Костянтин КУРИЛИШИН

 

Львівський бібліограф Костянтин Курилишин розпочав титанічну працю – видання багатотомника «Часопис «Діло» (Львів, 1880-1939 рр.). Матеріали до біобіблеографістики». Торік вийшов і був презентований громадськості перший том, присвячений 1880-1889 рокам. Два наступних перебувають на різних стадіях видавничого процесу й невдовзі, сподіваємося, теж побачать світ.

 

Кожен із нас зможе ознайомитися з усіма, «іменними» й «безіменними» (анонімними, що писали під псевдонімами), авторами «Діла» та їхнім доробком (бодай на рівні заголовків), взявши до рук ошатно видані томи. Натомість «Збруч» береться знайомити своїх читачів зі вступними текстами до кожного з томів. А це дорівнює короткому ознайомленню з життям Галичини в кожній декаді, починаючи від 1880 року.

 

 

Суспільно-політичне, економічне, культурне життя Галичини 1880–1889 рр.: за публікаціями часопису «Діло» (Львів, 1880–1939)

 

 

«Праця українського громадянства на полі політики, церкви, школи, кооперації, науки, просвіти, театру, музики і т. д. завше находить свій відбиток на сторінках «Діла», а тому ні один історик нашого минулого… не може пройти мимо того матеріялу, що містять у собі річники «Діла» – так високо оцінив діяльність часопису з нагоди 50-річчя виходу його першого числа видатний педагог і науковець Степан Сірополко. Ці слова не втратили актуальності й сьогодні. З упевненістю можемо стверджувати, що дослідження минулого як Галичини, так і всієї України будуть неповними без аналізу публікацій газети «Діло» (Львів, 1880–1939), що є важливим джерелом для відтворення українського життя у різноманітних аспектах.

 

Наприкінці 70-х рр. ХІХ ст. гостро постала проблема популяризації народовецьких ідей серед загалу русинів-українців Австро-Угорської імперії. У той час це було можливим тільки за посередництвом пресового органу, із змістом якого періодично могли б ознайомлюватися усі охочі. Започаткованому 1861 р. часопису «Слово», який спочатку сповідував народницькі традиції, закидали відхід від базових принципів, що призвело до поділу українців на ідеологічно протилежні табори народовців і москвофілів.

 

Питання необхідності започаткування часопису для можливого об’єднання та організації усіх національних елементів і створення належних умов для формування і розвитку національної ідеї обговорювалися на «довірочній» нараді за участю 36 осіб під проводом Юліана Романчука у грудні 1879 р. Незважаючи на різноманітні дискусійні питання, наприклад щодо непідготовленості інтелігенції чи джерел фінансування, було прийнято рішення приступити до видавання нового пресового органу. «Назвою було часопис «Діло» в противагу «Слову», тобто: не словом, а ділом до ліпшого в народі».

 

При створенні нового політичного часопису визначальними були три основних фактори – віра молодого покоління у необхідність змін; переконаність і безкорисливість молодого адвоката Володимира Барвінського, який безоплатно взявся виконувати редакторські обов’язки; щедре меценатство посла о. Стефана Качали.

 

Упродовж перших десяти років існування часопис редагували відомі у Галичині: правник, публіцист, видавець, літератор, громадський діяч Володимир Барвінський; літературознавець, публіцист, видавець, культурно-громадський діяч Іван Белей; адвокат, публіцист, політичний і громадський діяч Антін Горбачевський; правник, видавець, громадський діяч Маркел Желехівський; публіцист, видавець, громадський діяч Кирило Кахникевич; перекладач, історик, видавець, громадський діяч Михайло Коссак; громадський діяч Володимир Підляшецький.

 

Виходу першого числа газети «Діло» передувало тристорінкове запрошення до передплати, яке було підписане відповідальним редактором Михайлом Коссаком і тиражоване у друкарні Товариства ім. Шевченка. Воно містило чітко сформульовані редакційні завдання, розкривало структуру видання, визначало вартість передплати, вказувало адресу редакції та адміністрації. Потреба нового видання пояснювалася, між іншим, і необхідністю у законний спосіб домагатися повної рівноправності – політичної, економічної, культурної – українського народу з іншими народами Австро-Угорської держави, що було гарантовано її конституцією. «Хочемо, щобъ наша часопись сталася тымъ огнищемъ, въ коло котрого лучилибся всѣ Русины до щирои, вырозумѣлои, братолюбнои обмѣны своихъ мыслей, своихъ стремленій и своихъ  подвигôвъ, – до живои, неустрашимои и рѣшучои дѣятельности для житя и дальшого розвою руского народу».

 

Публікації першого числа «Діла» починалися з аналізу суспільно-політичної ситуації у країні та визначення місця українців у ній. За своєю кількістю (понад 3 млн) українці займали четверте місце у демографічному «списку» після німців, чехів і угорців, однак за значимістю, наприклад за представництвом у Державній раді – найвищому законодавчому органі Австро-Угорської держави – та крайових сеймах, поступалися і меншим за чисельністю народам. Однією з причин національної слабкості називалася політична, яка поділила один народ на три великою мірою ізольовані частини – галицьку, буковинську й угорську. Разом з тим вказувалося на необхідність організації спільної праці для покращання матеріального становища народу, його просвіти та розвитку мови. «Свѣдомôсть нашои численности въ Австріи, свѣдомôсть спôльности нашои долѣ народнои, нашихъ интересôвъ и наших стремленій – напевно оживитъ нашь нарôдъ, коли тôлько обôйме цѣлу масу народну».

 

Кожний наступний рік виходу часопису починався публікацією матеріалів, що містили розширений аналіз подій за попередній рік. Редакція «Діла», аналізуючи внутрішню політику держави у 1880 р., не побачила жодних позитивних зрушень для українського народу. Увага акцентувалася на занепаді усіх ділянок народного життя і відсутності рівноправності з іншими народами Австро-Угорської імперії. Для того, аби радикально змінити для українців стан справ, редакція у січні 1881 р. запропонувала іншу тактику організаційного життя: «Русины мусятъ для успѣшнои дѣятельности обняти въ кругъ своєи политичнои тактики цѣлу масу жизненныхъ и управненыхъ интересôвъ краєвыхъ и для ихъ переведеня єднати всѣхъ добромыслящихъ; они повиннû розбуджувати середъ цѣлого загалу чувство и розумѣнье для спôльныхъ краєвыхъ интересôвъ и около тыхъ интересôвъ громадити всѣ силы краєвû не тôлько зъ посередъ руского, але и зъ посередъ польского народу».

 

Більш ґрунтовно представлялися у виданні події 1881 р. Їх відтворення починалося з важливої громадської акції кінця 1880 р., а саме – народного віча, проведення якого безперечно свідчило про початок політичної організації українського суспільства. До позитивних моментів редакція віднесла відкриття читалень і створення Руського педагогічного товариства, які покликані були займатися народною просвітою, а також заснування першого повітового політичного товариства у м. Долина.

 

У публікаціях часопису негативно оцінювалася діяльність українських послів у Державній раді та Галицькому крайовому сеймі. Кілька посольських запитів та виступів на тлі особистої неприязні між ними не могли принести користі народові. Бракувало і зустрічей послів зі своїми виборцями, на яких одні повинні були звітувати про посольську діяльність, а інші мали би можливість озвучити найважливіші народні потреби для їх вирішення на найвищому законодавчому рівні. Незважаючи на це, редакція стверджувала про початок розвитку народної самоорганізації.

 

1884 рік не приніс українцям бажаних результатів. Знову гостро постало питання польсько-українського протистояння в Галичині, хоча, як зазначалося, ще 1880 р. редакція обстоювала ідею співпраці між двома народами. У Державній раді українці, представлені лише трьома послами, не мали політичної ваги, тож до їхніх вимог, побажань чи прохань центральний уряд не дослуховувався.

 

Поза тим, у Галичині збільшувалася кількість читалень і хорів, заснованих при них, громадських крамниць і позичкових кас. Відбулися перший з’їзд Руського педагогічного товариства і перша мандрівка українських студентів по Підгір’ю, що закінчилася вічем у Коломиї, на якому було ухвалено резолюцію про захист української мови. Кінець 1884 року ознаменувався створенням жіночого товариства у Станіславі.

 

Значно більше оптимізму містить аналіз подій, що відбулися 1888 р., – року, у який «Діло» вступило уже в статусі щоденного часопису. Велика заслуга у позитивних зрушеннях належала політичному товариству «Народна Рада», створеному 1885 р., зокрема його успіхам на ниві шкільництва, у вирішенні мовного питання, економічним здобуткам. Тональність публікацій змінилася й у представленні діяльності українських послів, які значно активніше включилися у політичний процес з відстоювання економічних і культурних потреб народу.

 

Розгортання роботи товариства «Просвіта», народного театру під патронатом товариства «Руська Бесіда», Ставропігійського інституту, Руського педагогічного товариства, Товариства ім. Шевченка на тлі поступового втрачання позицій такими москвофільськими інституціями, як «Народний Дім» і «Галицько-Руська Матиця», якісно характеризувало перше десятиліття суспільно-політичного життя українців Австро-Угорської імперії, висвітлюваного часописом. «Бодро заступали мы права нашû національнû, политичнû та економичнû; смѣло ôдпирали всякû ворожû навѣты, пояснювали всякû справы насъ близше дотыкаючû статями фаховыми и стояли вѣрно на сторожи завѣта: «Русь для Руси», «въ своѣй хатѣ – своя правда и сила и воля», стверджувалося у «Ділі» на початку 1889 р.

 

Редакційна політика видання характеризувалася максимально повною відтвореністю подій та їх ґрунтовним аналізом, що сприяло формуванню цілісної громадської думки і росту національної свідомості.

 

У суспільному житті галицького українства 80-х рр. ХІХ ст. важливу консолідаційну роль відігравали народні віча, перше з яких відбулося 30 листопада 1880 р. з нагоди 100-річчя вступлення на австрійський престол цісаря Йосифа ІІ. Одноголосно прийняті резолюції (політичні, економічні, шкільні) дозволяли виробити єдину, зрозумілу для всіх програму дій народу, яка базувалася на основному принципі – принципі рівноправності народів у державі.

