У Львові відбулась перша презентація книги мемуарів Мирослава Мариновича «Всесвіт за колючим дротом».
Знимка Антона Борковського
Книга спогадів торкається усіх періодів та аспектів життя — від раннього дитинства і роздумів про роль галицької родини у формуванні дисидента до діяльності Української Гельсінської спілки, детального опису таборових буднів, в яких Мирослав Маринович відбув 10 років життя, і рефлексій щодо подій останніх років в Україні.
Це книжка водночас є відвертим спогадом, збірником філософських роздумів та історією епохи в деталях, що вражає щирістю та глибиною.
«Різні розділи мають доповнення листами та фотографіями. Я не пам'ятаю, щоб читав спомини, які би були так дбайливо зроблені. Але найбільше вражає щирість і Правда. Ніхто не може претендувати на те, що ми говоримо повну правду чи маємо право представляти те, що розуміємо під словом "істина". Але мені здається, що кожен рядок і кожна сторінка у цій книжці написана з дуже великим бажанням говорити Правду і з великою відповідальністю перед тою Правдою», — сказав під час презентації проректор Українського католицького університету Олег Турій.
«Всесвіт за колючим дротом», окрім основної частини зі спогадами, також містить додатки, серед яких, зокрема, «Євангеліє від Юродивого», яке Мирослав Маринович написав 1982 року в засланні, та «Вічний феномен дисидентства» Євгена Сверстюка.
22 квітня в межах «Книжкового арсеналу» відбудеться презентація книжки у Києві.
«Z» пропонує тези про книгу і про те, як вона писалась, зі слова автора на львівській презентації.
Мирослав МАРИНОВИЧ
Про забобони і пам'ять
Я довго вагався і довго забороняв собі писати ці спогади. По-перше, через забобони, елементарні людські забобони, які кажуть: не пиши спогадів — будеш ще жити. Потім сказав собі, що все у руках Божих, і написав. По-друге, мені не хотілося занурюватись у минуле. Мої думки весь час у майбутньому. Тож інколи я навіть змушував себе щось згадувати. У цьому сенсі мені важко зрозуміти людей, своїх побратимів, які не можуть вийти з тої кривди і увесь час мучаться. Я їм дуже співчуваю, бо жити набагато важче, коли кривда увесь час з тобою. Для мене ж було визначальним, що в певний момент я сформулював, чого я не хочу. Це було в Києві, вже після того як завершився суд. На останню зустріч прийшов прокурор і спитав, мовляв, ви вже переїжджаєте у табір і яку мету собі ставите. Я тоді сказав: «Не озлобитись». Потім дуже дякував Богу, що сформулював цю мету і це завдання на весь табір. Я описую в книзі, що бачив різні моделі поведінки і обирав собі ту, що мені найбільше підходила. Мені завжди близькою була позиція: не озлоблюватись. Їхніми руками, руками КГБ, Господь робив велику справу перетворення моєї душі. Покійна мама боялась, щоб я так не виправдовував їх. Ні, я не виправдовую КГБ. Ніколи не можна виправдовувати тих, хто чинить злочин. Але не можна їх і ненавидіти, бо цей злочин Господь обертає і на добро. Принаймні у моєму випадку. Звісно, я знаю, що є дуже багато людей, які загинули. Але ми на небесах остаточно будемо говорити, хто був покараний, а хто винагороджений.
Я почав писати у дуже невдячний час. З одного боку, я вже не пам'ятаю, що було вчора, а з іншого — ще не пам'ятаю, що було 50 років тому, як пам'ятають люди у зовсім старечому віці. Мені було складно згадувати певні ситуації. Деколи я просто вражався: пам'ятаю, що на початку 1990-х років виступав і згадував ситуації у таборах, а зараз їх уже не пам'ятаю. Тоді я їх не записав, і зараз уже мусів обходитись без них.
Я настільки поринав у спогади, що зі мною трапився цікавий випадок. Я якраз був в Амстердамі, де описував свої дні у таборі. Там у мене була така історія: в один час я почав непритомніти знічев'я. Це було небезпечно, я працював за токарним верстатом і треба було вчасно зупинити верстат і встигнути присісти, бо довкола усюди був метал і можна було впасти і вбитися. Я звик до таких станів і за найменшої ознаки все вимикав і присідав. Коли повернувся додому, Люба ще кілька разів мене рятувала від такого у Дрогобичі, а потім все відійшло. Так от, коли в Амстердамі я занурився у таборові спогади, двічі знову зепритомнів. І вже не так успішно, як в таборі.
Про правду і напівправду
Я розумію, що ця книга може принести мені не лише друзів, але і ворогів. Опис деяких ситуацій буде для багатьох людей прикрим. Переді мною стояла ця проблема, бо я справді нікого не хочу кривдити. Це був тяжкий час. Час, коли вину за людські слабинки має нести система, а не люди. Тому описувати це все — це ніби змушувати людину каратись за усе, за що насправді несла вину влада. Але, з іншого боку, не можна не згадати цього, бо тоді це буде неправда. Скажімо, тиск, який переживали учасники УГГ у той час, за перші кілька місяців існування до перших арештів, справді був страшним. Чи можна було припустити, що КГБ не буде намагатись мати серед нас аґентів? Не можна було. КГБ робило усе можливе, аби пролізти у нашу організацію. Тому перед кожним, зокрема перед Миколою Даниловичем Руденком, стояло питання: а хто? Може той, хто не так говорить чи не так щось спитався? У книжці я описую недовіру щодо себе і щодо Миколи Матусевича, коли нас вважали аґентами КГБ. Про це повідомляли усюди, куди ми їхали. Це була величезна прикрість для мене, і я дуже сильно страждав. Але я не маю образи на тих людей. Я маю образу на систему і її звинувачую у тому.
