коло Р. Л. і т. д. Є на що бути гордим. Се були гарні виступи мого полку. Не страхали ся ми перед ворожими наступами, йшли нестримно, не зважаючи на жертви, на позиції... І загальна ситуація була гарна. Фронт вирівняний. Великий каблук у Польськім Королївстві зник, а австрійські позиції перенесли ся вже на литовську й українську територію. Багато війська відпочивало. Багато було й зайвого. Фронт скоротив ся що найменше о половину. Ми чекали на дальші прикази. Ми знали, що підемо деинде, але де й коли, сього нїхто напевне не знав. Тимчасом кождий уживав відпочинку, як уважав за найлїпше. Жовнїри мили ся, голили ся, стригли ся, прали біллє, направляли унїформи. А потім гуртками балаканка, спів, то спаннє, що кому до серця. А погода чудова. На небі нї хмарки, сонце жарить. Сохне біллє жовнїрів, порозвішуване на крісах або на патиках, купають ся в сонцї й вони самі. Так легко та приємно. Мило спочити по таких довгих трудах. А то сонце! Здаєть ся тобі, витягає з тебе всю вохкість, якої ти набрав ся, так гарно колише його тепло до сну.
Неодин положив ся пів нагий і, здаєть ся, спить. Прижмурив очі, уста усміхають ся — певне спить гарний сон, той рушив ся нагло; може щось з давньоперебутого приснило ся, з сумного, а й того було досить. Там пишуть листи до дому, там один другому перечитує картку, а гуртками розмова. Про що, про полїтику. Війна — то полїтика, тому й кождий жовнїр полїтик.
Розбирають будучу констеляцію, снують пляни...
Не знати, де тепер піде Нїмець?
Просто на Петербург, — твердить аподиктично якась шаржа...
А може на Француза...
Може. Бог святий знає, що він задумує...
А може на Талїяна?
Все може бути, ще роботи є доста; й на Сербію колись прийде черга...
А де ви хотїли-б, пане капраль?
Де я хотїв би? Або я знаю, де лїпше. В Італїї, кажуть, теплїйше, але знов силу артилєрії має, в Сербії самі скелї, а інфантерія добра...
Я таки тут уже зістав ся-б. Свої люде, свій край...
Я до дому рад би, жінки й дїтей від мобілїзації не бачив...
Чи то ти один? Кождий з нас когось має. А ти що, Кравець?
Я? я таки на серединї дороги не ставав би. Як позволив Бог Варшаву здобути, так чому не піти-б на Київ? Ми того й надїяли ся. Перед війною ще про се говорили, "Сїчи" та "Соколи" на то збирали... То правда, але не знати, як зробить Нїмець, його рука в усїм...
Я чув, що обіцяв, а сина ладнає на Київ...
Броцак.
Побачите жовнїра без кріса, плаща, шапки, чобіт, без сорочки навіть, але без броцака нїколи! Він — се швидше часть тїла нїж убору. Чому! Хто знає війну, сей не подивуєть ся тому вислову. В нїм найдете все, чого він потрібує, річ ясна, серед воєнних обставин: хлїб, патрони, консерви, яблока, качани й ріжну иншу всячину, розумієть ся, не все в кождий час і в рівній скількости. Як повний, виглядає як великодна струцля, як пустий, звисає, "що аж" — як жовнїри кажуть — "прикро дивити ся". Стан броцака — то найлїпший барометер жовнїра... Добре йому, добре й броцакови й навпаки. Гляньте на жовнїра, як у нього броцак повний. Усміхнений веде з ним вічний флїрт, а рука все при нїм: гладить, голубить, то шпортає в серединї, виймаючи кусок за куском і годуєть ся смачненько, чим Бог надїлив. Коли жовнїр дуже журить ся, то певно причина тому броцак. Він усе при нїм, чи в наступі, чи на позиції, чи в марші, чи в часї відпочинку, навіть у часї сну. Він його жура, радість, його подушка в ночі. Скільки то разів снить про нього. Річ ясна, мріє про повний, а коли в снї такий приснить ся, то добре; коли-ж пустий, то зла ворожба. Щось подібне, як ті товсті й худі біблїйні корови. Жовнїр усе забуде, броцака нїколи. А коли так станеть ся, сором такому на цїлу компанїю. Летить бідака на кватиру, часом милю, дві, а думаєте, що жалїє труду. Нїколи! Ледви плентає ногами, а тїшить ся, начеб не знати які скарби світа мав при собі. А коли кому броцак пропаде, — се трапляєть ся дуже й дуже рідко в молодих, а нїколи у старих жовнїрів, — то сей з трудом здержує сльози, розпука береть ся, а признати ся — крий, Боже! Тож то був би сміх і кпини! "Коли не маєш броцака, ти не жовнїр" — говорить полкова пословиця. І має повну слушність. Що варт військо без трену? А броцак найблизшпй його трен. Його кухня й пачка з набоями.