 

Наступне віче, участь у якому взяли понад 6000 представників українства з усієї Галичини, відбулося 29 червня 1883 р. Аналізуючи події, що відбулися між двома народними зібраннями, редакція «Діла» зробила невтішні висновки про те, що становище українців не покращилося, а в ситуації з Церквою ще й ускладнилося.

 

Економічна резолюція віча вимагала збільшити надходження бюджетних коштів на розвиток сільського господарства краю, посилити контроль над використанням цих коштів, створити умови для розвитку приватних господарств. Українцям радилося підтримувати господарсько-промислове товариство у Станіславі, заснувати національне торговельне товариство, не брати банківських позик, натомість започатковувати створення позичкових кас.

 

У шкільництві пропонувалося реорганізувати систему навчання в народних школах і вчительських семінаріях для їх наближення до господарських потреб народу, а також вимагалося розширити права української мови навчання.

 

Результатом обговорення церковних справ став протест проти передання в управління римо-католицькому ордену єзуїтів греко-католицького монастиря оо. василіан у м. Добромиль. Політичні вимоги незмінно стосувалися рівноправності українського народу з іншими народами Австро-Угорської імперії. Першим кроком у цьому напрямі мало стати визнання української мови крайовою на законодавчому рівні.

 

4 травня 1884 р. відбулося загальне зібрання українців Львова. На ньому обговорювалося єдине питання – як протистояти процесу передання василіанських монастирів єзуїтам.

 

Четверте віче пройшло у Львові 11 жовтня 1888 р. Присутні заявили про поновлення резолюцій трьох попередніх зібрань і стверджували, що, незважаючи на недотримання владою конституційних норм щодо українського народу, усіма законними способами боротимуться за свої права.

 

Народні збори відбувалися і в інших містах Галицької землі, наприклад: 21 серпня 1884 р. в Долині, 31 серпня 1886 р. в Косові (заборонене владою після виголошення двох перших доповідей, такий розвиток подій українці трактували як порушення своїх конституційних прав), 29 вересня 1886 р. в Коломиї, 8 грудня 1886 р. у Станіславі, 29 вересня 1888 р. в Бережанах. Своїми резолюціями вони підтримали рішення львівських віч та висували власні, покликані покращити ситуацію на місцях. Важливим позитивом таких повітових зібрань ставав їхній безпосередній вплив на широкий загал. Якщо на всенародні політичні маніфестації до Львова з’їжджалися вибрані представники громад, свідомі своєї національності, обізнані зі своїми правами і народними потребами, то в інших містах вони відбувалися за участю місцевих жителів, часто неписьменних, без чіткого усвідомлення своєї національної ідентичності.

 

Із ростом національної свідомості безпосередньо пов’язувалося унормування та результативність діяльності українських послів у Державній раді та крайовому сеймі. На початку 80-х рр. ХІХ ст. інтереси українців у Державній раді представляли тільки три посли, праця яких часто мала неузгоджений характер. Оптимізувати їхню діяльність редакція «Діла» пропонувала за посередництвом звітів перед виборцями, народних віч у повітових містах, які би виконували просвітницьку функцію і максимально залучали народ до свідомої участі у суспільно-політичному житті краю, зустрічей послів з інтелігенцією для вироблення єдиного підходу в посольській діяльності й, як підсумок, проведення загальнонародного віча для затвердження єдиної програми дій.

 

Для організації виборчої кампанії з виборів послів крайового сейму, що відбулися 29 травня 1883 р., українці створили Головний (центральний) руський виборчий комітет, який закликав голосувати за запропонованих ним кандидатів. Результатом узгоджень з окружними комітетами став єдиний список претендентів на посольський мандат по 45 округах (усього руських округів було 48).

 

Незважаючи на належну підготовку, українці програли виборчу кампанію польському Центральному виборчому комітетові, підтримуваному Віднем. Використання адміністративного ресурсу, підкуп і залякування виборців були невід’ємною складовою кампанії. Українці вибороли тільки 9 мандатів із 151 можливого для свого представництва у Галицькому сеймі. Редакція «Діла» з цього приводу зробила песимістичний прогноз: «Три-миліоновый рускій нарôдъ буде мати черезъ 6 лѣтъ замкненû на колодку уста!».

 

В окремих випадках зловживання під час виборів, які мали наслідком фальсифікацію їх результатів, призвели до оформлення офіційних протестів, наприклад проти вибору до крайового сейму цісарсько-королівського старости м. Станіслав Едварда Горецького в окрузі Станіслав–Галич, графа Альфреда Потоцького в окрузі Підгайці–Козова, міністра Зем’ялковського в Дрогобич.

 

Незважаючи на масові порушення владою виборчого законодавства на користь поляків, виділ «Руської Ради», підводячи підсумки, акцентував увагу і на проявах байдужості, відступництва, продажності окремих представників української інтелігенції, яка не сповнила своєї місії просвітництва стосовно селян, голоси яких, у результаті, легко і дешево купувалися: «За нихъ отвѣчальнû тû лиця рускои интелигенціи, пôдъ котрыхъ безпосереднымъ вплывомъ они стоятъ, отже въ першôй линіи ихъ ôтцѣ духовнû!».

 

Визнаючи нечисельне українське представництво у крайовому сеймі як доконаний факт, «Руська Рада» наголосила на моральній перемозі, яка пояснювалася тим, що провладні кандидати перемогли в українських округах із незначною перевагою голосів виборців. Тож знову ставилося завдання активізації просвітницької діяльності за посередництвом популярних лекцій, видань, газет.

 

Наступним випробуванням для українців стали вибори до Державної ради у червні 1885 р. Для підготовки до них створили Головний (центральний) руський виборчий комітет, який очолив о. Яків Шведицький. Інформуючи читачів про хід підготовки до виборів, редакція «Діла» відзначала потребу активнішої співпраці центрального комітету з окружними і повітовими виборчими комітетами, а також акцентувала основні постулати державного закону про вибори.

 

Звертаючись до українських виборців, Головний руський виборчий комітет нагадував, що під час виборів 1873 р. до Державної ради обрали 16 українських послів, натомість 1879 р. – лише трьох. Тож пропонувалося організувати роботу так, щоб у всіх 17 руських округах перемогли українські кандидати. Про можливість позитивного результату свідчила і статистика: «На 7000 выборцѣвъ въ 3700 громадахъ въ 17 рускихъ округахъ выборчихъ выпадає пôсля остаточного спису зъ 1880 року 4750 выборцѣвъ руского обряду, 1470 выборцѣвъ латиньского обряду, а тû бôльшою частею суть Русины. Выборцѣвъ Жидôвъ єсть тôлько 750».

 

Однак події розвивалися за іншим планом. На противагу кандидатам від українського комітету були висунуті т. зв. «митрополичі кандидати», підтримувані австрійською владою і польським виборчим комітетом. Його голова, граф Альфред Потоцький, заявив, що жоден москвофіл чи народовець не повинні бути обраними. Це право віддавалося представникам митрополита Сильвестра Сембратовича.

 

Результатом проведених виборів стало обрання п’яти із сімнадцяти можливих українських послів до Державної ради у Відні – Василя Ковальського та Івана Озаркевича від виборчого комітету і Ксенофонта Охримовича, Корнила Мандичевського, Михайла Сінгалевича як представників митрополита. Серед причин поразки редакція часопису «Діло» виокремила роль уряду, який, з одного боку, змушений був реагувати на непропорційне стосовно загальної чисельності представництво окремого народу в австрійському парламенті, а з іншого – прагнув, аби ці представники були лояльними до уряду. Поляки також не бажали поступатися мандатами на користь українців. Результатом політичної гри і стали «митрополичі кандидати». Бракувало досконалості й організації передвиборної кампанії через недієвість спільного для народовців і москвофілів комітету, а часто – і через брак коштів.

 

У 1886 р. в одній із публікацій часопису представлено коротку характеристику розвитку парламентаризму в Австрії упродовж останніх 25 років, починаючи від часу першого засідання віденського парламенту 29 квітня 1861 р., з переліком руських послів, обраних у 1861, 1867, 1873 і 1879 рр. У 1888 р. редакція вкотре наголосила на неможливості достойно представляти і захищати інтереси тримільйонного народу дев’яти його представникам у крайовому сеймі та п’яти – у Державній раді.

 

Черговій передвиборній кампанії з виборів до Галицького сейму, які мали відбутися 2 липня 1889 р., передував запропонований редакцією аналіз діяльності послів його попередньої каденції з акцентуванням на роботі українських представників. Як позитивний момент трактувалося відкриття класів з українською мовою навчання при польській гімназії у Перемишлі, промови крайового маршалка українською мовою, обрання українця членом крайового виділу, виділення державних дотацій народному театрові, товариству «Просвіта», бурсам тощо.

 

Розпочинаючи нову боротьбу за посольські мандати, українці, уповноважені всенародним вічем, створили Головний руський виборчий комітет, який очолив Теофіл Бережницький. Його склад сформувався унаслідок переговорів і узгоджень між послами крайового сейму, керівництвом політичних товариств «Народна Рада» і «Руська Рада», митрополитом Сильвестром Сембратовичем. Редакція «Діла» відразу активно включилася у роз’яснювальну роботу, пропонуючи власні коментарі й друкуючи звернення комітету. Результатом спільної праці стало висунення єдиних кандидатів у 49 виборчих округах, на 16 з яких перемогу святкували українці. Для порівняння часопис навів статистичні дані щодо кількості населення (українці та неукраїнці) по округах і розподілу голосів за кандидатів під час виборів до крайового сейму 1883 і 1889 рр. та Державної ради 1885 р.

 

Невдалий для українців перебіг виборчих кампаній, особливо у 1885 р., висунув на порядок денний питання створення нового політичного товариства, яке змогло би якісно замінити створену 1870 р. «Руську Раду», що з часом перестала відображати інтереси загалу української спільноти. Спираючись на австрійську Конституцію від 1861 і 1867 рр., яка гарантувала рівноправність українському народові, його мові та Церкві, уможливлювала заснування товариств для представлення і вирішення власних політичних, економічних, культурних завдань, у жовтні 1885 р. було створене політичне товариство «Народна Рада», тимчасовий виділ якого очолив Олександр Огоновський.

