Розмова з відомим українським режисером про його нову кінострічку «Люксембург»

 

 

 

Після тріумфального виходу на екрани фільму «Плем'я» Мирослав Слабошпицький прокинувся найвідомішим українським кінорежисером. Проте не став спочивати на лаврах, натомість одразу ж почав роботу над новою кінокартиною. Фільм «Люксембург» має бути винесений на суд глядачів через рік. Назва оманлива, адже йдеться в ньому не про Велике герцогство Люксембург, що лежить між Бельгією, Німеччиною і Францією, а про Чорнобильську зону відчуження. Розмір її практично ідентичний площі цілої держави Люксембург — звідси й назва фільму.

 

До речі, для самого Слабошпицького зона не є terra incognita: ще багато років тому він об'їздив її вздовж і впоперек, фільмуючи сюжети як тележурналіст і режисер. Каже, що відчуває себе причетним до цього мікросвіту.  

 

Напередодні 30-х роковин Чорнобильської аварії «Z» поговорив з Мирославом Слабошпицьким про зону, її майбутнє, а також про причини вибору теми наступного фільму. Прохання про дозвіл під'їхати на знімальний майданчик режисер зіґнорував (зрештою, це його право — не впускати сторонніх на свою творчу кухню), тож довелося вдовольнитися зустріччю в кафе Будинку кіно.

 

– Ваш перший кіносценарій називався «Чорнобильський Робінзон». На жаль, я не знайшов його тексту. Про що він був?

 

– Він навіть отримав якусь відзнаку на «Коронації слова». То був сценарій, базований на реальній історії Андрія Овдія, який півтора року жив у Чорнобильській зоні ще в дев'яності роки. Він дезертирував ще з радянської армії, а в той час сталася Чорнобильська аварія. На основі його історії була вибудувана така розповідь про людину, яка проґавила розпад Радянського Союзу. Цей сценарій існує, він є у мене в столі. Текст його був надрукований, здається, в журналі «Київ». Зараз, безумовно, він уже застарів і немає смислу його знімати. Хоча тоді, я думаю, це міг би бути крутий фільм.

 

– Тобто у тому сценарії Чорнобиль був аналогом безлюдного острова для нового Робінзона. А чи важлива для Вас тема Чорнобильської катастрофи сама по собі?

 

– Якщо бути відвертим, тема Чорнобильської катастрофи для мене не дуже цікава в розумінні реконструкції катастрофи і вивчення якихось її причин, тому що про це вже написано кілометри паперу і створено терабайти файлів. Тож, мені здається, про це мало що можна сказати нового.

 

Але я маю свій власний досвід, пов'язаний з Чорнобилем, адже в 1998 році я працював в аґентстві «ЧорнобильІнтерінформ». Це була така структура при МНС, створена для обслуговування туристів, наукових делеґацій і таке інше.

 

При «ЧорнобильІнтерінформ» видавалося, здається, два журнали, видавалася газета, і при ньому була телепередача, яка називалася «Надзвичайна ситуація». Я працював журналістом і режисером цієї передачі. Отже, тоді я майже щотижня бував у Чорнобильській зоні. Ми там літали над нею на вертольотах, ми були всередині самого саркофага — фактично ми облазили все. І це було однією з причин, які спонукали мене потім написати сценарій «Чорнобильський Робінзон», — тому що це були якісь мої чорнобильські враження, плюс була історія, від якої можна було відштовхнутись. Так само і зараз — мене цікавлять люди [в зоні], тому що це така особлива планета. Вона, до речі, пережила ряд якихось змін — в дев'яності вона була одною, зараз вона абсолютно інша, але все одно це певний дуже специфічний мікросвіт, до якого я маю відношення. І я хочу зсередини поділитися якимись своїми відчуттями, думками, ідеями про життя людей, які там працюють, які складають популяцію цієї держави в державі.

