Бурштинова Народна Республіка. Узаконити?

Дмитро ПОЛЮХОВИЧ

Вакханалію на бурштинових родовищах треба припинити. Найпопулярніша з пропозицій — узаконити видобуток коштовного каменю, ввести його, так би мовити, у правове поле. Копачі, мовляв, хай собі видобувають — чого добру в землі пропадати? — але хай чемно беруть у держави на це дозволи й сплачують податки. На перший погляд пропозиція виглядає не позбавленою здорового глузду — що не можна здолати, те треба очолити. Але чому ж бурштин не видобувають у сусідніх Польщі, Білорусі, країнах Балтії, де його поклади не згірш українських? І чому, зрештою, його не видобували за часів зажерливого до наших надр СРСР? Власне, про це і про абсурдність ідеї узаконення видобутку бурштину розкажемо нині вам докладно…

На початку дев'яностих для абсолютної більшості українців бурштин асоціювався винятково з Балтикою. Інформація про те, що його вистачає і в Україні, була з категорії сенсацій. Саме тоді, на початку 1990-х, автору показали місце на березі Київського водосховища, де можна було знайти кавалки бурштину. Мовляв, прикинь, яка дивовижа та геологічний курйоз: Київське море, майже як Балтика, бурштин вимиває! Екзотична й не відома (тоді) загалу тема зацікавила, захотілося з'ясувати її детальніше. Тим паче, що в київському Інституті геології були знайомі, які пообіцяли організувати інтерв'ю зі спецами, котрі про «сонячний камінь» знають усе...

Виявилося, що для геологів «київський» бурштин ані новиною, ані сенсацію не був. Як не були сенсаціями житомирський, волинський чи там рівненський тощо. Більшість родовищ взагалі розвідано і обстежено чи не у 1930–1960-х роках. Що ж до «розкрученого» балтійського, то він майже того самого походження, що й український, білоруський чи польський. Ці розсипи бурштину, що розляглися від Скандинавії до підніжжя Карпат, утворилися практично одночасно, в одну геологічну епоху. Щоправда, концентрація «сонячного каменю» на цій території різна в різних місцевостях. Десь трапляються лише поодинокі знахідки, десь бурштину трохи більше, ще десь його дуже багато. Це пов'язано з тим, що смола давніх дерев, з якого й утворився бурштин, легко змивалася струмками та річками у море (густина цього каменю майже дорівнює густині води, і його грудки ніби ширяють у потоці). Місця, куди потічки виносили смолу (озера, морські затоки тощо), й стали згодом покладами бурштину. Найбільшим з них є Пальмнікенське родовище, що на території сучасної Калінінградської області Росії. У давнину тут була морська затока, куди вода зносила смолу з велетенської території. До того ж характер морських течій був такий, що вони цю смолу не вимивали далі, а залишали на місці. Товщина бурштинових шарів тут сягає десятків метрів. Це єдине місце у Східній Європі, де «сонячний камінь» видобували промисловим методом (але тепер це родовище майже вичерпане).

Після досить довгої та докладної лекції поцікавився головним: «Якщо в Україні повно бурштинових покладів, то чому ж їх не розробляють?».

Відповідь дуже здивувала: «Бо це абсолютно невигідно!».

Треба зізнатися, це було шоком. Як, мовляв, так може бути? Коштовне каміння, а видобуток АБСОЛЮТНО не вигідний?!

Першим розчаруванням стала інформація, що до коштовних каменів належать лише шматки бурштину вагою понад кілограм, а також ті, що мають унікальні інклюзи — вкраплення давніх комашок-павучків та іншої живності. Такі екземпляри справді надзвичайно дорогі, бо надзвичайно рідкісні. Основну ж масу складає бурштин, що належить до напівкоштовного та декоративного каміння. Ціна його порівняно невисока.

Але це не головна причина, чому видобуток бурштину на більшості родовищ України не має жодного економічного сенсу.

Вартість знищеного лісу ніхто не компенсує

Шари бурштиноносної породи на території України переважно досить тонкі (часто вимірюються лише кількома десятками сантиметрів). До того ж бурштину там негусто. Щоб добути лише кілька кілограмів каменю, треба знищити добрий гектар лісу, полів, лук тощо. Відповідно вартість знищених угідь і ресурсів на них лягає на собівартість видобутого бурштину. На неї накладаються також витрати на подальшу рекультивацію території після закінчення розробки. А це теж коштує грошей — і чималих.

