Нині, коли світ фанатіє від «Гри Престолів», серіалу за книгами Джорджа Мартіна, я намагаюся втримувати дистанцію й не піддаватись. Але навіть я зі своєї дистанції відчув, як цього року всі особливо напружено чекали на продовження шостого сезону, а питання, чи воскресне головний лицар саги Джон Сноу, хвилювало мільйони глядачів не менше від іншого щорічного воскресіння, Христового. Слава Богу, обидва герої не розчарували своїх фанів, а значить можна й далі жити та життю радіти.
Серіали й онлайн-ігри стали всепроникним явищем нашого існування, сформувавши свій особливий простір, щодо якого вже й не знаєш, як його називати – інформаційним чи культурним. Дехто живе в ньому всім собою й носа назовні не показує, а дехто, як я, живиться час від часу відголосками, щоб учергове просканувати сучасність. Познайомившися з деякими іграми, я неминуче мусив завести контакти в середовищах досвідчених українських гравців. І тут виявилося, що ситуація у віртуальному просторі абсолютно тотожна тому, що відбувається в реалі: усіх дістали росіяни.
Якщо декому з нас уже з дитинства кортить приміряти на себе рольову модель Лицаря, Козака, а згодом, можливо, й Воїна-Повстанця, чи навіть – якщо ви цілком пацифістського складу – просто заможного Хуторянина, котрий лише накопичує статки й обороняється від зайд, а сам ні на кого не нападає, то можна спробувати грати в онлайн-ігри. Наприклад, у «Вікінґи, війна кланів». Такий серіал, ірландсько-канадський, теж існує, проте зараз я про гру. Багатофункціональну мобільну гру, в якій пропонується не лише побудувати власний хутір, але ще й об’єднатися з іншими у клани і спільно боротися за королівство. І щоб не занидіти навічно де-небудь у провінції, а опинитися серед перших старійшин клану, потрібно опанувати ще й економіку та військову стратегію. Як і в реальному житті, зрештою.
Але щойно я відкрив для себе цю нову забавку, відразу ж зауважив, як густо Всесвітня Мережа наповнила ігри глобальними та міжцивілізаційними сенсами, завдяки чому можна зробити чимало цікавих спостережень за поведінкою гравців з різних континентів, культур і державних утворень.
Наприклад, якщо переважна більшість гравців намагається в межах гри реалізуватися в усіх можливих іпостасях, росіяни завжди і в усьому однакові. Вони можуть бути лише «червоними розвідниками» й підсадними руйнівниками-диверсантами. Вони не хочуть вивчати жодних кодексів чи правил і не послуговуються ними. Їм ідеться лише про визнання серед своїх. Тобто це така гра назовні, але винятково для «своїх». І цими «своїми» для них є, зрозуміла річ, тільки «русские».
Це було б суто їхньою проблемою, якби не наше з ними сусідство. Однак намагаючись відволіктись від рутини повсякдення і з цією метою занурюючись у світ онлайн-стратегій та ігор, ти знову і знову наштовхуєшся на один і той самий надто очевидний геополітичний і психологічний бар’єр усередині й навколо нас. Гравці з Європи не приймають нас до своїх альянсів, бо знають, що серед нас можуть бути росіяни. А росіяни в онлайн-іграх діють так, як вони діють на справжній війні – підступно й по-злому. Наприклад, зраджують союзників і здають свій напрацьований за час гри рейтинґ тільки заради якоїсь не виправданої нічим диверсії, щоб лише напаскудити, зіпсувати, кинути – й тим самим викликати бурхливе схвалення інших «русских» гравців.
Виходить так, що гравці-українці опиняються в цілком безвихідних ситуаціях і мусять діяти винятково самостійно та ще й зважаючи на постійні провокації з боку замаскованих під друзів і щедро наділених комплексами Штірліца «червоних пацюків» – єдиної рольової моделі, яку ці люди прагнуть відпрацьовувати у своєму житті і яку вони вважають вершиною кар’єрної самореалізації.
Тож якщо тепер з віртуального світу повернутися до реального, то значно виразніше бачиш те, про що бувало здогадувався й раніше: головний росіянин Путін є одним з таких гравців у стратегії. Бравий розвідник, він уже здав усіх кого лише схотів, зі своїм дурнуватим, але войовничо налаштованим народонаселенням включно.
Дії нашого сусіда завжди впізнавані й передбачувані. Підступно захоплювати чужі землі, домовлятися й обіцяти, але ні домовленостей, ні обіцянок не виконувати. Вдавати лояльність, заявляти про припинення бойових дій, але збільшувати військову присутність і переходити в наступ. Подавати руку примирення, тримаючи за спиною сокиру, а в засідці – орду готових на все зомбі-воїнів.
Росія всюди і завжди передбачувано грає в ті самі ігри. А ще вона завжди й повсякчас передбачувано в них програє. Ми зможемо це побачити, щойно перестанемо бути для неї «своїми». Адже тільки на нас вона й розраховує.
13.05.2016