Колись Карл V сказав: «Що більше мов знає людина, то більшою людиною вона є». Що всесвітнішою є культура, то краще вона відображає людську природу. В квітні ми відзначаємо 400-річчя з дня смерті Сервантеса і Шекспіра, і це спонукає до роздумів щодо важливості цього ювілею. Подібно до десятків інших письменників усіх епох та народів, і Сервантес, і Шекспір показують у своїх творах поняття універсальних цінностей, і тому належать усім націям, а не лише одній.
На жаль, вже понад століття відбуваються спроби зменшити масштаб Сервантеса від світового до суто місцевого чи використати його ім'я для підтримки обмежених ідеологій та перспектив. Застосування імені Сервантеса заради націоналізму почалося близько 1900 р., коли для багатьох іспанських інтелектуалів він був втіленням надії на воскресіння величі їхньої країни. В листі, написаному 1898 р. до Анхеля Ґанівета, Унамуно стверджував, що Сервантес і його твори є «вічним символом нашого іспанського народу». З твору світової літератури «Дон Кіхот» перетворився на політичну зброю, яку використовували всі, хто тлумачив духовну і суспільну ситуацію Іспанії. Бласко Ібаньєс ствердив роль «Дон Кіхота» як «Біблії нашого роду» і як «символу іспанського духу».
Сервантес є виключною власністю Іспанії? Його мова є виключною власністю Іспанії? Англійці ніколи не робили таких заяв щодо Шекспіра, а от в Іспанії багато іспанців хотіли націоналізувати Сервантеса. Експлуатація його імені пішла ще далі після Великої катастрофи 1898 р., коли Іспанія втратила те, що в неї залишилося від її колишньої імперії. Здавалося б, нейтральне питання мови перетворилось на жваве поле політичної битви, де головною метою були претензії Іспанії на культурну гегемонію. Кілька років тому тодішній директор Інституту Сервантеса — заснованого саме для того, щоб популяризувати сильні сторони мови Сервантеса в світі — із вартою уваги безсторонністю пояснив, що одержимість статусом мови призвела до суміші історичної фрустрації («ми мали бути першими»), манії переслідування («існує міжнародна змова, щоб завадити нам бути першими») і спорадичного дитинячого похваляння («ми є другими, та незабаром будемо першими»). Він досконало узагальнив основні причини, через які існувала — й досі існує — націоналістична аґресивність.
Першими? Відтоді й донині робилися зусилля, щоб створити фальшиву статистику, яка показує, що певні мови були — чи є — мовою, якою найбільше розмовляють на землі. Це справді має значення? Здається, що для декого таки має, навіть в Іспанії, де лише покоління тому переслідували інших іспанців, які розмовляли своїми власними місцевими мовами, з криком «розмовляйте мовою Сервантеса!» Нема потреби нагадувати добре відомий випадок ставлення до каталанської мови. Досить покликатися на Міґеля Унамуно, який звернувся до народу басків та його мови з такими словами: «Ти народ, який зникає; (…) ти стоїш на заваді життю універсального суспільства і мусиш піти, мусиш померти, передавши життя народові, який тебе скоряє і захоплює. (…) Мова, якою ти говориш, баскський народе, еускера, зникне разом з тобою; це не має значення, тому що вона має зникнути, як і ти; мерщій умертви і поховай її і розмовляй іспанською!»
Звісно, цей дикий лінґвістичний шовінізм не був притаманний фанатикам однієї-єдиної мови. У своїй книжці Linguistic Imperialism (1992) Роберт Філліпсон описує вплив англійської мови на країни третього світу. Цей тип імперіалізму становив собою звичай панівної нації переносити культурні, економічні, суспільні — і політичні — характеристики та ідеології на інші нації. На той момент британці думали про це як про спосіб передавати цивілізацію іншим країнам. Іспанці думали так само. Проте з плином часу іспанці не зуміли передати велику частину своєї культури і тому надали більшого значення функціонуванню мови. Сервантес і його мова перетворилися на головний символ гегемонії Іспанії. У вересні 1909 р. Унамуно написав в мадридську газету АВС обуреного листа, в якому заявляв, що на Іспанію систематично зводять наклепи, які частково пов'язані із заздрістю, що її відчувають європейці, тому що іспанська мова є основною мовою світу, і цього вони не можуть пробачити. «Ми перевершуємо європейців!», — проголосив він з гордістю.
Нещасливим наслідком такої позиції стало те, що дехто відмовився від всесвітнього характеру на корись місцевого шовінізму. Типове формулювання цього з'явилося в газеті фалангістів Primer Plano, де можна було прочитати: «Серед конкретних цілей великої іспанської місії немає важливішої, нагальнішої і невідкладнішої, ніж зберегти чистоту кастильської [іспанської. — Z] мови у всіх куточках іспанської імперії». Згідно з цією позицією, неіспанські мови мали бути вилучені з публічного життя і з кіно. Можливо, не маючи такого наміру, Франко, однак, прирік іспанців бути найгіршими лінґвістами в Європі, тому що усунув некастильську мову з кіно. Іспанія — єдина іспаномовна країна, де існує дубляж закордонних фільмів. Це вже звичка, щось, що здається природним, але започаткувало її розпорядження, видане диктаторським режимом в 1941 р., яке було наслідуванням закону Муссоліні. Мотив Франко полягав у тому, щоб захистити кастильську мову, але, зробивши це, він не лише кіноіндустрію прирік на лінґвістичну ізоляцію — він усю іспанську націю прирік на незнання інших мов, і ця проблема й нині є однією з найбільших культурних перешкод, від яких страждають іспанці.
Універсальність є сутністю і мистецтва, і літератури. Нація виявляє свої можливості для всесвітньої культури, коли охоплює всі нації та мови. Процитовані раніше слова Карла V були словами універсального чоловіка, який почувався зручно з багатьма культурами і мовами. Як і він, Сервантес був універсальним — у своїх джерелах, своїх читачах і своєму мисленні. Англія Шекспіра також була в перспективі універсальною, серед інших причин тому, що була також нацією, яка найбільше прийняла твори Сервантеса. З моменту публікації «Дон Кіхота» в 1605 р. 19 творів Сервантеса були перекладені англійською мовою і опубліковані в XVII ст. На жаль, іспанці не зробили такої самої послуги Шекспірові, і хоч деякі тексти були перекладені через 200 років після його смерті, проте ці переклади були такими поганими, що в 1883 р. іспанський експерт зміг написати: «В Іспанії усе ще нема доброго перекладу Шекспіра».
Питання лінґвістичного імперіалізму приводить нас до завершального міркування. Успіх у встановленні гегемонії однієї мови може мати неґативні наслідки. Наприклад, панівна позиція британського імперіалізму заохотила інші культури зайняти підлеглу позицію. Це завдало потенційно серйозної шкоди цим культурам. Починаючи з ХІХ ст., гегемонія англійської мови у сферах науки, технології, медицини, творчості, спорту тощо мала неґативний вплив на мови національних меншин; і нині навіть в політичному житті домінують ті, хто володіє всесвітньою мовою: англійською.
Генрі Кеймен, британський історик
Henry Kamen
Cervantes y la cultura universal
El Mundo, 22/04/2016
Зреферувала Галина Грабовська