Не забуду сього нїколи: Йдуть на нас версалїєри, а мої жовнїри сміють ся. Чому? — питаю. Що то за військо, пане поручник — відповідають з кпинами, дивлячи ся на тих, що наступають. Бачу. Чому?
Та нїодин броцака не має...
Коли згубить жовнїр броцак на патрулї, вертає наче старий Тарас Бульба за люлькою, хочби прийшло стрінути ся з ворогом. І неодин переплатив життєм своє привязаннє до броцака. Коли ворожа куля перестрілить його, то кажеть ся: ранений. Усе може бути подїравлене: плащ, чобіт, наплечник навіть, броцак нїколи. Він належить до иншої категорії. Він може бути лиш ранений.
Я раз сердечно сміяв ся з одної подїї, а коли оповідав товаришам, сміяли ся вони до розпуки. Було так. На австрійську невеличку патрулю напав сильний віддїл Москалїв. Австрійцї подали ся бігцем назад, а один не міг утїкати та положив ся в корчах. Москалї, не хотячи задалеко від своїх відбігати, задержали ся. Лиш один підбіг до Австрійця, який удавав убитого. Я стояв на краю лїса й бачив через полевий далековид докладно цїлу подїю. Москаль забирав узброєннє, на що Австрієць не реаґував; а коли вложив руку до броцака, дістав такого прочухана між очі, що полишивши все, утїк. Не знав, видко, бідака, що таке броцак у австрійського жовнїра.
Навіть тяжко ранений має його при собі. Хоч тяжить йому його тягар, він хоче з ним лишити ся, наче з добрим товаришем. Дотикає його слабою рукою, начеб пустив ся з ним. Здасть ся, що його присутність коїть його біль.
Не диво! Се-ж його товариш! З ним перебув він днї долї й недолї, радости, смутку. Він знає, коли було спаннє, а коли нї, коли був голод, а коли холод. Колиб той броцак умів говорити! Він оповідав би вам без кінця те все, що той жовнїр перебув, пережив... свій перебіг життя в сій війнї... І нераз стали-б вам сльози в очах, а нераз гордістю забило ся-б серце...
Броцак тїшить ся нетикальністю деякого роду серед австрійських жовнїрів. Красти його не вільно, се гріх великий. Хто такої провини допустить ся, тому Бог не прощає. Один — такі ходять слухи між жовнїрами — мав бачити, що злодїєви скостенїла рука та прилипла до броцака. Хто допустить ся того, тому не буде спокою нї на тім нї на другім світї...
На стрічу ідеалам.
(Капітанови Г.—)
Ще на день не починало ся, коли сповістили: трівога. Ми випили прихапцем чорну каву, а за хвилю порушала ся моя кольона, як показували звізди, до сходу. Нїхто не знав: куди? Лиш додумували ся. Один другого питав ся. Той сказав те, другий се, третїй злучив обидві звістки, додав від себе дещо й так росли та творили ся "відомости", які оббігали з уст до уст цїлу кольону. Цивільні питали ся нас, ми цивільних. За хвилю кождий "знав", що хотїв. Вістки були добрі, а коли сонечко вихилило ся й освітило нас, надїя вступила в наше серце. Голосна балачка, сміх, спів. Гудїло, як в улію, коли хтось крикнув: "Пан капітан їде! Тихо! Хоче щось сказати! В одній хвилї притихло все, а капітан на конї усміхаєть ся та в голос мовить: "Хлопцї! Удало ся нам ворога побити! Дві великі побіди, виграла австрійська армія! Краснїк і Новоселиця! Се слава австрійської армії! Австрійські війська йдуть на Київ, на Варшаву! Хай живе! Хай живе! Хай живе! Хай живе! Хай живе!! Х-ай ж-и-ве-ве-ве!!! Рознесли ся оклики мого полку. Добрий початок. Ми більше не хочемо. Пpo се ми мріяли. Ми радїли. Одні другим кидали ся в обійми. Цїлували ся взаїмно, бажали собі. Офіцери між собою, жовнїри між собою. На хвилю затратив ся порядок, оклики, гaміp; а на устах? а в очах? Чи треба вам описувати? Чи можна описати сю радість? А в серцях що дїяло ся, сього вам не віддасть нїяке перо...
За хвилю йшла пісня, як гураґан:
Від Варшави аж до Петербурга
За Москалями марш, марш, марш...
А там знову:
Машерують, машерують,
Щаслива їм дорога...
Ми не чули утоми, хоч кровю набігали ноги, а піт обливав наше лице, ми чули силу в собі, ми тїшили ся, що чейже раз настав слушний час. Ми йшли на стрічу нашим ідеалам...
[Вістник Союза визволення України, 18.06.1916]
18.06.1916