 

– Чи вважаєте Ви потрібним розвивати сьогодні «чорнобильський туризм» на державному рівні?

 

– Я думаю, що, незалежно від моїх бажань, він розвивається. Це, безумовно, такий «діснейленд», хоч і трохи потойбічний, другого такого місця, напевне, немає (я не був, правда, на Фукусімі). Але люди туди їдуть, їдуть з різних причин. Є такий клас людей, яких жартома називають радіофілами, яким просто цікаво побачити і доторкнутися, є всякі вчені, є фотографи, є велика кількість приватних комерційних, а так само й державних структур, які організовують туди візити. І ми зараз в роботі над фільмом співпрацюємо з Олександром Сиротою з Pripyat.com, який, власне, займається нашими всілякими маршрутами.

 

– «Люксембург» — фільм, який розповідатиме про людей, що працюють у Чорнобильській зоні. Вас не цікавлять люди, які там живуть постійно? Я маю на увазі так званих «самоселів».

 

– Некоректно казати «не цікавлять люди». Але мене не цікавлять самосели, ліквідація і таке інше, тому що це такий мейнстрім, це така інструкція «ЧорнобильІнтерінформ», коли приїжджає іноземний «лох» тих часів, і його везуть на станцію, до пам'ятника, до відбудованої церкви і до самоселів. У дев'яності я поїздив там. По-перше, самоселів залишилося дуже мало, і, по-друге, мені це нецікаво, тому що з точки зору кіно там немає нічого специфічного. Це сільська хата — і там бабка чи дід. 

 

– Ну, ці бабка чи дід — по-своєму «робінзони», які живуть фактично відірвані від світу.

 

– Вам треба зняти своє кіно. Це дуже далеко від мене. Я не цікавився цим. В дев'яності я був у самоселів, ми знімали. Але ж я кажу: це джентльменський набір, і це такий мейнстрім — коли приїжджають ті, хто погано знає зону чи хто ніколи там не був, їх обов'язково везуть до самоселів. Є багато фільмів про це, вони, напевно, цікаві, але в межах фільму «Люксембург» ми цю проблему не зачіпаємо. Ми працюємо з людьми, які працюють там. Це люди, які забезпечують функціонування цього техногенного монстра: водії, слюсарі, дозиметристи, міліціонери, пожежники, механіки, телефоністи і таке інше.

 

– Реліз фільму запланований на весну чи навіть літо 2017 року?

 

– Так, абсолютно вірно.   

 

– Я читав десь, що нинішній фільм «Люксембург» знімається на основі Вашої ж короткометражки «Ядерні відходи», знятої кількома роками раніше.

 

– «Ядерні відходи» — це фільм 2013 року, я отримав за нього «Срібного леопарда» на фестивалі в Локарно, і з ним вперше висувався на приз Європейської кіноакадемії. Зараз, до речі, цей фільм отримав друге життя, тому що «Плем'я» виходить по світу, і його включають в DVD. В інтернеті багато людей зараз його дивляться. «Ядерні відходи» були певною мірою взірцем, можливо, якимось пілотом. В усякому разі, коли ми показували сценарій, коли треба було показати пластично, як це може приблизно виглядати, ми показували «Ядерні відходи». Мені дуже подобається, як нам вдалося зробити цей фільм візуально. Але «Люксембург» не є якимсь рімейком «Ядерних відходів» — там немає цих героїв і немає паралелей. Можливо, просто якісь відчуття.

 

– Скажу Вам відверто, що коли я переглядав «Ядерні відходи», то піймав себе на думці, що у мене немає чіткого відчуття, що дія відбувається в Чорнобилі. Як мені здалося, цей фільм міг бути знятий і на якійсь ТЕЦ. Чи в цьому був режисерський умисел? І чи є якісь чіткі смислові координати, які однозначно вказують у фільмі «Люксембург», що йдеться саме про Чорнобиль?