Але і це ще не все! Розробку бурштину зазвичай провадять методом гідророзмиву. Вода, зауважмо, теж не «халявний» ресурс і чогось таки коштує (ставимо ще один плюсик у розділі «витрати»). Під час видобутку на берегах водойм треба також ставити хоч якісь очисні споруди, інакше внаслідок прямого скидання відпрацьованої води у річках утворюються багатокілометрові підводні пустелі, де не те що риби, навіть п'явок чи личинок немає (ще плюсик у «витрати»).

Якщо все це скласти докупи й додати ще прямі витрати на сам видобуток, то бурштин у підсумку вийде за ціною на рівні майже з діамантами. Але за бурштин ніхто «діамантову» ціну не дасть. Тоді який сенс? У кращому разі рентабельність видобутку бурштину буде нульовою, а радше — збитковою.

В СРСР трепетно ставилися до валютних надходжень, бо твердої валюти «совітам» завжди не вистачало. За доляри, марки та фунти вони були ладні продати рідну маму. Але навіть комуністи не додумалися почати видобуток та експорт українського бурштину. Точніше — обдумали, але, прорахувавши всі плюси та мінуси, логічно вирішили, що шкура не варта вичинки...

Бурштинова виразка на тілі України

Власне, з перелічених причин ні у Польщі, ні в Білорусі, ні в країнах Балтії (де також є родовища, ідентичні нашим волинським, рівненським, житомирським чи київським) жодних розробок бурштину ніхто не провадить. Видобуток дозволяють або в морі, або (в крайньому разі) у прибережних дюнах, за умов мінімальної шкоди для природи. У цих країнах нікому не спаде на думку масово винищувати ліс і річки-струмки заради кількох мішків янтарю.

Прибутковим бурштиновий бізнес може бути винятково в разі браконьєрського, хижацького, грабіжницького видобутку, що ми й спостерігаємо нині. Тобто за умов, коли на родовище, наче сарана, налітає зграя старателів-хижаків, швиденько вибирає бурштин і «перелітає» нищити нову територію, залишаючи по собі огидну й мертву пустелю. Звісно, що ніхто з копачів навіть не думає витрачати хоч якісь гроші за знищену природу, тим паче ділитися неправедно нажитим на якусь там рекультивацію.

Всі розмови на тему «потрібен закон» — фікція. Насправді для всіх причетних це лише зайвий клопіт. І насамперед ухвалення «бурштинового закону» абсолютно небажане для самих старателів. Чому — дивіться вище. Леґалізація бізнесу означатиме, що копачі будуть змушені сплачувати за використання надр, за знищений ліс, поля, луки, за витрачену під час робіт воду, витрачатися на водоочистку та рекультивацію території після закінчення видобутку. Плюс сплачувати податки й інші відрахування. За таких умов видобуток бурштину нікому й близько не потрібний. Старателям вигідніше заплатити таку-сяку данину бандитській і чиновницькій «криші», ніж чесно сплачувати все згадане.

Закон також несе неабияку загрозу кишеням усіх, хто «кришує» цей бізнес і контролює «коридори» на кордоні. На цьому золотому потокові сидить чимало людей — від рядових «слуг закону» та «природо-ресурсо-охоронців» сільського та районного рівня до купи народу в найвищих київських кабінетах. Ніхто від такого добра добровільно не відмовиться.

Рівненщина. Такий місячний ландшафт старателі лагідно називають «ямками»

Коли старателі кажуть «потрібнен закон», насправді йдеться не про справжній Закон, а лише про узаконення та леґалізацію статусу-кво. Тобто ситуації, коли зграя старателів може безкарно «приземлитися» у будь-якому куточку України і без жодних дозволів та узгоджень почати копати свої ями, відкупившись лише невеликим податком.

Зауважмо, що й усі виправдання «бурштинщиків», мовляв, копаємо, бо це не заборонено і законом не вреґульовано (а все, що не заборонено, то — можна), — теж «гнила відмазка». Насправді все це вреґульовано, і потреби у якомусь новому законі нема, бо є відповідне законодавство. Досить згадати лише Кодекс України про надра (тут уреґульовано видобуток будь-яких копалин), Лісовий кодекс України (тут чимало сказано про самовільне нищення лісів) і Водний кодекс України. Можна назвати ще кілька законів і підзаконних актів, що їх порушують старателі. Але перелічені три — основні.

У цій ситуації найбільше дивує і обурює ставлення до проблеми місцевих мешканців. З «державою» та чиновниками — все зрозуміло. Але ж люди активно та з небаченим ентузіазмом самі масово нищать середовище свого ж таки проживання, залишаючи дітям пустелю.