 

Мету новозаснованої організації визначав перший параграф першого розділу її статуту: «…розвôй рускои народности, яко самостôйнои народности славяньскои, окремѣшнои ôтъ польскои и россійскои (велико-рускои), именно черезъ переведенье въ дѣло признанои ѣй конституцією рôвноправности, оборона правъ руского народу и попиранье єго интересôвъ та змагань у всѣхъ политичныхъ, культурныхъ, суспôльныхъ и економичныхъ ôтносинахъ».

 

Від часу заснування товариство розгорнуло широку кампанію із захисту прав українського народу перед офіційною владою як на місцях, так і у Відні. Підсумки роботи Народної ради були оприлюднені на її перших зборах, які розпочалися 2 лютого 1888 р. у Львові й представляли звіт про діяльність товариства від часу заснування 24 жовтня 1885 р. до 31 грудня 1887 р.

 

Найважливіші справи, аналізовані у звіті, знаходили відображення на шпальтах часопису. Так, 1886 р. характеризувався поданнями до міністерства внутрішніх справ щодо недотримання урядовцями  в Галичині конституційної норми про необхідність на усі звернення (усні чи письмові) українською мовою відповідати (усно чи письмово) тією ж мовою, і про зловживання місцевих чиновників під час виборів до Державної ради у Золочеві, а також до міністерства просвіти у справі руської школи вправ при чоловічій учительській семінарії у Львові. Того ж року була прийнята ухвала про захист політичних прав українців.

 

У 1887 р. Народна рада зверталася до Державної ради з обґрунтуванням необхідності відкриття національних гімназії у Перемишлі та учительських семінарій, а також до міністерства торгівлі з клопотанням про зменшення вартості проїзду залізницею для священиків і до дирекції залізниць щодо забезпечення прав використання української мови.

 

Наступного року перед міністерствами просвіти і торгівлі ставилися питання, зокрема про відкриття українських класів («паралельок») при польській гімназії у Перемишлі та про необхідність використання української мови у функціонуванні управління пошт і телеграфів. До галицького намісника зверталися з вимогою припинити фіскальний тиск на національні читальні.

 

У 1889 р. Народна рада підготувала петицію щодо відкриття української гімназії в Чорткові та реорганізації 4-класної гімназії у Бучачі у 8-класну, а також звернулася до всіх галицьких адвокатів і нотаріусів з проханням оформляти документи для українських клієнтів українською мовою.

 

Формулювалися й інші вимоги, однак у більшості випадків влада або затягувала час з їх вирішенням, або виконувала половинчасто, або взагалі відмовлялася розглядати. У таких умовах заявляти про себе, свої права і боротися за їх втілення ставало необхідною умовою майбутнього використання права на самовизначення.

 

Найбільшою перешкодою поступального розвитку українців були стосунки з поляками. Від кінця ХVІІІ ст. польські провідники переконували австрійський уряд у необхідності заборони церковного грецького обряду і потребі латинізації українців, яких характеризували не інакше як бунтівниками, зрадниками вітчизни та віри, симпатиками Москви. Однак у Відні дотримувалися іншого підходу до українського питання, тому цісар Леопольд ІІ у 1790 р. підписав декрет про рівноправність церковних обрядів.

 

Поляки ж не полишали спроб, спрямованих на латинізацію і полонізацію українців. Час від часу лунали здорові голоси представників обох народів про необхідність порозуміння і спільної праці для хоча б економічного розвитку краю, але вони не були результативними. Змагаючись за відновлення своєї державності, поляки трактували Галичину виключно як невід’ємну її частину. На противагу цьому українці відстоювали можливість крайової автономії, базованої на конституційній нормі рівноправності народів Австро-Угорської імперії та їх праві на самовизначення. Редакція «Діла» висвітлювала питання польсько-українських взаємин за посередництвом аналітичних статей із жорсткою критикою позиції польської світської та духовної еліти.

 

Посилення політичної боротьби за національну самоідентифікацію сприяло зародженню та розвитку економічної організації українців, якої на початку 80-х рр. XIX ст. фактично не існувало. Наприкінці лютого 1880 р. Галицьке господарське товариство, членами якого були великі землевласники, на своїх загальних зборах розглянуло становище українських селян, господарський занепад яких зумовила велика кредиторська заборгованість. Недосконалість чинного закону про лихварство від 19 липня 1877 р. пояснювалася відсутністю верхньої межі процентної ставки. Члени Товариства запропонували крайовому сейму щорічно встановлювати конкретний максимум процентної ставки залежно від економічної ситуації. Також було визнано, що діяльність рустикального (селянського) банку не відповідає інтересам селян, тому розглядалася можливість застосування до нього процедури банкрутства для звільнення клієнтів (близько 56 тис.) від боргових зобов’язань.

 

Для зміни економічної ситуації на селі пропонувалося підтримати заснування позичкових і щадничих кас та звільнення їх від державних податків. У свою чергу, редакція часопису наголошувала, що від оздоровлення економіки та зростання добробуту українських селян безпосередньо залежить і розвиток політичної активності усього народу.

 

6 жовтня 1880 р. відбулися надзвичайні збори Галицького господарського товариства, на яких розглядалися питання необхідності виділення державних субвенцій для наукових досліджень у галузі рільництва, відкриття рільничих шкіл у Галичині, запобігання порушень закону при стягненні податків.

 

Рішення Товариства, незважаючи на їх важливість, мали все-таки декларативний характер, а життя  вимагало реальних практичних дій. Уже в квітні 1881 р. рубрика «Новинки» видання інформувала про плани заснування українських товариств – страхового («Русь») й економічного, які мали відповідати за покращання економічного життя селян і міщан. У тому ж числі повідомлялося про створення першої Галицької медової спілки, завдання якої полягали у налагодженні виробництва продуктів з меду та овочів і розширенні їхнього збуту. Членом дирекції спілки став також відомий композитор, етнограф, публіцист, консисторський радник о. Порфирій Бажанський.

 

1882 р. ознаменувався створенням заходами членів «Общества им. Качковского» Господарсько-промислового товариства, перші загальні збори якого відбулися 5 жовтня у Станіславі. Його завдання визначалися статутом: «…розширяти межи рускимъ народомъ въ Австріи вѣдомости дотычаючû господарства сельского, промыслу домового, ремесла и купецтва, якъ такожь всякими правно дозволеными способами старатися о пôднесенье згаданого господарства и промыслу».

 

Як свідчить статут, товариство мало право відкривати філії у межах Галичини, започатковувати пресодруки і видавати книжки господарської тематики, займатися посередницькою діяльністю при закупівлі сільськогосподарської техніки, тварин, насіння, організовувати сільськогосподарські виставки, відкривати й утримувати господарсько-промислові школи, закладати щадничі і позичкові каси, засновувати господарські спілки, крамниці, господарсько-промислові гуртки у селах. Головою товариства було обрано пароха с. Опришківці о. Кирила Церкевича.

 

Підсумки річної роботи Господарсько-промислового товариства оприлюднили на загальних зборах у жовтні 1883 р., які визнали їх недостатніми. Його діяльність обмежилася прийняттям понад 400 членів, проведенням популярних відчитів, заснуванням бібліотеки, організацією торгівлі насінням і господарським реманентом, відкриттям 60 представництв.

 

У тому ж 1882 р. часопис інформував про плановане відкриття у Львові технічно-промислового товариства, яке мало займатися проектно-будівельними роботами.

 

Визначальною подією господарського життя українців Галичини стало заснування товариства з обмеженою порукою «Народна Торговля» на підставі контракту спілки від 5 липня 1883 р. Свої завдання новостворена економічна інституція вбачала у тому, щоб скуповувати і реалізовувати товари місцевого виробництва і з-за кордону, засновувати у містах і селах крамниці з товарами широкого вжитку і різного асортименту, виконувати посередницьку функцію при закупівлі й постачанні товарів для крамниць, створювати спеціальні фонди для забезпечення якісного і безперебійного ведення торгівлі, надавати позики для ведення торговельного бізнесу, приймати щадничі внески тощо.

 

Історія створення «Народної Торговлі» почалася 20 вересня 1877 р., коли на зборах «Общества им. Качковского» Юстин Маленький запропонував змінити другий параграф статуту у такій редакції, що давало би право Товариству засновувати крамниці. Крамниці відкривалися, але, не витримавши конкуренції, банкрутували і закривалися. Потрібно було створювати відповідну господарську організацію.

 

У відозві від 27 серпня 1883 р. керівна рада Товариства, очолювана Євгеном Дуткевичем, стверджувала: «Мы оснували «Народну Торговлю» во Львовѣ, товариство, котре має ширити въ краю змыслъ купецтва, щобы селянамъ и мѣщанамъ, для выживленя котрыхъ землиця наша вже не выстає, придбаты новû жерела зарôбку на хлѣбъ насущный и щобы вырвати торговлю нашои працѣ зъ рукъ чужих и несовѣстныхъ».

 

Часопис «Діло» активно включився у роботу з популяризації діяльності новоствореної економічної установи українців, розповідаючи, між іншим, про початок процесу залучення коштів населення під відсотки або про її підтримку Львівською митрополичою консисторією, яка, крім очікуваного господарського зростання, сподівалася також на поширення моральності та тверезості серед селян.

 

8 грудня 1883 р. у Львові, на вул. Вірменській, 2, навпроти Народного дому, відбулося відкриття першої крамниці «Народної Торговлі». З наступного року розпочався процес поширення діяльності товариства. У повітових містах відкривалися філії Львівської централі або «Народні Торговлі» як самостійні структури з окремим статутом, зокрема: 5 червня 1884 р. у Станіславі, 4 липня 1884 р. у Перемишлі, 24 вересня 1884 р. в Тернополі, 19 березня 1885 р. у Дрогобичі, 1 жовтня 1885 р. в Коломиї, 13 квітня 1886 р. в Рогатині, 17 червня 1886 р. в Сяноку, 13 грудня 1887 р. у Стрию, 17 грудня 1887 р. у Бродах.