   

– По-перше, в Чорнобилі немає Ейфелевої вежі, тобто не існує якогось такого символу, який можна було б показати — і всім стане зрозуміло, що це Чорнобиль.

 

– Є четвертий реактор…

 

– Над четвертим реактором зараз саркофаг — це так [виглядає], як завод «Пепсі-кола». Складно його використати як символ. Ви були там? От спробуйте згадати: як, роблячи фотографії, дати зрозуміти, що це Чорнобильська зона? Зняти напис «Прип'ять»? В цьому розумінні для нас важливіше вирішувати якісь свої завдання, і ми зняли цей фільм від першого до останнього кадру в Чорнобилі. Ми знімали на заводі з утилізації ядерних відходів «Вектор» — справжньому, в Чорнобилі. Ми знімали в пральні — вона розташована в місті Прип'ять. А такого знака — його просто не існує. Я спочатку думав, працюючи над фільмом, що якось треба [його використати], а потім зрозумів, що немає смислу взагалі над цим паритися, тому що якщо історія працює, це не так важливо. Цей фільм ми збираємося зняти повністю в Чорнобилі, і є якісь такі речі, як атмосфера, як енергетика місця. Приклепати десь там табличку «Чорнобиль» чи «КПП Дитятки» було б якось дивно, на мій погляд.

 

– Напередодні кожної круглої річниці катастрофи здіймається хвиля уваги до Чорнобиля — передачі, публікації, обговорення. Тридцята річниця не є винятком. Вам чогось не вистачає в цьому дискурсі?

 

– Я думаю, що 27-го зранку все стихне, і ми зможемо спокійно продовжити роботу. А до 26-го буде все, що має бути — така якась суміш народного християнсько-язичницького сільського свята і протокольного свята, державного. Будуть, напевно, прийняті якісь рішення, виділені якісь гроші. Людям, які там працюють, дадуть якісь грамоти. Якісь рішення будуть позитивні і, напевно, щось добре відбудеться. Звичайно, буде велика медіа-увага, а 27-го це закінчиться — і ми зможемо нормально працювати далі.

 

– Чи має Чорнобильська зона, окрім ярлика місця катастрофи і мертвої землі, якусь іншу — в тому числі мистецьку й заповідну — перспективу? Є ж плани зробити там біосферний радіологічний заповідник.

 

– Я не є фахівцем з цих питань, я займаюсь тільки кіно, а кіно — це така сама наука, як квантова фізика, дуже складна. І оскільки я, напевне, один з найкращих експертів з кінематографії в цій країні, мене часто бісить, коли хтось з нефахівців коментує кіно. Тому й я не дуже дозволяю собі коментувати щось, в чому я не є фахівцем. Це щодо заповідника.

 

Що ж до арт-об'єкта. В дев'яності роки це був приголомшливий арт-об'єкт, але станом на сьогодні його розграбовано. Скажімо, абсолютно знищений об'єкт Розсоха. У мене є його фотографія з дев'яностих, коли я там був. Це був відстійник техніки, яка працювала [під час ліквідації аварії], — величезне, скільки не кинь оком, поле, і там стояли автомобілі, вертольоти і таке інше. Від цього нічого не лишилося. Все розпиляно, продано на металобрухт. Я не знаю, яким чином, — напевно, формально все законно. Але цей об'єкт знищений. Місто Прип'ять практично знищене. І взагалі, в Чорнобилі практично все, що там є металевого, буде рано чи пізно розпиляне і продане на метал.

