Рукавички нареченої

Яка, виявляється, синагога була у Гвіздці! Дерев'яна і невеличка, але можна чітко відчути, що коли людина потрапляла досередини цього барвистого яйця, цієї писанки навиворіт, то опинялась в іншому вимірі, у внутрішньому інтимному королівстві.

Збудована приблизно в 1640 році, дерев'яна будівля заввишки була 15 метрів, мала форму неправильного багатокутника, сконструйована частково як зруб, частково — як каркасна будівля, була оббита дошками і накрита ґонтом. Над центральною частиною здіймався восьмикутний купол, а центральна зала була обладнана двоповерховим Арон Га-кодешем і бімою у формі восьмикутної альтанки.

Склепіння, біма, Арон Га-кодеш і стіни були прикрашені поліхромними розписами, виконаними в 1652 році Іцхаком Бером, його сином Ізраелем бен Мордехаєм Шеном, а згодом, у 1729-му, відреставровані Іцхаком бен Єхудою га-Когеном із Яричева.

Завдяки цим розписам синагога світилась усередині. Зовні це була звичайна собі темна дерев'яна споруда, коробка, сільська будівля, що не привертала б особливої уваги і не обіцяла нічого. Але всередині все ставало інакше. Простір розгортався сувоями в нескінченність, подрібнювався на дрібні скельця, як у калейдоскопі, щоб творити додаткові можливості, підтекст і сенс. Всі ці розписи впливали м'яко і заспокійливо, незважаючи на строкатість, в них була легкість і навіть грайливість, але зовсім не легковажність. Вже навіть побувши трохи в приміщенні синагоги, навіть не придивляючись особливо до розписів, людина відчувала, що простір незамкнутий, відчувала, що її запрошено рушити в подорож.

Барвисті зображення відтворювали біблійні мотиви, що переплітались із цитатами і висловами зі священних книг. На стіні праворуч від Арон Га-кодешу були зображені стіл для прісних хлібів і менора. На інших стінах — ілюстрація до Старого Заповіту, символічні звірі — тигр, олень, орел, лев; медальйони з написами; ведмідь, який лізе на дерево за медом; вовк, який викрадає ягня; лелека, що несе в дзьобі вужа; білка; кролик; півень. 

Синагогу спалили вщент німці у 1941. Її більше немає і ніколи не буде. Але до неї можна потрапити.

Докладні рисунки будівлі і її конструкції, а також ретельно перемальовані розписи збереглись ще з кінця 19 століття завдяки художникові Каролю Машковському. А тепер відтворені і розписані склепіння і біма, а ще — конструкція даху під скляним ковпаком відкриті для ознайомлення в Музеї історії польських євреїв у Варшаві.

Цей музей облаштовано згідно з усіма засадами сучасних музеїв, що здебільшого демонструють не так реальні артефакти, як розповідають історію за допомогою можливостей мультимедій, дивують і розважають. Завдання Музею — зробити вступ до проникнення в тисячолітню історію євреїв у Польщі, історію взаємно переплетених зв'язків євреїв і поляків. Розповідаючи історію євреїв, музей розповідає історію поляків. І навпаки.

А ще, звичайно, він торкається певних аспектів української історії — виникнення штетлів і життя у них на східних територіях Речі Посполитої, побут євреїв в українських містах, винищення євреїв у часи Хмельницького, зародження хасидизму, Голокост, погроми євреїв у 20 столітті.