 

Львівська централя, відкриваючи свої філії, підтримувала виникнення самостійних структур також під назвою «Народна Торговля» у повітах, пояснюючи це тим, що їх очолять люди, обізнані з місцевими потребами і специфікою, які, представляючи інтереси одного повіту, краще виконають об’єднавчу роль для місцевих мешканців. Окрім того, самостійні структури сприятимуть розвитку центральної інституції. Однак не все складалося так, як планувалося. Відсутність необхідних коштів і фахівців-адміністраторів призводила до ліквідації самостійних утворень і перетворення їх у філії «Народної Торговлі» у Львові. Зокрема, таке рішення було прийняте восени 1889 р. загальними зборами повітових організацій у Бродах і в Рогатині.

 

Ідеї «Народної Торговлі» розвивалися не тільки в Галичині – вони стали популярними і серед українців, що емігрували до США. Так, на листопад 1888 р. на американській землі функціонували 4 торговельні структури й ще 4 планувалося відкрити.

 

Щодо персонального і кількісного складу товариства, то 1885 р. часопис поіменно представив його центральне керівництво і штатних працівників філій у Станіславі, Перемишлі, Тернополі, Дрогобичі, Коломиї, а 1886 р. почав друкувати загальний список, який включав прізвища членів економічної інституції (із зазначенням місця проживання), товариства, церковні братства.

 

Важливим елементом діяльності «Народної Торговлі» було публічне звітування про проведену роботу, зокрема бухгалтерську. Так, на 30 квітня 1884 р. активи та пасиви товариства обраховувалися однаковими сумами у 36 705 зр. До 31 травня того ж року вони зросли до 44 152 зр. У 1885 р. ці суми продовжували зростати і наприкінці серпня становили уже 162 617 зр. Такі позитивні тенденції зберігалися і в подальшому: на 31 грудня 1887 р. активи та пасиви економічної інституції обраховувалися сумами в 192 977 зр. відповідно.

 

Стабільне фінансове зростання установи підтверджувалося і виплатами дивідендів, про що інформувалося у часописі. Обов’язковим стали і проведення загальних зборів, які керівництво «Народної Торговлі» скликало щороку і на яких заслуховувалися звіти про проведену роботу з подальшим обговоренням та окреслювалися плани на майбутнє.

 

Пропоновані увазі читачів факти свідчили про продумані, фахово підготовлені й впроваджувані стратегію і тактику діяльності товариства, яке намагалося стояти осторонь політичних суперечок, зосередившись на вирішенні економічних питань.

 

80-ті рр. ХІХ ст. характеризувалися створенням й інших організацій економічного спрямування. Зокрема, до листопада 1883 р. завершилася підготовка статуту ремісничого товариства «Зоря», який був поданий для затвердження у намісництві. Активну участь у його розробленні взяли Василь Нагірний і Кость Левицький. Ця структура стала наступницею львівського ремісничого товариства «Побратим», заснованого наприкінці 60-х рр. ХІХ ст., і була покликана сприяти національному й економічному відродженню народу. Завдання цього об’єднання полягали в забезпеченні матеріальної допомоги членам спілки, які сплачували внески, у випадку хвороби або безробіття, організації їхнього духовного розвитку за посередництвом читалень, бібліотек і відчитів, відкритті філій, сприянні, по можливості, у працевлаштуванні.

 

Після затвердження статуту намісництвом відбулася прилюдна маніфестація молодого товариства, яка пройшла 22 травня 1884 р. у формі перших загальних зборів. Українська Церква, яка підтримала його створення, благословила нове об’єднання словами: «…держѣтся крѣпко своєи народности, своєи  св. вѣры, працюйте щиро и сумлѣнно, а станетесь тымъ новымъ розсадникомъ, зъ котрого ôтродятся  давнû ремѣсники рускû, давнû рускû мѣщане». Головою товариства було обрано архітектора Василя Нагірного, заступником голови – палітурника Михайла Сембратовича.

 

Редакція «Діла» підтримувала діяльність об’єднання ремісників, друкуючи статті про його успіхи та проблеми, рекламні оголошення, заклики до українців користуватися послугами своїх майстрів, відозви товариства.

 

22 березня 1885 р. у Львові відбулися загальні збори «Зорі», уже як товариства ремісників і промисловців, що засвідчили зростання її значимості серед українського загалу. Прибутки спілки від часу заснування становили 414 зр., а видатки – 153 зр. При ній також була заснована бібліотека (134 книги).

 

Наступні збори констатували факти поступального розвитку структури українських ремісників і промисловців. На 14 лютого 1885 р. чистий прибуток становив 524 зр., бібліотека мала у своєму розпорядженні 300 книг. До 26 лютого 1888 р. чистий прибуток зріс до 788 зр., а книгозбірня розпоряджалася фондом уже з 612 книг.

 

Часопис інформував і про діяльність інших ремісничих товариств. Наприклад про березневі (1884 р.) збори ремісничого товариства «Поміч» у Підгайцях, заснованого 1873 р. й очолюваного о. Дмитром Гузаром, або про відкриття 15 березня 1884 р. у Львові першою Спілкою християнських кравців власного магазину, який мав забезпечити здорову конкуренцію єврейським кравцям.

 

1888 р. ознаменувався заснуванням двох українських торговельних організацій – «Карпатської Крамниці» в с. Яблунів (поблизу Коломиї) і Першої гуцульської промислової спілки в Коломиї.

 

Загальні збори засновників крамниці відбулися 11 березня за участю 80 присутніх (усіх членів нараховувалося 130). Головним директором обрали Кирила Ґеника, головою керівної ради – пароха с. Стопчатів о. Івана Грабовича. Створення «Карпатської Крамниці» пояснювалося потребою «оснувати таке товариство, котре бы могло взяти въ свои руки цѣлый промыслъ Гуцулôвъ и нимъ заряджувати так, щобы зъ часомъ мати по цѣлôй Галичинѣ а навѣть и за границями свои склады зъ выробами гуцульскими». До них відносили вироби з дерева, ткацькі й гончарські товари, а також сільськогосподарську продукцію (сіль, гриби, сушені овочі, бринза), тобто усе те, що могли «запропонувати» гори. Для покращання організації торгівлі пропонувалося відкривати склади у різних галицьких містах.

 

30 травня часопис повідомив про судову реєстрацію торговельного товариства з обмеженою відповідальністю «Карпатська Крамниця» в Яблуневі. Її керівництво прийняло рішення про тісну співпрацю із львівською «Народною Торговлею» і про організацію крамниць у селах. Успішність новоствореної організації підтверджував той факт, що на другому році діяльності, а саме 1 грудня 1889 р., у с. Хоростків (Гусятинський повіт) була відкрита її дев’ята філія.

 

Виконуючи рішення коломийського віча, проведеного 1886 р., 24 квітня 1888 р. у місті відбулися збори по заснуванню товариства з обмеженою відповідальністю п. н. «Гуцульська промислова спілка», завдання якого полягали у тому, щоби сприяти розвитку місцевих промислів шляхом покращання якості й розширення асортименту виробів, визначення попиту на товари й організації їхнього збуту, підвищення закупівельних цін, сприяння у закупівлі необхідних верстатів та інших знарядь праці в кредит.

 

2 червня 1888 р. спілка була зареєстрована рішенням цісарсько-королівського окружного суду в Коломиї і розпочала свою діяльність під керівництвом директора Іларіона Гарасимовича та голови керівної ради Миколи Федоровича.

 

У лютому 1889 р. дирекція товариства повідомила про відкриття складу в Коломиї і його заповнення традиційними виробами гуцульських майстрів, такими як ліжники, кептарі, запаски, топірці, хрести тощо. Особливе місце серед них займала різьба по дереву від братів Шкрібляків.

 

Характеристика економічного життя українців Галичини у 1880-х рр. буде неповною без представлення діяльності фінансових установ, яка на сторінках часопису відтворювалася шляхом публікації критичних матеріалів. Так, «Селянський банк рустикальний», заснований митрополитом Спиридоном Литвиновичем 1867 р., який розпочав свою активну діяльність 1869 р., перейшов «у польські руки і не змінивши назви стався найбільше лихварським підприємством, так що його руїнницька робота викликувала в «Ділі» якнайгостріші осуди і перестороги».

 

У квітні 1880 р. загальні збори банку висловилися за реформування установи з метою уможливлення роботи з боржниками, кількість яких постійно зростала. Пропонувалося скликати надзвичайні збори для зміни статуту, створити комісію з вироблення підходів для полегшення ситуації з боржниками, яких нараховувалося майже 60 000 осіб, реорганізувати адміністрацію. Однак дирекція банку, задекларувавши за 1879 р. чистий прибуток на суму 178 551 зр., відмовилася від пропозицій удосконалення і розвитку.

 

Найгірша ситуація склалася з дрібними селянськими господарствами, власники яких, будучи неспроможними покривати банківську позику, змушені були віддавати свою землю банкові. На 1880 р. банк, маючи 68 972 оформлених кредитів, виставив на примусовий продаж за борги 4877 селянських господарств.

 

Справою зацікавився крайовий сейм, який для її розгляду створив спеціальну комісію. Члени комісії констатували, що не тільки політика керівництва фінансової установи спричинилася до важкої економічної ситуації. Частина провини лежала і на самих позичальниках, яким бракувало мінімального набору знань про кредити, умови їх надання та зобов’язання за ними. Зі свого боку, часопис доповнив звіт комісії зазначенням кількох причин, які призвели до економічного занепаду, вказавши, зокрема, на недостатню кількість робочих місць, ремісничих і промислових шкіл, надто багато обов’язкових повинностей, недосконале законодавство про спадщину.

 

Як результат, сеймова комісія запропонувала поглибити фінансову просвіту народу і сприяти відкриттю нових кредитних інституцій, які могли б надавати селянам дешеві кредити. Такі незначні висновки стали наслідком чинного законодавства, згідно з яким сейм був позбавлений можливості впливати на фінансову політику кредитних установ.

 

8 квітня 1881 р. відбулися 12-ті загальні збори рустикального банку, які підтвердили наявність проблем з позичальниками. Було засвідчено, що за 12-річну історію існування фінансова установа оформила 65 299 позик. Супроти 8388 осіб була застосована процедура примусового стягнення боргів, а 2329 селянських господарств банк продав.