 

Саме місто Чорнобиль виглядає не гірше й не краще, ніж місто Іванків, і я не знаю, чи це комплімент Іванкову, чи навпаки. А в мертвому місті Прип'ять за тридцять років, відколи воно покинуте, виріс вже справжній ліс, і воно взагалі трохи нагадує сміттєзвалище. Безумовно, це арт-об'єкт. Під час моїх візитів у дев'яності, коли природа там ще не встигла перемогти настільки, це була така собі приголомшлива декорація зомбі-апокаліпсису. Зараз це все практично втрачено в мистецькому розумінні, і тому я хочу хоч щось зафіксувати. Може, щось залишиться на плівці, тому що в цих об'єктів як арт-об'єктів шлях попереду тільки один — руйнація і знищення. Як мені пояснювали, і Чорнобильська атомна електростанція, оскільки вона не виробляє вже електроенергію, підлягає поступовому демонтажу. Це може зайняти і сто років, але, власне, роботи будуть завершені, коли на цьому місці буде рівне забетоноване поле. 

 

– З одного боку, Чорнобиль є атракцією, передусім для закордонного туриста, а з іншого боку — він руйнується і, відповідно, втрачає цю привабливість. Як вирішити цю проблему?

 

– Я не знаю, відверто кажучи, як це зберегти. Я чув краєм вуха про плани створити біосферний заповідник, але, кажу ж, я не дуже на цьому знаюся. Є ще якісь ідеї. Що я можу сказати? Я не знаю. Відреставрувати забруднене місто Прип'ять мені видається якоюсь дивною ідеєю. Людина народжується, живе і врешті-решт помирає. От і це місце розвивається як якийсь такий організм, що помирає. Помирає в усіх смислах. Там працює все менше й менше людей — нині, здається, близько п'яти тисяч вже лишилося, зараз знову ідуть скорочення. Так що в мене немає відповіді на Ваше запитання. Все смертне.

 

– Ваше намагання зафіксувати в зоні на кіноплівку те, що з плином часу поступово руйнується, — це таке «чисте мистецтво» чи, можливо, існує ще якась інша місія, заклик, який Ви хочете донести своїм фільмом?

 

– Ні, насправді я цим не займаюся, я займаюся все життя чистим мистецтвом, це мій бізнес. Я нікого нічому не вчу, я розповідаю історію, яку вважаю цікавою, в тому місці, яке вважаю цікавим, і все. В мене немає якихось закликів, в мене немає відповідей, я не знаю, що робити з цим місцем, я не знаю, що зробити для цього місця, і таке інше.

 

Але людині хочеться залишитись, і кіно обслуговує комплекс мумії. Адже ніщо, крім кіно, не в стані дати людині можливість залишитися в русі. Здається, Жан Кокто казав, що кіно знімає смерть за роботою.

 

– Ви сказали, що люди, які працюють у Чорнобильській зоні, як кінорежисера цікавлять Вас більше, ніж самосели, бо ті є «програмним» пунктом будь-якої екскурсії. А хіба люди, які обслуговують сьогодні зупинену ЧАЕС і зону відчуження, якісь особливі? Чому саме вони привернули Вашу увагу і стали об'єктом для фільмування?

 

– Це антропологічна експедиція. Ти їдеш в будь-яке плем'я — в Конґо чи в Папуа-Нову Ґвінею, чи ти їдеш в шкільну освіту, чи ти їдеш на завод. І це такий творчий метод: ти занурюєшся в цей світ, вивчаєш його, робиш якесь антропологічне дослідження і потім ділишся ним. Щодо людей, які працюють в Чорнобильській зоні, то, відверто кажучи, там є різні класи: люди, які обслуговують станцію, — це один клас, люди які обслуговують в Чорнобилі «зону», — це абсолютно інше, умовно кажучи, «плем'я». З часів ліквідації між ними тягнеться страшенна ворожнеча (зараз вже менше), тому що це було пов'язано з різністю зарплат і з тим, що там всі з вищою освітою, а там — ні. Зараз це чорнобильське «плем'я» дуже змінилося, тому що спершу це були в основному ліквідатори, які приїхали з усього Радянського Союзу і залишилися там працювати. Це було ліквідаторське братство, таке як які-небудь афганці, геологи — зі своїм фольклором і так далі. Зараз ліквідаторам вже по 50–60 років, хтось помер, хтось вийшов на пенсію. Натомість з'явилося там багато людей, яких задіюють на сезонних роботах на конфайнменті, яких просто наймають по околишніх селах. Інколи, кажуть, заїжджають туди якісь люди татуйовані, скажемо так, «бичуваті». Тобто на зміну ліквідаторам прийшли інші люди, і того романтичного світу дев'яностих в зоні вже фактично не існує. Це дуже цікаво — досліджувати таку субкультуру.