Ти приходиш до цієї величезної споруди і на кілька годин занурюєшся в її лабіринти. Все страшенно невимушено, ти не докладаєш жодних зусиль. Тобі не доводиться дисциплінувати себе й організовувати. Ти береш участь у грі, натискаєш на кнопки, продаєш хустинки і купуєш прянощі, порівнюєш різні типи мікви, йдеш справжньою вулицею, що викладена бруківкою, заходиш до кав'ярень, вокзалів і помешкань. Тут враховано особливості людського сприйняття: коли увага починає притуплюватись — тебе чимось дивують або смішать. Після освітленої червоними спалахами зали про Богдана Хмельницького з цитатами з Натана Гановера, потрапляєш на заспокійливу ринкову площу, де на стінах-екранах живуть своїм життям об'ємні люди. Ти можеш погортати оцифровані стародруки і зробити відбиток титульного листа одного з них друкарським пресом, можеш закомпостувати квиток на маленькій залізничній станції, яка з'єднувала кілька жвавих єврейських містечок Центральної Європи. Ось на екрані-столі — оцифровані фотографії давно загиблих людей: весільні, дитячі знимки, пам'ятки з літнього відпочинку, велосипедних прогулянок. Тицяєш пальцем — і отримуєш кілька абзаців, на кілька секунд зустрічаєшся з чиїмось життям: “...Походили з шанованих родин рабинів, після заручин не могли одружитися упродовж кількох років, оскільки згідно з традицією, першою повинна була вийти заміж старша сестра.” На фото — кілька десятків людей. Чоловіки серйозні, а жінки регочуть, широко повідкривавши роти — схоже, фотограф чимось їх розвеселив. А в самому куточку — маленький хлопчик, який дивиться кудись зовсім не в фотоапарат, і погляд його зосереджений на чомусь внутрішньому, своєму.

Ти порівнюєш фотографії переможниць конкурсу краси “Міс Юдея” (віцеміс видається набагато красивішою, але ж ми не можемо засвідчити шарму королеви в реальному житті, почути її голос, побачити жести й полиск очей). Ще кілька кімнат — і ти на стилізованому мості над Хлодною, з якого мешканці ґетто могли зиркнути на вільне життя Варшави.

Я думаю про різні підходи до освіти, до викладу інформації. Про освіту класичну, дисципліновану й впорядковану, що передбачає послух і повну довіру учня до вчителя, який визначає й продумує шлях. І про освіту, яку диктує дедалі швидший темп життя і необмежений доступ до інформації — це радше можна окреслити як розвиток навички знаходити потрібні знання. Цей спосіб обіцяє наявність вільного простору, розвагу і гру. До того ж, учень тут вирішує здебільшого сам: що саме і наскільки ретельно він вивчатиме.

Власне, ці два підходи добре поєднувати, а не протиставляти. Простір творчості і свободи, який виникає у грі, якнайкраще сприяє як засвоєнню інформації, так і розвитку й винахідливості — цю тему багато досліджували й аналізували: скажімо, Йоган Гейзинга у своїй праці про гру в людській культурі, або педіатр й психоаналітик Дональд Віннікотт.

Я думаю про кімнату з “жінками Шопена” в музеї композитора. І про розповідь приятеля, який допомагав влаштовувати конкурс для дітей в Музеї Шевченка під назвою “Пригоди малого Тараса Шевченка”. Певна пані зробила з цієї події цілу авантюру — мовляв, “у Шевченка не було жодних пригод, він ціле життя страждав”.

Пригадую знайому американку, яка кілька років тому приїхала в Житомирську область у складі команди Корпусу Миру, щоб навчати дітей англійської — і настільки перейнялась українською культурою, що після повернення пішла працювати до українського музею в Нью-Йорку. Але згодом не витримала, тому що в цьому музеї, за традицією, не дозволялось навіть пил із експонатів здмухувати — настільки непорушними були підхід і концепція.

А з іншого боку — в Музеї історії польських євреїв мене чи не найдужче вразили пожовклі мереживні рукавички якоїсь незнаної і нічим непримітної нареченої. Серед вражаючої плазми і спецефектів — напівзітлілі рукавички, що колись одягнула певна дівчина певного дня сто років тому.

І ще ця гвіздецька синагога, до якої людина заходила — і опинялася в іншому вимірі. Синагога, якої більше немає, але до якої можна потрапити через її відображення, що зберігається у Варшаві.