 

Про можливість банкрутства заговорили на початку 1884 р. – тоді почав знижуватися курс банківських цінних паперів і виникла нестача готівки для забезпечення поточних виплат. Критичність ситуації полягала в тому, що кожен, хто оформляв позику, автоматично ставав членом фінансової установи і зобов’язувався у разі її краху повернути борг у п’ятикратному розмірі. Таких позичальників було майже 50 000 осіб: «…упадокъ банку селяньского значивъ бы для нашого краю рôвночасно упадокъ 50.000 сельскихъ и маломѣскихъ господарствъ».

 

Для проведення процедури банкрутства банку у березні 1884 р. створили ліквідаційну комісію, основною вимогою якої було виділення урядом позики у розмірі 1 млн зр. До її складу включили також двох українських послів – Миколу Січинського і Юліана Романчука.

 

26 березня 1884 р. розпочалися загальні збори членів і вірителів рустикального банку. Представник ліквідаційної комісії повідомив про розроблений план дій, а також про відмову уряду виділити 1 млн зр. Для остаточного полагодження справ призначили ліквідаторів, які мали право вимагати від боржників термінової сплати боргів, а у випадку невиконання вимоги – стягати борг разом із належними нарахуваннями у примусовому порядку.

 

Щоб допомогти боржникам-українцям вирішити проблему боргових зобов’язань, створили спеціальний допомоговий комітет, який розпочав свою роботу 24 квітня 1884 р. у Львові. Виконуючи посередницьку функцію між позичальниками і ліквідаційним комітетом, його працівникам вдалося досягти значних пільг для бідніших боржників, що сприяло швидшому погашенню боргів. На квітень 1886 р. більшості українцям вдалося розрахуватися з банком, тому допомоговий комітет оголосив про припинення роботи.

 

Важливим засобом допомоги боржникам був конверсійний процес, який полягав у заміні усіх боргів мешканців окремого повіту одним. Цей борг зі знижкою, інколи і до 50%, сплачувався повітовою радою, тобто місцева влада викуповувала боргові зобов’язання своїх мешканців. Такий підхід дозволяв зупиняти примусові продажі селянських господарств. Зазначимо, що 1886 р. крайовий виділ прийняв рішення, що для викупу селянських боргів позику при потребі надаватиме крайовий банк. Загальну кількість господарств Галичини, щодо яких була застосована процедура обов’язкового продажу у 1867–1883 рр., представила редакція часопису «Діло».

 

Ще однією фінансовою установою, яка через непомірно високі відсотки на позики, які селяни об’єктивно не могли сплачувати, була доведена до процедури банкрутства 1884 р., стало «Обще рільничо-кредитне заведеня», засноване і фінансоване львівськими крилошанами (його ще називали «руським банком»). Члени президії загальних зборів інституції, проведених у травні 1884 р., переконували присутніх у фінансовій стабільності. Доказом, що заперечував поголос про наявні проблеми, став звіт про діяльність банку за 1883 р., у якому чистий прибуток визначався цифрою 9988 зр.

 

Восени 1884 р. ситуація кардинально змінилася. Часопис інформував про створення санаційного комітету, який докладав максимум зусиль для вирішення питання платоспроможності банку і висловлював надію на те, «щобы всѣ добрû и благороднû намѣры єго увѣнчалися щасливымъ успѣхомъ въ користь нашихъ институцій, товариствъ, церквей и интересованыхъ частныхъ лиць, мѣжь котрыми єсть богато бѣдныхъ, вдôвъ и сирôтъ!».

 

Цей санаційний комітет був скликаний крилошанином Григорієм Шашкевичем, а очолив єпископ Сильвестр Сембратович. Проведений аналіз фінансового стану установи показав від’ємне сальдо у 500 000 зр. Робота незалежного експерта збільшила цю цифру ще на 100 000 зр. За таких умов комітет порадив керівництву «руського банку» не займатися санацією, а оголосити про банкрутство і зробити все можливе, щоби при процедурі його здійснення якнайменше постраждали українські інституції, церкви, громадські каси та багато простих громадян, які довірили свої заощадження установі.

 

27 жовтня 1884 р. відбулися збори вірителів «Общого рільничо-кредитного заведеня», які репрезентували капітал у понад 1 млн зр. Аналіз ситуації показав: санація банку була б можливою при умові, якби вдовичо-сирітський фонд погодився на те, щоби всі церкви та парафіяльні будинки страхувалися в одній визначеній фірмі п. н. «Ацієнда». У цьому випадку остання обіцяла оформити позику на санацію у розмірі 400 000 зр. Також вимагалося оголосити мораторій на повернення вкладів терміном 4-5 років (виплачувати обіцяли тільки відсотки) та повністю змінити адміністрацію банку.

 

Однак ситуація розвивалася за іншим сценарієм. З листопада 1884 р. на допомогу «руському банку» прийшов російський капітал із Петербурга завдяки сприянню о. Івана Наумовича. Була оформлена позика на понад 1 180 000 зр. Для позитивного залагодження справи банк припинив усі ризиковані та сумнівні операції, зменшив видатки на адміністрацію і закрив десять філій. Незважаючи на ці заходи, 1885 фінансовий рік установа закінчила з дефіцитом 73 399 зр. Російські кошти використали неефективно, і загроза банкрутства ставала очевидною. Аналітики «Діла» переконували: «Правильна ликвидація мала-бы бодай тіи користи, що вѣрителѣ «Заведенія», отже нашû институціи и моратористы одержали-бы бодай 70% изъ своихъ капиталôвъ, селяньскû довги можна-бы конвертувати въ другихъ финансовыхъ институціяхъ, а члены «Заведенія» не потерпѣли-бы за свою поруку на своѣмъ майнѣ».

 

Критичні матеріали, друковані у часописі, переконували, що після купівлі петербурзьким синдикатом усіх активів «Обще рільничо-кредитне заведеня» втратило самостійність і перестало бути фінансовою інституцією Галицької Русі. У публікаціях наголошувалося, що банк розпочав процедуру примусового продажу селянських господарств за борги.

 

Це питання вирішилося 10 травня 1887 р., коли на зборах моратористів «руського банку» було оголошено про початок процедури його ліквідації, яка передбачала зобов’язання клієнтів не забирати власні кошти до завершення ліквідаційного процесу. Тоді ж обіцяли і виплату відсотків за внесками. Виняток становили рахунки вдовичо-сирітського фонду, Народного дому, Ставропігійського інституту, бурс, церков, церковних братств і громад, відсотки за якими мали виплачуватися у процесі ліквідації, що могла тривати до 5 років.

 

У квітні 1888 р. редакція, відповідаючи на запитання своїх читачів про обіцяні виплати, констатувала факт їхньої відсутності як восени 1887 р., так і навесні наступного року. Порушення домовленостей банк пояснював відсутністю коштів. Загальне фінансове становище банківської установи в процесі ліквідації від початку 1884 р. і до 15 травня 1888 р. розглядалося на 24-х загальних зборах, які відбулися 23 травня 1888 р.

 

«Исторія нашихъ рôльничихъ банкôвъ – се дѣйсна мартирологія нашого селянства» – такими словами у червні 1883 р. розпочала редакція публікацію про історію створення і програму діяльності крайового банку. Проблеми селянства пояснювалися відсутністю державної програми розвитку, без якої будь-які питання економічного спаду пропонувалося вирішувати з допомогою кредиту. Коли ж кредит неможливо було вчасно погасити через високі відсоткові ставки та відсутність коштів, пропонувалося оформляти новий кредит, тобто кредит заради кредиту. Таке боргове закабалення призводило до занепаду селянських господарств, тож постало питання про створення можливостей для забезпечення дешевого кредитування.

 

17 жовтня 1881 р. банкова комісія, розглянувши пропозиції крайового виділу, винесла на розгляд Галицького сейму проект постанови про заснування і засади діяльності нової кредитної інституції п. н. «Банк крайовий королівства Галичини і Володимирії з великим князівством краківським», який був ухвалений. Згодом уряд затвердив його статут, і 19 жовтня 1882 р. на засіданні сейму обрали наглядову раду крайового банку. Перший параграф статуту декларував, що завданням фінансової установи буде сприяння розвитку рільництва, промислу і торгівлі. Серед можливостей кредитування була і така, яка дозволяла боржникам рустикального банку конвертацію їхніх боргів на борги в крайовому банку. Мінімальний іпотечний кредит встановлювався у розмірі 100 зр. під 5% річних. Таких низьких відсотків не пропонувала жодна банківська установа.

 

2 липня 1883 р. банк розпочав свою роботу у Львові, а на початку грудня того ж року заговорили про потребу реорганізації, яку пов’язували з призначенням третім директором фінансової установи Альфреда Згурського, що представляв «Об’єднання товариств задаткових і кредитних»: в окремих із цих товариств планувалося відкрити філії крайового банку п. н. «людовий банк». У результаті появи такого посередника зростали адміністративні видатки і відповідно відсоткові ставки за кредитами.

 

Друкуючи звіти про діяльність фінансової установи, надаючи фахові рекомендації з організації можливої співпраці з нею, редакція водночас наголошувала, що кінцевою метою існування будь-якого банку є забезпечення власної рентабельності й прибутковості.

 

Ще однією фінансовою установою, діяльність якої знаходила своє відображення на сторінках часопису «Діло», був банк «Славія», заснований у Празі 1868 р., який займався питаннями страхування. У серпні 1883 р. його дирекція повідомила про створення на засадах самоуправління Товариства греко-католицьких церков, парафіяльних і шкільних будинків при банку. Таке рішення пояснювалося відносно меншими ризиками нещасних випадків для цих будівель. Своя наглядова рада, звільнення від виплат за іншими страховими зобов’язаннями, власний резервний фонд і можливість ним розпоряджатися, як і право самостійно вирішувати долю чистого прибутку, робили цю пропозицію привабливою для потенційних клієнтів.

 

Окрім того, для збереження і примноження власних заощаджень громадянам пропонували відкривати рахунки під відповідні відсотки у державних ощадних касах, таких як поштова – з центром у Відні чи галицька – з центром у Львові.

 

Серед подій 80-х рр. ХІХ ст., які безпосередньо чи опосередковано впливали на позитивний або негативний аспект економічного розвитку Галичини, виділимо такі: запровадження ґрунтового податку, розвиток нафтодобування і різних видів транспорту, стихійні лиха.

