Тетяна ТЕРЕН. RECвізити: Антологія письменницьких голосів: у 2-х кн. / Світлини Олександра Хоменка. – Львів: ВСЛ, 2015.
У наш час антологійного «буму», здається, уже нікого не можна здивувати черговою новинкою у жанрі «колекційного» видання. Однак журналістка Тетяна Терен у співпраці з фотографом Олександром Хоменком наважилася на такий крок – запропонувати проект, який суттєво розширить рецепцію сучасного письменства і допоможе йому зайняти свою нішу в історії української літератури.
Поверхово оглянувши, ці тексти можна помилково зарахувати до чергової серії збірників журналістських інтерв’ю. Ніде правди діти, що Тетяна Терен, яка має досвід власне телевізійної журналістки, відкрито використовує для власних цілей нездоровий інтерес своїх колег до надто відвертого «занурення» у приватне життя знаменитостей. Саме цей етичний аспект межі між публічним та приватним простором міг серйозно відлякати тих письменників, які свідомо відмовились від участі у проекті, покликаючись на власні життєві принципи. І я чудово розумію з цього погляду позиції і Валерія Шевчука, і Ліни Костенко, і Костя Москальця (хоча, звісно, мотиви не-участі у кожного різні!). Однак, мені здається, що коли вони б взяли до рук цю, вже готову антологію, то б могли кардинально змінити своє ставлення до цього проекту. Адже сама ідея збереження для історії «живого голосу» письменника як людини певної епохи виходить далеко за рамки суто журналістської логіки, і тут Тетяна Терен, несподівано для самої себе, постає у ролі неординарної дослідниці літератури. Вона поводить себе, намагаючись залишатись «невидимим інтерв’юером», уже не просто як журналіст, а, власне, сама стає письменником, перетворивши записані «голоси» в цілісний текст-«портрет», який від першого інтерв’ю і до останнього співрозмовника сприймається як суцільний роман-полілог – роман про сенс життя…
Звісно, найцікавішим наскрізним сюжетом в антології є цілий роман епохи шістдесятництва, який невидимою ниткою сполучає різні покоління письменників. Від Андруховича, який вважає шістдесятників якимось «бронзовитішими», патріархальнішими за інші покоління, і до Віри Вовк, що описує їх у світлі «без заздрощів і конкуренції». В такий спосіб Віра мимоволі передає естафету Драчеві, який вважає, що саме Загребельний сприяв появі цілого покоління шістдесятників, і Голобородькові, котрий зізнається, що його «зіпсували» Світличний з Дзюбою, бо таких людей насправді «дуже мало». Ідучи від Дзюби, переконаного, що «на сьогоднішнього рафінованого поета» шістдесятники можуть «здатися запростими», аж до Забужко, яка взагалі сумнівається в однозначності самого поняття «шістдесятництво», мовляв, «скільки різношерстого люду під цю парасольку заскочило», важко не погодитися, що кожен з митців правий по-своєму. І Кіяновська, яка стверджує, що її покоління не існувало для тих людей; і Павличко, який підкреслює, що він «не шістдесятник»; і Пагутяк, якій у літературу допоміг увійти поет-шістдесятник Віктор Терен; і навіть Щербак, котрий «номером один серед шістдесятників» вважає Віталія Коротича як «взагалі непорядну людину». Звичайно, у цьому «сюжеті» дуже і дуже бракує свідчень Валерія Шевчука, які б стали органічним доповненням до його книги спогадів про шістдесятницьке оточення – «На березі часу: Ті, котрі поруч». Хоч, правда, «голос» В. Шевчука – того, який не терпить, щоб «із ним носилися, як з писаною торбою», – певним чином збережений завдяки симпатії та довірі Г. Пагутяк в розмові з нею до цього письменника.
У книзі Тетяни Терен усе – від назви, присвяти, світлин і до найменшої паузи між ключовими фрагментами розмови – наповнене атмосферою невидимої гри подвійних смислових інтонацій. Так, саме поняття «реквізит» використовується у мові як багатозначний термін: зокрема, у документознавстві – для позначення важливих елементів структурування офіційного тексту, і в кіно-театральній практиці – як сукупність справжніх чи бутафорських речей, необхідних для вистави або кінозйомки. Однак Т. Терен додає йому ще власного інтерпретаційного смислового наповнення через гру з написанням слова: «RECвізит», сполучивши непоєднане: технічне поняття («REC» як функція відеозапису) та значення слова «візит» як «офіційні відвідини кого-небудь». Створюючи ілюзію «живої бесіди», авторка ідеї намагається зруйнувати стереотип інтерв’ю як «офіційного візиту» за т.б.м. підготовленим сценарієм (ці зустрічі переважно записані в домашніх умовах!). І тут їй допомагає ентузіазм, помножений на довіру до співбесідника та власну внутрішню інтуїцію.
