Останнім літаком

«І залишилися ми лиш удвох – на весь світ самі-самісінькі», – сумно іронізує грузинський друг. Під «ми» він має на увазі нас, грузинів та українців. «Мовою окупантів це називається “Вот и встретились два одиночества”, – віджартовуюсь я. – Зате відтепер навіки разом. І до Євросоюзу нас покличуть одночасно, й будемо ми останніми, кого туди взагалі покличуть. Я вже бачу ці слоґани типу “Україна і Грузія – наймолодші в ЄС”».

Мені подобається, що з грузинами жартується невимушено. Це найвищий рівень взаємного розуміння – коли жартуєш з абсолютною впевненістю, що твій жарт зрозуміють і оцінять правильно.  

У Тбілісі я вперше. Про це дивно чути деяким західним учасникам фестивалю. Як це так – жити свого часу в одній країні й ніколи тут не бувати? Я не маю на це більш-менш задовільної відповіді. Як міг я сюди не їздити, хапаюсь я то за серце, то за голову. Як міг я жити без цієї дивовижної краси?

Але незадовільна відповідь у мене є: аби стати справді близькими, нам обом треба було, щоб та країна розпалася, перестала існувати. Проте й цього могло б виявитися замало. Для цілковитої всеохопної взаємності потрібно було, щоби спадкоємиця тієї країни, наша велика сусідка, не тільки на нас – спершу на Грузію, потім на Україну – напала, але й відчикрижила собі від кожної з нас рівно по два шматки територій. Стовідсоткова аналогія, ідеальна симетрія. Тепер ми вічно будемо дякувати Росії за її таке блискуче посередництво. За нашу з грузинами вічну дружбу.

До Тбілісі я летів, заглибившися з головою в абсолютний грузинський бестселер «Покоління джинс. Втекти з СРСР». Український переклад цього роману харківський КСД видав 2014 року, але наскільки мені відомо, ця чудова річ не набула в нас того розголосу, на який безумовно заслуговує. Можливо, ще не набула. Користаючи з можливості, гаряче рекомендую. Це невеличкий за обсягом, але великий роман. Автор, Дато Турашвілі, подарував мені український примірник минулої осені в Одесі. Я навіть не знав, що для мене цінніше – його книжка чи подарована ним-таки пляшка рідкісно відмінного мукузані. Вино залишило приємний спогад, а роман – ось, лежить на столі перед моїми очима, готовий до захопленого перечитування.

Роман Турашвілі вже якоюсь мірою історичний. Це реконструкція факту, який трапився пізньої осені 1983 року. У той час я був солдатом радянської армії, на чолі СРСР перебував кагебіст Андропов, на чолі Грузії – кагебіст Шеварднадзе. Група молодих грузинів, серед яких була вагітна жінка, вирішила втекти з Тбілісі на американську військову базу в Туреччині викраденим літаком. У них передбачувано нічого не вийшло. Вони були переважно митцями, а не терористами. Тобто цілковитими дилетантами у викраденні літаків. Проводячи свою «антитерористичну операцію», вислані з Росії спецпризначенці просто зусібіч відкрили вогонь по затриманому на тбіліському летовищі літаку, вбивши при цьому п'ятьох і поранивши майже три десятки його пасажирів. От і вся спецоперація – цілком у російській традиції – як завжди, елеґантна. Звільнення заручників з одночасним їх знищенням.

Усіх «терористів» (за винятком одного, що покінчив із собою ще на борту) було згодом засуджено до найвищої міри покарання і доволі швидко розстріляно. Вагітну жінку – щоб не підпала під помилування з огляду на вагітність – було у в'язниці примусово прооперовано і позбавлено плоду. «Розстріл тих, – пише автор наприкінці роману, – хто нікого не вбив, такий само злочин, як і викрадення літака, а може, й гірший». За цей гірший злочин, ясна річ, і досі нікого не покарано. Ця обставина також дуже єднає нас із Грузією. Хоч у них на самому проспекті Руставелі й відкрито Музей радянської окупації. А в нас іще дуже багатьом незрозуміло, була взагалі окупація чи ні.

Коли в неділю Дато показував нам фраґменти старого Тбілісі, ми стрибали з однієї теми до іншої, перемішуючи століття, часи, епохи, періоди. Я не міг не спитати про те, як йому загалом написалось його «Покоління джинс», з чого він почав і як він це робив. Можливо, мені взагалі йшлося про те, як робиться документальна проза з елементами суто суб'єктивної авторської реконструкції. Я сам тепер над таким працюю, мені це важливо. Виявилося, що свій роман Турашвілі кинувся писати щойно 2008 року – в час, коли напала Росія. На тбіліське летовище, те саме, вже падали російські бомби, а він писав ту історію, яку ще донедавна вважалося за краще не ворушити.

«Я не знав, що мені ще їм зробити, – розповідає Дато. – Що я міг? Хіба що написати ту книжку про втікачів з СРСР».

«Боюся, що це стане нашою з вами вічною темою, – сумно жартується мені. – Як би нам усе-таки з нього втекти, останнім з останніх, на останньому літаку, грузинам та українцям?».