 

Щодо ґрунтового податку, то історія його реформування, яка розпочалася ще 1869 р., коштувала бюджету понад 21 млн зр. і закінчилася 7 червня 1881 р. рішенням центрального уряду про його щорічне можливе зростання на 10%. Щоби забезпечити більший дохід, держава переглянула земельний кадастр щодо збільшення таких показників, як оподаткована площа та дохідність землі. Остаточні розрахунки, представлені на початку грудня 1882 р., зафіксували збільшення податку в межах 20% для різних територій.

 

У 1888 р. Державна рада спробувала розглянути питання про необхідність зменшення ґрунтового податку, мотивуючи це тим, що від 1873 р. ринкова ціна основних видів зернових (пшениця, жито, ячмінь) зменшилася більше ніж наполовину, а оподаткування землі зросло. Така диспропорція вела до краху сільськогосподарського виробництва та економічного занепаду Галичини. Спроба виявилася невдалою, бо уряд заперечив можливість зменшення будь-яких податків, пояснюючи таке рішення воєнними потребами.

 

Розвиток нафтодобувного промислу набув швидкого поширення після досліджень геологів, які стверджували, що Карпати багаті на поклади нафти. На квітень 1882 р. тільки в «коломийських горах» нараховувалося близько 20 видобувних товариств, одне з яких (у Космачі) стало власністю українців. Його відкрив місцевий сотрудник о. Юліан Дрогомирецький, який разом із ще вісьмома українцями (з них шість були парохами навколишніх сіл) оформили дозвільні документи на власність.

 

Наприкінці 1885 р. часопис інформував про різке зростання нафтодобування на Коломийщині. Зокрема, закладення нафтових свердловин відбувалося на площі 6400 га, експлуатувалося 37 свердловин, а 33 – перебувало у стані буріння. Було працевлаштовано близько 800 працівників, а капіталовкладення перевищили 2 млн зр. Швидкими темпами розвивався нафтовий промисел і на Дрогобиччині. За даними статистики, на початок 1888 р. у галузі працювало 9988 осіб, з них понад 7000 були задіяні у добуванні парафіну. 1887 р. в Галичині видобули 425 387 центнерів нафти і майже 95 000 центнерів парафіну.

 

Щодо залізниць, які відігравали надзвичайно важливу роль в економічному розвитку, то вони поділялися на приватні та державні. На 1883 р. у Галичині функціонували дві приватні колії: залізниця імені Кароля Людвіга, протяжністю 722 км, від Кракова через Львів до Підволочиськ, з Красного до Бродів, з Ярослава до Сокаля; інша залізниця, протяжністю 267 км, сполучала Львів і Ясси через Чернівці. Довжина державних залізниць становила понад 700 км. У 80-х рр. ХІХ ст. зі Львова залізничним транспортом можна було доїхати до Києва, Одеси, Вроцлава, Тарнова, Ряшева, Відня, Берліна, Бухареста, Варни.

 

Не припинялося і будівництво нових колій, зокрема, 1886 р. почало функціонувати залізничне сполучення Коломиї з Слободою-Рунгурською і Печеніжином, а 1887 р. відкрито залізниці Стрий–Мукачево і Львів–Белзець. Для переміщення вантажів використовували також пароплави. Наприклад, 1883 р. Дністром було перевезено 17 450 центнерів вантажів. Загалом, розвиток транспорту пришвидшував, здешевлював і значно збільшував об’єми перевезень.

 

Стихійні лиха приносили на галицьку землю мільйонні збитки. Великої шкоди завдавали економіці краю повені, особливо потужні ставалися у 1845, 1867, 1882, 1884 рр. Тисячі сімей залишалися без засобів до існування. Вода нищила будинки та дороги, зносила мости, замулювала поля, забирала врожаї, гинули люди та худоба.

 

Під час повені 1884 р. постраждали 44 повіти Галичини. Для допомоги потерпілим створювалися спеціальні комітети й фонди. За цісарським розпорядженням уряд виділив 800 000 зр. З цієї суми 300 000 зр. розподілили між постраждалими повітами як безпроцентну позику для посіву озимих культур.

 

Важкі повеневі наслідки змусили владу розглянути питання про регуляцію рік, на яку 1884 р. була виділена державна дотація у розмірі 321 000 зр. У січні 1885 р. Державна рада створила спеціальну комісію для розгляду урядового проекту щодо виділення коштів на протиповеневі заходи, однак її робота була безрезультативною. Цілісної програми не прийняли, у результаті чого регуляційні роботи проводилися незначними коштами й були неефективними.

 

Ще одним стихійним лихом, яке несло з собою руйнації та жертви, були масштабні пожежі, під час яких згорали вулиці, квартали, а то й цілі містечка, забудовані переважно дерев’яними спорудами. У часописі друкувалися повідомлення про такі випадки. Наприклад, 17 квітня 1886 р. Стрий охопила велика пожежа, яка залишила без даху над головою близько 6000 людей, згоріло 600 будинків. Звідусіль погорільцям надходила матеріальна допомога (загальна сума добровільних пожертв становила 148 350 зр.), а уряд виділив з державних фондів 400 000 зр. як безпроцентну позику. Згодом львівське політехнічне товариство підготувало план відбудови міста.

 

Того ж року, у ніч з 18 на 19 грудня, вогонь знищив 300 будинків у Долині. Пожежу було видно аж зі Стрия. Постраждали близько 3000 людей, а загальні збитки сягнули 580 000 зр. 28 липня 1887 р. згоріло понад 200 будинків у Сасові. Завдана шкода обчислювалася сумою 100 000 зр. Близько 70 000 зр. збитків принесла пожежа, яка охопила Жидачів 14 травня 1888 р., згоріло майже 50 найзаможніших господарств. У 1889 р. горіли Збараж (понад 90 будинків, збитки – 300 000 зр.), Синява (73 будинки), Печеніжин (понад 200 будинків, майже ціле містечко, збитки – понад 200 000 зр.).

 

Невідрадне економічне становище в Галичині призводило до виїзду українців на заробітки на захід – у США і на схід – у Російську імперію. На початку 1883 р. часопис інформував, що з Галичини до Америки виїхало 1139 осіб, з яких близько 700 представляли українців Лемківщини. Автор публікації переконував, що американська земля стала джерелом високих заробітків (денна платня могла сягати 2,5 долара), що емігранти працюють переважно на фабриках і що їхній виїзд є тимчасовим, зароблене вони пересилають додому на розвиток власного господарства і через два-три роки планують повернутися.

 

Наступного року акценти дещо змінилися. Газетні повідомлення інформували про компактне проживання тисяч українців, які міцно трималися своєї народності, мови, звичаїв, віри. «Нашû братя въ Америцѣ не перестали бути Русинами и держатся крѣпко своєи  народности и свого св. обряду…». Про укоріненість на американській землі свідчив факт їхнього звернення до митрополита Йосифа Сембратовича з проханням прислати душпастиря, якому організована українська громада зобов’язувалася платити 200 зр. на місяць. Прохання було задоволене, і наприкінці 1884 р. до США виїхав о. Іван Волянський.

 

1885 р. у часописі з’явилися публікації, що свідчили про ускладнення еміграційного процесу. З одного боку, людей застерігали перед посередниками, які агітували й організовували виїзд охочих, вимагаючи за свої послуги надто великі кошти. Такий вид дільності був заборонений, тому цих агітаторів, здебільшого галицьких євреїв, переслідувала поліція. З іншого боку, одним із наслідків масового виїзду стало повернення розчарованих додому, які розповідали про безробіття або дуже важку фізичну працю. Ще одним обмежувальним заходом на шляху охочих виїхати став закон про емігрантів, який забороняв висадку на американську землю особам, що не могли представити визначеної суми на своє початкове утримання.

 

Антиагітація місцевої влади пояснювалася масовістю виїзду людей на заробітки, у результаті чого Галичина втрачала робочу силу. Однак усі її заходи були безуспішними. Економічний занепад і боргові зобов’язання штовхали мешканців краю усе-таки спробувати заробітчанського щастя за океаном.

 

Іншим напрямом трудової еміграції стали українські землі Російської імперії. Українців, особливо зі Станіславщини та Коломийщини, щороку вербували для виїзду на польові чи лісові роботи на Волинь, Поділля чи інші території підросійської України. Велика плата посередникам, натуральна оплата праці (наприклад у жнива за сніп), незадовільні побутові умови й погане харчування призводили до масової смертності від інфекційних захворювань. Тому завданням влади і священиків у Галичині стало «старатися всѣми силами ôтклонювати нашь нарôдъ ôтъ такихъ дуже двозначнои вартости предпринятій, при котрыхъ робôтники далеко бôльше морально и физично тратять, якъ зыскуютъ матеріяльно». Подібним чином характеризувалися і умови праці українських селян-заробітчан у Гродненській губернії.

 

Проблемою тих, хто виїздив на працю у Російській імперії, була і законодавча неможливість придбати землю без прийняття російського громадянства. Виходом з такої ситуації стало оформлення фіктивних документів про оренду панської землі на 12 років. Ця поцедура зумовлювала зловживання, наприклад, при можливій процедурі ліцитації цієї землі за борги.

 

Ще одним напрямом еміграції стало переселення вигнаних із Пруссії поляків на територію Східної Галичини. Українці жорстко виступили проти такого процесу, мотивуючи це як економічними чинниками, базованими на відсутності робочих місць, так і політичними – коли «поляки рѣшають щось о насъ – безъ насъ».

 

Одним із наслідків важкої й нестабільної економічної ситуації в Галичині був алкоголізм, який посилювався разом із поступовою втратою населенням можливості працювати й заробляти. 17 липня 1877 р. уряд видав спеціально для Галичини та Буковини розпорядження про боротьбу з пияцтвом, яке передбачало арешт терміном на один місяць або штраф у розмірі 50 зр. за перебування у громадських місцях у стані явного алкогольного сп’яніння, за споювання інших, за продаж алкоголю п’яним або неповнолітнім. Однак цих заходів виявилося недостатньо: статистика свідчила про зростання кількості засуджених за цим розпорядженням. Зокрема, 1878 р. за перебування у громадських місцях у нетверезому стані було покарано 19 423 особи, а 1883 р. ця цифра зросла до 23 802 осіб.

