13 травня 2016 року на сцені Львівського театру опери та балету ім. С.Крушельницької відбувся концерт в рамках проекту «3 С», який відкриває для ширшого кола меломанів музику найвидатніших сучасних українських митців – Валентина Сильвестрова, Євгена Станковича та Мирослава Скорика. Концепція акції передбачає виконання музики корифеїв спільно з культовими творами європейських та американських композиторів ХХ ст. Цей підхід видається дуже слушним, оскільки дозволяє позбутись притаманного багатьом поколінням українців комплексу культурної меншовартості – адже художній рівень «3 С» нічим не поступається тим творам, які входять в панораму шедеврів нового часу.
Цим разом вечір був присвячений Мирославу Скорику. Зокрема відбулась прем’єра Другого віолончельного концерту, а його обрамленням стали симфонічний прелюд Клода Дебюссі «Післяполудневий відпочинок фавна», «Болеро» Моріса Равеля, «Рапсодія в блюзових тонах» Джорджа Гершвіна. А також – дуже символічно! – «Гуцульський триптих» самого Скорика, твір, що виник на основі музики до фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, який пізніше назвуть «одним із кращих творінь в історії кіно», і музика Скорика стане невід`ємною його частиною, звуком, кольором і душею. Ще одним твором, який, зовсім неочікувано для публіки, пролунав у першому відділі концерту, стало симфонічне творіння француза-імпресіоніста Дебюссі «Післяполудневий відпочинок фавна». Молодіжний оркестр INSO-Lviv під батутою диригента Хобарта Ерла дарував саме ту, необхідну для «Фавна», ніжність звуку та купання в юності і мріях.
Далі, «перепливши», відповідно до хронологічної музичної лінії проекту, Атлантику, де на теренах Сполучених Штатів заіскрив талант Джорджа Гершвіна, проект провокує замріяну посмішку залу буквально з перших тактів «Рапсодії в блюзових тонах». А ще ширше починає усміхатися львівський меломан, коли на сцену виходить піаніст Йожеф Ермінь. І нехай рояль в Опері у жахливому стані, а публіка безперестанно кашлятиме та не вимикатиме телефони, але джаз – це джаз, Гершвін – це настрій, гра Ерміня – це очікувана насолода.
Другий відділ знову повертає час у атмосферу міжвоєнної Франції, де зібрались докупи імпресіонізм, символізм, експресіонізм та неокласичні тенденції. На той час вони ще не на повну відкрили для себе авангардові феєрверки, але своїм гедонізмом вже досить гармонійно вписались в культурну карту Європи. Музика Моріса Равеля, знамените «Болеро», прозвучало на сцені Опери не ідеально, почасти збиваючись із послідовно-статичного ритмічного рисунку, інколи забарвлюючи музичне полотно «не тим» звучанням. Для такого твору таки слід більш відповідально віднестись до чистоти інтонації. Але ближче до завершення, коли напруга та динаміка зростала, музика таки досягнула очікуваного ефекту.
Багато хто може запитати, чому лунали твори саме Гершвіна, Дебюссі та Равеля? Насправді це «обрамлення» є доволі обґрунтованим, адже характерними рисами творчості Мирослава Скорика є саме звукова барвистість (не імпресіоністична, а колористична), а ще – вміння працювати із популярною музикою.
Родзинкою проекту стала прем’єра Другого віолончельного концерту композитора, де солірував Олександр Пірієв. Я б навмисне зупинилась у цьому місці і поставила б фермату над ім’ям соліста, щоби читачі краще запам’ятали це ім’я, намалювала б кілька довгих половинних пауз, щоб прелюдія перед початком рецензії на твір була витриманою, як пауза між частинами твору. Мабуть, це один із тих творінь Скорика, які колись перераховуватимуть в ряді найкращих інструментальних творів. А можливо, не тільки інструментальних. На думку приходять слова Стуса: «Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тоді, коли його творчість зливається із криком його нації». Власне, драматургічна концепція концерту пов’язана із подіями в Україні, де важко знайти світло, а інколи й неможливо відрізнити це світло від темряви.
За будовою концерт стрімкий та ритмічний. Прокрутивши в голові звук настроювання інструментів симфонічного оркестру перед початком виступу, можна відтворити в пам`яті вступ, коли дуже плинно, поступово це «настроювання» розвивається до tutti, грізно громить ff, а згодом, разом із ударами тарілок – на тлі цього безупинно наростаючого потоку – вступає ліричний сповідальний голос віолончелі. Ритм перегукується своєю чіткістю із ритмічною статикою «Болеро», додаючи джазові конфігурації, але лише на початку твору. Музичне полотно, композиційна складова твору при цьому є академічною, себто, стриманою за формою та звучанням. Вкраплення духових барвисті, віолончельна сольна фарба глибока, дещо манірна, але вишукана. Така ж особливість є й у виконанні соліста. Дисонансами доверху думка солірує донизу і потім відчайдушний спад, затихання. Сил мало, боротьба незрозуміла: висхідні мелодії соліста та низхідні контрастні фаготові вигуки. Момент спроби віолончельного соло втриматись на високих регістрах є і найбільш щирим, страждальним, плачем. Всі хвилеподібні гармонії, пошуки утвердження, які ламаються в хроматичних звивах духових, знову перетворюються на риторичні питання. А струнні утверджують чіткий повільний ритмічний ґрунт, неквапливо крокуючи траурним маршем. Динаміка контрастів і безперервне коло падінь та злетів, мелодійність віолончелі, що змінюється на кострубатість, символічно змальовує картину світу, яку нині щодня вбираємо у свою свідомість. Як зуміти знайти правду та справедливість у світі, який божеволіє? Як віднайти красу?... Ридання, чи то марення віолончелі у найвищих, невластивих їй регістрах, а у відповідь – мідь відповідає на плач уривками висхідних фраз….
Але Скорик не був би Скориком, якби не знайшов нехай проблиск естетичної краси та гармонії, перетворивши музичне полотно в привабливу картину, нехай страждальну, але на іскристому tutti партія труб принесе ту надію, геройську надію та заклик, на який очікуєш. Він також не відійшов від традицій технічної каденції, нетужливої, але з набором питальних зворотів, які чітко вимальовували «знак питання», різкими дисонансними інтервалами, та висхідними-низхідними лініями. Друга тема каденції трансформувалась вже у мелодійніший та ніжніший рух, де з тихих сподівань та марев рухом доверху народжувалося гостре піцикато вниз, і знову із чітким ритмом ударних – як символом циклічності, символом незмінності кола. Чітка ритмічна організація утримуватиме полотно, маршова мелодія буде скочуватись хвилями та підійматись, і в кульмінації свого гармонічного розвитку дійде до повного розриву, дисонансного вибуху оркестру… І знову тихе запитання соліста, і знову немає чіткої відповіді – лише лунає звукова коротка феєрія «настроювання», що котиться донизу, де вже прозвучить останній, різкий фінальний акорд.
В двох словах – це був потужний виступ і для соліста Пірієва, і для оркестру. Можливо тому, що заграно вперше, можливо тому, що у відповідний час...
26.05.2016