 

– Але як сталкер Ви б самі в зону пішли, якби Вам запропонували?

 

– Я не бачу смислу. Навіщо мені йти як сталкеру, якщо я можу заїхати туди на джипі?

 

– Відчуття, атмосфера…

 

– …ліс. Там нудно. Після двадцять п'ятого разу там нудно неймовірно. Ну і плюс те, що це справді небезпечно, тому що можна ковтнути яку-небудь альфа-частинку, вона буде у вас іонізувати в легенях, і у вас буде рак. Тому що не гама-, а саме альфа- й бета-частинки є великою проблемою і головною небезпекою Чорнобильської зони.

 

Для зйомок фільму ми використовуємо не дуже велику область зони. Адже Чорнобильська зона велика, але села мене не цікавлять. Ні чорнобильські, ні українські, ніякі. Я не люблю сільську культуру, і я дурію в селах — неважливо, в Сполучених Штатах чи в Україні. Я міська людина, урбаніст, мені не цікаві села. Територія зони — це в своїй більшості закинуті села. Там є місто Чорнобиль, місто Прип'ять і станція. Все, нема більше нічого! Ліси. Покинуті села. Все.

 

– Ви зараз проводите в зоні багато часу…

 

– Так, весь час.

 

– Як ви убезпечуєтеся? Ходите з дозиметром?

 

– Ну, звичайно. В Чорнобильську зону не можна просто собі так зайти. Якщо це все офіційно, то там є спеціальна людина, яка тебе супроводжує, з дозиметром і з усякими там узгодженими маршрутами. Там жахлива в цьому розумінні бюрократія, але ми стараємося дотримуватися техніки безпеки.

 

– От бачите, у тому й перевага сталкера перед офіційним візитером в зону — його ніхто не супроводжує й він не страждає від бюрократії.

 

– Ви розумієте, я знімаю там кіно. Кіно — це такий невеликий завод. Тобто на те, щоб я зняв фільм, працює осіб сто. Сто осіб, їхні родини, діти залежать від зарплати, їхнє життя залежить від того, щоб я знімав фільм. Ці сто осіб працюють на те, щоб будь-яка моя забаганка була виконаною. Це їхня робота і це смисл їхнього життя. Відповідно — ну, який сталкер? Сталкер може зайти й переночувати в селі чи в церкві. Мені потрібно заходити на станцію, мені потрібно заходити на якісь об'єкти. Я не повинен думати про якісь сторонні речі, я повинен приходити на об'єкт, думати, як я його буду знімати, чи буду знімати. І для цього адміністративна команда зранку висувається в зону, робить всі дозволи, і на момент мого приїзду там все стоїть вишикуване — я заходжу і починаю працювати. Так що для мене такий варіант просто неприйнятний.

 

– Зайняті в Чорнобильській зоні люди працюють вахтовим методом. Який у Вас режим роботи у зоні відчуження: тиждень через тиждень, тиждень через два?..

 

– Репетиції, репетиції, репетиції — по готовності зйомка сцени. Так, як було й на «Племені».

 

– Репетиції проводите також там, у зоні?

 

– Там, тут. Пошук локації, репетиції для оператора, репетиції для техніки, репетиції для акторів. Ми працюємо повільно — і я дуже щасливий з цього.   

 

Розмовляв Іван Гайванович

Фото — The Ukrainians, facebook-сторінка стрічки «Люксембург»

 

26.04.2016