 

Незважаючи на негативний вплив алкоголю на суспільство, його виробництво постійно зростало, що пояснювалося значними надходженнями від його продажу в бюджет держави. Так, у січні 1886 р. галицькі гуральні виробили 39 578 літрів алкоголю, а 182 броварні запропонували споживачам 54 216 гектолітрів пива.

 

Значною перешкодою на шляху боротьби з пияцтвом було право пропінації, згідно з яким у кожному селі й містечку власник більшої земельної посілості мав право виробляти і торгувати алкоголем. Такий бізнес приносив їм до 4 млн чистого прибутку на рік. Після того, як намісник Галичини 30 жовтня 1860 р. заборонив староствам втручатися у процес відкриття корчм, їх кількість різко зросла. Зокрема, у Східній Галичині один шинок припадав на 235 осіб. Статистичні дані, представлені у червні 1888 р., свідчили, що на 6 млн мешканців Галичини припадало 19 122 корчми, тобто одна на 310 осіб. Без законодавчої відміни права пропінації боротьба з алкоголізмом залишалася фактично внутрішньонаціональною справою.

 

Визнаючи, що надмірне споживання алкоголю призводить до деградації не тільки окремої особи, а й цілих прошарків суспільства, уряд 26 жовтня 1887 р. вніс на розгляд Палати послів Державної ради закон про боротьбу з пияцтвом. До того часу подібний закон діяв лише на території Галичини і Буковини.

 

Восени 1888 р. розглядався урядовий проекту закону про викуп права пропінації, який передбачав перехід цього права в розпорядження крайового виділу і його ліквідацію 1910 р.

 

Важливою характерною рисою будь-яких аспектів суспільно-політичного, економічного та культурного життя народу вважаються статистичні дані, які представляють не суб’єктивну думку особи про подію, а її цифрове відображення. Визначальними у статистиці є дані перепису населення, які мають безпосередній вплив на формування внутрішньої (суспільної, економічної, культурної) політики держави.

 

В Австро-Угорській імперії черговий перепис був призначений на 31 грудня 1880 р. Його проведення базувалося на законі від 29 березня 1869 р. із введенням нової графи, у якій запитувалося про мову побутового спілкування. Це, на думку уряду, дозволило б визначити національність. У зв’язку з цим редакція часопису закликала всіх українців латинського обряду обов’язково подати українську мову як мову повсякденного спілкування, а інтелігенцію зобов’язала проводити відповідну просвітницьку роботу серед них. На переконання редакції, така діяльність не дозволить зарахувати до польської національності десятки тисяч українців римо-католицького віросповідання. Для прикладу представили список окремих населених пунктів Тернопільщини, у яких кількість українців латинського обряду сягала майже 13 000 осіб.

 

Після проведеного перепису в газеті «Діло» почали друкуватися його результати по окремих містах і місцевостях. Так, у Тернополі на 31 грудня 1880 р. проживало 25 048 осіб, з них – 5717 греко-католиків, 5881 римо-католиків, 13 385 євреїв. З цієї кількості лише 5611 осіб задекларували українську мову мовою повсякденного спілкування.

 

У Львові нараховувалося 103 422 мешканців, з них – 14 868 греко-католиків, 55 973 римо-католиків, 30 418 євреїв. Стосовно мови, то україномовними вважали себе тільки 3600 осіб. Відповідно решта польськомовних українців трактувалися владою як поляки. Такий результат не відображав реальної картини, не сприяв національному розвитку і дозволяв владі нехтувати вимогами українців.

 

Перепис продемонстрував збільшення міського населення порівняно з обліками 1857 і 1869 рр. У 18 містах Галичини перепис зафіксував понад 10 000 мешканців. Серед міст з найбільшим приростом населення виділялися Борислав, Перемишль, Коломия, Стрий. Разом з тим Центральна статистична комісія у Відні зафіксувала незначне зростання населення Галичини – від 5 444 689 осіб у 1869 р. до 5 953 170 осіб у 1880 р. За розрахунками фахівців, при нормальних умовах такий приріст мав бути більшим на понад 400 000 осіб.

 

Значно гіршу картину представила статистика про кількість українців в Угорщині – 469 423 особи у 1870 р. і 342 351 особа у 1880 р. Таке зменшення пояснювалося активними асиміляційними урядовими заходами і відсутністю зв’язків з підавстрійськими українцями.

 

Загальні результати перепису 31 грудня 1880 р. були проаналізовані у відповідній статті часопису «Діло» у 1882 р. У публікації наголошувалося, що офіційні, напівофіційні та інші повідомлення з цього приводу помітно різняться. «Тожь по неволѣ мусимо придержуватись методы минимального обчислюваня нашои народности, коли хочемо, щобы наша праця мала вагу реального народочисленя и реальныхъ выводôвъ». За кількістю українці Австро-Угорської імперії поступалися лише німцям, чехам, угорцям і чисельно становили 3 219 502 особи. Незважаючи на те, їхня спільна, наприклад посольська, діяльність унеможливлювалася адміністративно-територіальним поділом українських етнічних земель – Галичини, Буковини, Закарпаття – в Австро-Угорщині.

 

Загалом, статистика дозволяла краще орієнтуватися у суспільно-економічних і культурних процесах, що відбувалися, за допомогою цифрових показників. Наприклад: стосовно кількості землі, яка перебувала у приватній власності, і проблем кредитування, поділу послів крайового сейму за професійною ознакою чи етнічних відносин у виборчих округах Східної Галичини, кількісного та майнового стану греко-католицьких єпархій Галичини чи співвідношення кількості адвокатів до загалу населення краю, кількості українців в австро-угорській армії та знань української мови в офіцерському середовищі, кількості шлюбів чи телеграфів і наданих ними послуг.

 

Багато газетної площі відводилося для висвітлення церковного життя в Галичині, важливими критеріями якого були підтримка прагнень греко-католицького духовенства до рівноправності з римо-католицьким та обґрунтування необхідності покращання їхнього матеріального забезпечення.

 

На початку 80-х рр. ХІХ ст. уряд погодився з вимогою священиків щодо збільшення дотацій для них, але не з державного фонду, а з релігійного, – це передбачалося законом від 7 травня 1874 р., який посилював контроль держави за діяльністю Церкви.

 

Історія призначення дотацій для священнослужителів розпочалася ще 1792 р. придворним декретом про збільшення їхнього розміру до 500 зр. 13 червня 1849 р. австрійські єпископи вручили міністрові внутрішніх справ петицію з вимогою збільшення розміру мінімальних нарахувань і зрівняння у майнових правах греко-католицьких священиків із римо-католицькими. 25 травня 1850 р. аналогічну петицію подали цісареві українські єпископи. Однак тільки в 1870-х рр. Державна рада й уряд розпочали розгляд цього питання. 3 квітня 1872 р. був прийнятий закон про виділення тимчасової допомоги духовенству з релігійного фонду. Таку ж допомогу уряд розподіляв і в наступні роки.

 

Державні дослідження питань унормування мінімальної оплати праці священиків показали, що найубогішим у країні є греко-католицьке духовенство Галичини, понад 3000 представників якого потребували підвищення дотацій. Наслідком досліджень стала пропозиція уряду встановити мінімум виплат на рівні 450–1000 зр. Найменше мав отримувати сільський парох, найбільше – священики Львова та Кракова.

 

Незгоду духовенства викликали положення про фонди оплати, передбачені законом від 7 травня 1874 р. «Правительственне предложенье говоритъ теперь впростъ не о полѣпшеню дотаціи духовеньства зъ державныхъ доходôвъ але о самôй «дотаціи католицкого духовеньства зъ фонду религійного», не держава причиняєся до побôльшеня дотаціи, але держава бере въ свои руки цѣлу дотацію духовеньства, постановляє нормы єи регуляціи, рѣшає о розпорядимости такъ фонду религійного, якъ и всѣхъ фондôвъ дотаційныхъ, пôдклоняє всѣ фонды и доходы дотаційнû пôдъ контролю и мѣру державы…», писалося у «Ділі» у квітні 1880 р.

 

21 лютого 1884 р. делегацію українських священиків, очолювану єпископом Сильвестром Сембратовичем, прийняв цісар, який засвідчив розуміння прагнення народу до рівноправності, а також обіцяв передати уряду клопотання про підвищення оплати праці духовенства. Рішення уряду було негативним. У той же час в газеті «Діло» з’явилася публікація з детальним описом нужденного становища греко-католицького духовенства Галичини і Буковини, аналізом проектованого урядом підвищення дотацій для них і пропозицією Львівської митрополичої капітули щодо їх величини.

 

У лютому того ж року відбулося засідання конгруальної комісії Державної ради, яка запропонувала прийняти закон, що регламентував би оплату праці священиків. 30 січня 1885 р. закон було затверджено обома палатами Державної ради. Мінімальний дохід священнослужителів Галичини встановлювався у розмірі від 300 зр. (для сотрудника) до 1000 зр. (для священиків Львова і Кракова). Дія окремих положень закону починалася з 1 січня 1886 р., остаточно він набув чинності 1 січня 1888 р.

 

Щодо боротьби з латинізацією греко-католицької Церкви, то яскравим прикладом такого протистояння стало реформування Чину св. Василія Великого (єдиного чину греко-католицького обряду), яке розпочав 1882 р. протоігумен Климентій Сарницький за дорученням Папи Льва ХІІІ під проводом ордену єзуїтів. Першою справою такого реформування стало передання під управління єзуїтів Добромильського монастиря з усім належним йому майном.

 

Те, що діяльність монастирів потребувала реорганізації, було очевидним фактом, який підтвердив митрополит Йосиф Сембратович після відвідин усіх монастирів 1881 р. З цього приводу він звертався до Рима з пропозицією реформувати Чин св. Василія Великого, підпорядкувавши його безпосередньо главі греко-католицької Церкви. Однак справа була вирішена на користь пропозиції протоігумена К.Сарницького, незважаючи на те, що проти виступили не тільки митрополит, а й римо-католицький єпископ Моравський, який у травні 1882 р. заявив, що «предсѣ Русины маютъ всего на всего лише той єдиный чинъ, а скоро ôтдадутъ єго въ руки Єзуитôвъ, то будутъ мати Єзуитôвъ а не оо. Василіянъ».