Замінюючи журналістський «питальник» на такий собі «нотатник реквізитів» – «день сьогоднішній, самохарактеристика, батьки, місце народження, сім’я, діти, пошук себе, робота з текстом, означення найважливіших слів і понять», та обмежуючи свою присутність лише преамбульною характеристикою свого «героя», Т. Терен досягає очікуваного, але й несподіваного, мабуть, і для неї самої, ефекту«нон-стоп». Митець починає на очах «розкриватися» як «запашний бутон» і постає у надзвичайно довірливому образі. Коли й читач починає розуміти і відчувати ту невловну мить розмови, з якою двічі в одну річку ніколи не ввійдеш…
Спробою увійти в одну й ту саму річку часу став хіба запис із п’ятирічною перервою – Анатолія Дімарова – єдиного з «героїв» книги, голосу якого ми вже ніколи не почуємо наживо… Тому що інтуїція у цьому випадку Тетяну Терен не підвела, хоч, очевидно, Волею Вищих Сил, «задрімала» стосовно розмови з Євгеном Сверстюком (приспана самовпевненістю, що домовлятись тут особливо не треба, тому, мовляв, завжди встигнемо!)… Внаслідок чого на згадку про Євгена Олександровича залишилась в цій антології тільки присвята (як справжня харків’янка Тетяна Терен не забуває у ній також і про «всіх березільців») та цитата з інтерв’ю Мирослави Барчук, що «від імені першого читача» пропонує власну колекцію «надзвичайно уподобаних місць» із Тетяних бесід. Зокрема, їй імпонує згадка Маріанни Кіяновської про те, як вона спостерігала за руками Олега Лишеги під час виступів у «Дзизі». Ця згадка фактично може бути чистою формою «реквізиту» (у театральному значенні) – такої деталі, без якої становлення голосу поета не відбувається по-справжньому. А Лишега, голосу якого теж не зберегла антологія Тетяни Терен, НЕЗРИМО ПРИСУТНІЙ у ній, власне тому, що тією ж Волею Вищих Сил у ній ВІДСУТНІЙ…
Цю антологію також можна читати як своєрідну енциклопедію афористичного мислення сучасних письменників. Маркування особливо значущих (звісно, на погляд авторки проекту) фраз із уст письменників в якості цитат-концептів дає змогу читачеві «виловлювати» різні інтонації, емоції, навіть жести співбесідників, приховані за друкованими літерами. Але журналістка трохи переходить межу, коли вводить у свій текст «вільної бесіди» ідею цитатника. Тобто сама ідея є непоганою знахідкою, однак коли письменник опиняється віч-на-віч із такими «реквізитами», як поезія-свобода-віра-патріотизм-війна-смерть-сенс життя etc, які загалом не піддаються каталогізації, то мимоволі виникає іронічна посмішка, подібна до тієї, що, мабуть, з’являлася у кожного в його шкільні роки, коли вчитель не придумував нічого кращого, ніж задати написати твір на тему «Що таке щастя?»… Зізнавайтесь, хіба у вас не виникало тоді неприхованого бажання здати порожній аркуш паперу!? Звісно. Таке саме, як небажання читати від одного письменника до іншого, що він думає про смерть і сенс життя, бо вже на другому-третьому «цитатнику» відчуваєш якусь небажану штучність цього «реквізиту», який перебиває твої попередні враження від розмови з письменником...