Абориґенів бурштиноносних районів можна поділити на дві основні групи:

1) ті, хто прямо чи опосередковано дотичний до бурштинового бізнесу;

2) ті, хто дуже хоче, але з певних причин не може...

Є ще третя, мікроскопічна група, якою можна нехтувати, — «ренеґати», які чомусь обурюються «ямками» та перетворенням рідної землі на пустелю.

Автор у Мережі чимало спілкувався з «копачами» і зміг вивести для себе основи «бурштинової» ідеології.

Головною тут є ідея, що, за Конституцію, господарями надр є народ. Ну, а ми, шо, блін, не народ? Звісно, шо Народ! Отож маємо право, здобуте, до речі, кров'ю на Майдані...

Під час сутичок з правоохоронцями «копачі» часто скандують «Слава Україні!» та «Героям слава!». Старателі щиро вважають себе патріотами...

Так-так, посилання на Майдан, кров Небесної сотні та героїв АТО — це одна з «фішок», якими «копачі» освячують право на грабунок надр і нищення природи. Бандера й УПА — теж на стягах. Мовляв, шкода, що УПА вже нема, інакше бандерівці прогнали б усіх, хто заважає НАРОДУ копати бурштин...

Типаж представника «бурштинового народу»

Право копати бурштин старателі також вбачають у відсутності прямої заборони на видобуток бурштину. Посилання на Кодекс України про надра — відкидається як недоречне. Про бурштин, мовляв, там ані пари з уст, тож можна тим Кодексом підтертися.

Зауваження про нищення лісів теж відкидаються. Мовляв, то наші ліси, та й потім, після закінчення видобутку, там щось саме виросте. А хто нас народом не вважає, той є фашистом... І взагалі, яке діло Києву чи якомусь там подолянину (це вже на мою адресу) до НАШОГО бурштину і НАШОГО лісу?..

Старателі випалили тисячі гектарів лісу біля Олевська (Житомирщина)

Загалом ідеологія бурштинових старателів є ідентичною до ідеології «копанкових» шахтарів Донбасу. Крім мови, жодної різниці. Як немає різниці у наслідках для грабованої «власної» території. Що шахти-копанки, що бурштинові «ямки» є катастрофою для природи. Однаковісінькою є й аґресія проти тих, хто намагається завадити «бізнесу». За фактом ми вже маємо «Бурштинову Народну Республіку» (БНР) з власними законами, непідконтрольними будь-якій владі територіями та збройними силами. Як нещодавно з'ясувалося, для охорони «кордонів» БНР ці формування вже застосовують вогнепальну зброю і навіть панцеротехніку.

Репортажі з «бурштинових народних республік» чимраз складніше відрізнити від зведень із «ДНР/ЛНР»...

«Бурштинівців» з донбасянськими сепаратистами об'єднує й позиція «живемо одним днем». Пам'ятаєте, як на світанку становлення терористичних «народних республік» донецько-луганська «вата» радісно грабувала місцеві торговельні центри? Виправдовували це так само, як і копання бурштину. Мовляв, власники центрів — грабіжники-олігархи, а ми — народ... Республіки у нас теж «народні», а не аби-які, тож ми тут лише беремо своє, а не грабуємо...

З величезною радістю й ентузіазмом донбасянські «ватніки» грабували крамниці та склади, тягнучи додому найдорожчі делікатеси, а банальні борошно, крупи та макарони розсипали по підлозі в куражі від власної крутості (фото та відео без проблеми можна знайти в Інтернеті). За кілька місяців чи не всі, хто танцювали з пляшками елітного алкоголю в руках на розсипах макаронів і грав у футбол банками консервів, цілком прогнозовано і заслужено вишикувалися у черги за жалюгідними гуманітарними подачками від Ахметова.

Розграбований гіпермаркет «Метро» (Донецьк)

Нинішні «бурштинники» нічим не відрізняються від своїх духовних братів з Донбасу з періоду перших тамтешніх грабунків. Як і сумнозвісні «донецькі», нинішні «копачі» бурштину в гонитві за одноразовим прибутком нічого, крім «швидких» грошей, не хочуть бачити і навіть не замислюються, що ж буде завтра. Хоча абсолютно прогнозовано, що бурштину за таких темпів видобутку вистачить максимум на кілька років. Що буде потім, «народ» навіть не думає, хоча зрозуміло, що незабаром мешканці колишнього «бурштинового краю» опиниться посеред рукотворної пустелі лише зі спогадами про давні заробітки...