Питання правдивого представлення того життя поставало для мене у дуже кумедний спосіб. Наприклад, описуючи життя у таборі, я згадую такі моменти, як гру у волейбол, появу у таборі телевізора, і те, що ми дивились деякі передачі, або ж моменти гри на акордеоні. Підшкірно уявляю собі враження читача, якому важко уявити табірну ситуацію і який скаже: «Та вони там у волейбол грали і телевізор дивились. То можна сидіти». З тієї ж теми інформація про те, що в таборі з'явилась теплиця і ми інколи їли огірочок. Переді мною поставало питання, чи давати інформацію, яка може до певної міри викривити правду. Але, з іншого боку, я собі сказав: якщо не дати цієї інформації, це теж буде напівправда. Того, що було, цілком достатньо, аби звинуватити комуністичну систему. Вигадувати щось чи маніпулювати інформацією, щоб створити страшнішу картину, аніж вона була, я не хотів. У сталінський час — ми всі це розуміли — було значно важче сидіти, ніж у брежнєвський час. Не тому, що брежнєвський добрий, а тому, що сталінський гірший.
«Важливо не не падати, а вміти піднятися»
Згадувати своє життя було солодкою мукою. Мукою тому, що у ньому було багато болю і сорому. Я щиро описував ситуації моїх слабинок, щоб передати один з головних висновків мого табірного життя: важливо не не падати, бо кожна людина падає і помиляється, важливо вміти піднятися. Уявити собі безтурботне і рівне життя неможливо. Біль падінь і підйомів також говорить про те, що усі духовні процеси вертикальні. Якщо ви не пнетеся догори, ви падаєте. Вранці перед презентацією я розповів Любі (дружині, Любові Маринович. — Ред.), як за останні дні зробив три дуже прикрі помилки. І тому важливо розуміти, що помилки треба виправляти, наприклад написати листа-вибачення.
Однією з найдорожчих для мене фраз, які є у цій книжці, є фраза: «Бо хроніка дій сатани не така велична, як ці осяйні сліди Божого світла, що зігрівали мою арештантську душу». Книга не про родину, але я її там тепло згадую, бо розумів, що не можу не згадати те середовище, де сформувався як малий хлопчик чи юнак. Але згадую і усіх інших людей, які мене обдаровували. Жодні труднощі та страждання не варті для мене тих дорогоцінних моментів, які я отримав від людей.
Про детермінізм і що таке бути християнином
Ще кілька вражень. Коли мене заарештували і я сидів у слідчому ізоляторі КГБ, багато думав про своє життя. І в мене з'явилось відчуття, що ми живемо в абсолютно детерміністичному світі, де все визначено. Кожен мій крок мав сенс і був елементом більшої картини. Якраз у цей час я перечитував Толстого «Войну и мир», де він розглядає елементи різних перспектив: людина, з одного боку, відчуває, що все визначено, а з іншого — свою свободу і право визначати. У мене було одночасно і одне, і друге: відчуття повного детермінізму і абсолютної моєї свободи.
У своїх спогадах я записав один момент, який показує, яка маленька грань відділяє правильні рішення людини від неправильних. Я можу виглядати героєм, який прийняв правильне рішення, і я тішусь, що прийняв його. Але наведу такий приклад: у мене був шанс працювати у редколегії УРЕ (Українська радянська енциклопедія. — Ред.), а це була найпрестижніша редакція тоді в Україні. Коли мені про це сказали, я подумав: «Якщо я почну там працювати, то, можливо, до пам'ятника Шевченка цього року не піду». Ось воно. Якби тоді КГБ взяло мене на мушку, прийняло, то хто знає, де той Маринович був би. Усі, хто приймають правильні рішення, пам'ятайте, що з тими, хто помилився, у вас була дуже маленька різниця.
Ще такий момент. Щодо видінь, чи, як я називаю, релігійних одкровень. Це була теж солодка мука. З одного боку, я був до цього цілковито неготовим, бо добре усвідомлював свою грішність. Одна думка, що мені допомагає Господь, видавалась неправдоподібною — бо я грішний. Господь мав би інакше думати. Тому перша думка була, що це галюцинації. Це вже в таборі я побачив різних людей і те, як до них Господь приходить у слабості. Я розумів, що у тому і сенс Господньої ласки, що він приходить до слабких і грішних людей. Це були дуже сильні пережиття, які фактично змінили мій світогляд, що є в книжці. Вони дали мені опору і розуміння того, що відбувається.
Табір був для мене великою школою. Я справді в дивовижних випадках пробував бути християнином. Наприклад, як можна любити своїх ворогів, коли ти у таборі, що це означає, як це можна помацати? Євген Сверстюк змусив мене думати над цими речами. Одного разу був конфлікт. До нього підійшов хлопчина з Криму і запитав, як вирішити проблему. А Сверстюк каже: «На основі Євангеліє». І ми застигли. Ну як? Це ж для неділі, а не для реального життя. Це щось гарне, правильне, але те, що збоку. Перевіряння постулатів віри, на яких ти виріс і яким хочеш довірятись, — це фантастичний досвід. Мені шкода, що наш нинішній ритм часу не дозволяє людям замислитись над цими речами. Це ще одна причина подякувати КГБ. Він мене ізолював від світу і дав інший ритм часу. Я мав час подумати над вічними проблемами, пробувати, експериментувати. Вибачитись перед наглядачем означало порушити певні правила. Для мене ж це було дуже важливо для досвіду. Після такого вибачення — 15 днів карцеру. Це були осяйні 15 днів і духовно високий час. Все це приходить, бо вдалося подолати свої слабинки.
Підготувала Мирослава ІВАНИК
19.04.2016