А попередні враження – це те, що ми бачимо крізь письменницькі «окуляри» в режимі «REC»: людину з її бажаннями жити і творити та небажаннями ділитися своїми бажаннями. Бо вона не просто скидає перед інтерв’юером свої «літературні окуляри», позбавляючись страху бути смішним чи неадекватним, а навіть довіряє людині з мікрофоном іноді більше, як священику-сповіднику. Саме так можна сприймати зізнання Андруховича в тому, що «він ніколи повністю не прочитав Біблію», чи Прохаськове не-встигання «звертатися до Бога, коли є справді кризова ситуація», або ж одкровення Павличка: «Я не вірю у Страшний Суд…». Особливо відчувається, що всі «герої» антології навіть не намагаються приховувати своїх психологічних чи фізіологічних проблем (як Драч – проблеми заснути чи Пагутяк– свого невміння «знайти порозуміння з чоловіками»). Або роблять це особливо делікатно, як Т. Прохасько, якому «некоректно і неетично говорити про шлюб», бо «себе погано проявив у цій інституції».
Авторка антології іде шляхом найменшого опору, уникаючи особистісних упереджень своїх «героїв», тому розташовує їхні «портрети» за абетковим порядком (перша книга: А – Ж, друга: І – Щ). Однак для читача залишає можливість реконструювати письменницькі «портрети» в «індивідуальному порядку». Таку модель, скажімо, використано в графічному змісті другої частини, де письменницькі голоси мовби самі собі вибирають «сусідів» (Іздрик – Кіяновська – Малкович – Павличко – Прохасько – Щербак – Калинець – Мушкетик – Пагутяк – Роздобудько).
Безперечною заслугою Тетяни Терен є її уміння «розговорити» письменника настільки, особливо старше покоління, що він мимоволі починає, сам того не підозрюючи, абстрагуватися від власних попередніх суджень, оцінок, спогадів про минулу епоху. Однак не завжди. Іноді у тексті відчувається певна напнутість бесіди, особливо серед тих «героїв», які мовби ховаються за свої досягнення (як І. Драч, який пишається тим, що його вірші не залишаться непоміченими поруч із світовими, і тим, що є і зараз «затребуваним чоловіком») чи патріотичні почуття (як Д. Павличко, який єдиний попросив ознайомитися наперед із списком питань і прийшов із заготовленими відповідями).
Загалом усі інтерв’ю-портрети за своїм художньо-стилістичним рівнем є дуже різними, зрештою, на це впливає і сама письменницька особистість, і її бажання іти на контакт (хоча Тетяна Терен намагається максимально цю різницю нейтралізувати!). Та все-таки невідворотним є той факт, що деякі з них зацікавлюють більше, а інші – менше. Так, історії письменників старшого покоління особливо інтригують своєю відвертістю (але не завжди – як на мене, І. Калинець, здається, не відкрив нічого нового про себе, чого в той чи той спосіб не проговорює на своїх «творчих зустрічах»). Щодо молодшого покоління, то різний рівень їхньої творчості (як Л. Денисенко чи І. Роздобудько) створює відповідні умови для того, щоб сучасний читач був у захваті також і від їхніх творчих чи приватних одкровень. Зрештою, без таких і подібних творців слова для «масового вжитку» ця антологія нічого б не втратила. Натомість для цілісної картини освітлення літпроцесу бракує у ній «голосів», скажімо, решти (окрім Андруховича) «бубабістів» (В. Неборака, О. Ірванця); Миколи Воробйова – з тих, що ще залишились із представників «київської школи поезії»; Василя Герасим’юка, «без якого не було би конкурсу “Гранослов”»; Наталки Білоцерківець і Людмили Таран; а з наймолодших – тих дівчат, що сформувалися на емоційному заряді (як вважає Кіяновська) «ММЮННи ТУГи», передусім Мар’яни Савки та Наталки Сняданко. Та й багатобарвні, багатодзвінні «голоси» сестер Дзвінки і Богдани Матіяш могли б якісно увиразнити ці книги, наповнивши особливим теплом «світ у найдрібніших деталях», у який дозволила читачеві зазирнути Леся Воронина…
Утім, судячи з натяків харківської журналістки, можна сподіватися на продовження. Тому книги, які вже побачили світ, є певним «розігрівом» для цього прецікаво закроєного задуму, який уже на початках виразно засвідчив свою місію. А попереду найінтригованіше очікування – обіцянка журналістки поступово викладати свої відео у мережу, щоб кожен зміг «почути й побачити, як усе було насправді». Адже такий спосіб репрезентації українських письменників через присутність у живому діалозі їхніх автентичних голосів відкриває насправді багато можливостей для упорядкування поточного літпроцесу через розуміння самими письменниками своєї ролі та місця в тій епосі, в якій їм судилось жити.
14.04.2016