 

Першими серед василіанських монастирів свій офіційний протест висловили послушники Бучацької обителі, які відмовилися письмово дякувати Папі Льву ХІІІ за реформування при сприянні протоігумена К.Сарницького. Вони наголосили, що: 1) протестують проти накинення їм чужої волі без узгодження з ними; 2) не бажають виходити з-під юрисдикції митрополита; 3) необхідні зміни повинні здійснюватися виключно під патронатом митрополита і без будь-якої участі єзуїтів; 4) не погоджуються на передання монастиря в Добромилі єзуїтам, бо неправдою є твердження протоігумена К.Сарницького про те, що вони самі про це просили.

 

Незважаючи на протести, 15 червня 1882 р. Добромильський монастир за рішенням Папи був-таки переданий єзуїтам, які отримали у своє розпорядження сам монастир з усіма господарськими будівлями, багату церкву, весь господарський інвентар, три села, 85 000 зр. цінними паперами, 18 000 зр. готівкою.

 

21 жовтня 1882 р. українські посли крайового сейму надіслали Папі Римському Льву ХІІІ листа, в якому коротко виклали історію створення греко-католицької Церкви та охарактеризували її сучасний стан, що давав відповідь на питання щодо слабкості унії. Цих причин, на думку авторів листа, було дві – полонізація народу і латинізація Церкви. Тих, хто відстоював права українського народу чи рівноправність церков, називали панславістами, москвофілами, ворогами краю, держави і католицької Церкви. «Всѣ нашû дѣла попадаютъ въ пôдозрѣнье, а виною нашою єсть, що радû мы зôстати Русинами, и не хочемо статися Поляками».

 

На переконання підписантів, передання єзуїтам монастиря у Добромилі призведе до розірвання зв’язку між Церквою і народом, після чого його легше буде полонізувати. Посли просили Папу Римського усі справи української Церкви вирішувати тільки за допомогою її представників.

 

Бажання окатоличення українців Галичини безпосередньо пов’язувалося із прагненням поляків відновити власну державність. З цього приводу автор публікації застерігав, що плани поляків щодо відбудови Польщі поза її етнографічними кордонами приречені на провал.

 

29 червня 1883 р. всенародне віче галицьких українців прийняло резолюцію, у якій вимагало на основі донаційного акта від 23 серпня 1613 р. повернути Добромильський монастир в управління Чину св. Василія Великого, а також чіткого дотримання закону про віросповідання від 21 грудня 1867 р., яким заборонялося втручатися в автономні справи греко-католицької Церкви представникам інших Церков чи обрядів. Однак ці вимоги були проігноровані центральним урядом. Більше того, 24 квітня 1884 р. ще один монастир оо. василіан (у Лаврові) передали єзуїтам. У зв’язку з цим рішенням наступного львівського віча, що відбулося у травні 1884 р., була створена делегація, уповноважена відстоювати права українського народу і Церкви перед вищою світською і духовною владами у Відні та Римі.

Отримавши дозвіл на аудієнцію, українська делегація 30 квітня 1885 р. побувала на прийомі у цісаря. Того ж дня вона зустрічалася із міністром внутрішніх справ і папським нунцієм. Останній висловив здивування, що греко-католицькі священики підтримують протести щодо передання монастиря у Добромилі, а також обстоював правильність папського рішення стосовно василіанської реформи за посередництвом єзуїтів. Незважаючи на те, що таке високе прийняття трактувалося як успіх української політики, результат його обмежився самими розмовами та обіцянками.

 

Потреба ще одного реформування стала причиною дискусій в церковних колах у 80-ті рр. ХІХ ст. – йшлося про необхідність зміни статуту вдовичо-сирітського фонду, ідея заснування якого належить до кінця ХVІІІ ст. У той період австрійський уряд призначив українському духовенству постійну дотацію, частина якої призначалася для підтримки сиріт і вдів священиків. Практично справу вирішив митрополит Михайло Левицький, який з цього приводу скликав два синоди (1820 і 1821 рр.). На другому синоді було схвалено постанову про створення фонду і затверджено його статут.

 

Документ базувався на тому, що кожен священик самостійно визначав величину щорічного внеску до фонду, який також мав поповнюватися добровільними пожертвами. Були визначені розміри щорічних матеріальних допомог удовам і сиротам, але самі виплати могли здійснюватися лише з відсотків, а не із самого рахунку. Цісар своїм указом від 1 жовтня 1823 р. затвердив статут фонду і взяв його під державну опіку. Для управління ним створювалася комісія, очолювана представником митрополита. Її повноваження обмежувалися трьома роками діяльності.

 

Проблеми виникли тоді, коли багато священиків або взагалі перестали виділяти кошти на поповнення фонду, або давали незначні суми. Митрополит М.Левицький запопонував зобов’язати кожного духівника від 1834 р. виділяти на благородну справу 2% свого річного доходу. У результаті, фонд почав поповнюватися щорічно на 5000 зр. Перші виплати вдовам і сиротам були здійснені у 1846 р. (планувалися у 1843 р.).

 

Однак порушення статутної норми, яка вимагала кожних три роки переобирати керівництво фонду при сприянні синоду, призвело до невдоволення діяльністю структури серед платників. Фактично власники фонду були відсторонені від управління і позбавлені можливості контролювати фінансову діяльність установи. Крім того, почали поширюватися інформації про фінансові зловживання. Усе це спонукало митрополита Спиридона Литвиновича скликати синод у квітні 1866 р. (попередній відбувся 1823 р.). До 1879 р. їх провели сім, але реальних кроків для покращання діяльності фонду не було зроблено – все обмежувалося річними звітами про дільність і незначними статутними змінами.

 

Фінансові проблеми почалися, коли 1872 р. керівництво фонду, не маючи на це повноважень, виділило 75 000 зр. у вигляді позики щойно заснованому «Общому рільничо-кредитному заведеню». Загальне зібрання кліру вимагало негайного повернення коштів. Окрім того, у фінансових зловживаннях запідозрили касира вдовичо-сирітського фонду. 1879 р. у справу втрутився уряд як офіційний опікун фонду, вимагаючи негайного повернення 75 000 зр. і вироблення нового статуту.

 

У 1880 р. для обговорення було представлено два варіанти статуту. Перший, запропонований о. Данилом Танячкевичем, передбачав створення «Товариства взаємної допомоги греко-католицьких священиків Галичини і Буковини», яке мало опікуватися вдовичо-сирітським фондом, займатися питаннями страхування осіб і майна, надавати позики, оформляти матеріальну допомогу потребуючим священикам. Другий варіант статуту, більш консервативний, авторства о. Євстахія Меруновича обмежився систематизацією усіх попередніх напрацювань.

 

Загальні збори представників деканатів, які розпочалися 18 травня 1880 р., не змогли прийняти остаточного рішення щодо статуту і відклали його на майбутнє. При цьому розглядали тільки проект о. Є.Меруновича, а о. Д.Танячкевич, щоб не посилювати суперечки, відкликав свої пропозиції.

 

У наступні роки часопис «Діло», інформуючи читачів про збори представників удовичо-сирітського фонду, на яких затверджувалися звіти про його діяльність, наголошував на обговорюваних учасниками невирішених питаннях, що потребували прийняття остаточного рішення. Це, зокрема, затвердження нового статуту, створення українського страхового товариства, стан рахунків у «Общому рільничо-кредитному заведеню» і претензії фонду до фінансової інституції, необхідність зберегти розмір матеріальної допомоги вдовам і сиротам священиків, незважаючи на недостатність відповідних коштів, поділ фонду на львівську і станіславську окремі частини.

 

Ці та інші питання внутрішньоцерковного устрою Львівської і Перемиської єпархій розглядалися також окремими або загальними з’їздами представників деканатів.

 

Чи не найважливішою справою українського релігійно-церковного життя у 1884 р. став початок офіційної процедури створення третього єпископства Галичини. Розгляд відповідного урядового проекту розпочався у Державній раді 6 грудня. Потреба створення єпископства обґрунтовувалася величиною Львівської архідієцезії, яка унеможливлювала якісний контроль за її діяльністю лише одним архієпископом. Питання про створення з Коломийського, Чортківського, Станіславського округів, а також Буковини окремої єпископської дієцезії з центром у Станіславі позитивно вирішилося ще 8 травня 1850 р. Однак переговорний процес затягнувся на десятки років, а 1878 р. взагалі припинився. І тільки 29 січня 1884 р. за розпорядженням цісаря було прийнято остаточне рішення відновити переговори з папською курією з метою якнайшвидшого заснування греко-католицького Станіславського єпископства.

 

Таке рішення відповідало інтересам як самих українців, так і держави. «Такъ єсть, мы не тôлько бажаємо, але и надѣємось, що нове єпископство станиславôвске, вносячи можнôсть активного, синодального житя въ нашь организмъ церковный, тымъ самымъ скрѣпитъ унію, скрѣпитъ и привязанье Русинôвъ до Австріи, а черезъ то и найлѣпше прислужится державнымъ интересамъ Австріи, лѣпше, нѣжь всякû репресаліи и безпôдставнû, ворогами нашими споводованû пôдозрѣня», наголошувалося у «Ділі» у грудні 1884 р.

 

У березні 1886 р. часопис «Діло» інформував про персональний склад новоствореної капітули і подав перелік деканатів єпархії, яку очолив Юліан Пелеш, іменований станіславським єпископом у 1885 р. 10 січня 1886 р. від Станіславської єпархії було відправлено лист-подяку Папі Римському за прихильність і підтримку української греко-католицької Церкви. 9 квітня того ж року подібний адрес, підписаний духовенством Львівської архієпархії, надіслали цісареві Йосифу I.

 

Безпосередньо слова вдячності українці змогли висловити Папі Льву XIII під час відвідин Рима з нагоди 50-річного ювілею його священства у 1888 р. Папа, відповідаючи на вітання, наголосив, що Церква об’єднує різні народи, незважаючи на їх походження і звичаї, в одну цілість, яка однаково думає і одного бажає: «Для того престолъ апостольскій не тôлько не ôдкидає рôзнородныхъ обрядôвъ въ богослуженю, але охотно и умысно призволяє, щобы поодинокû народы правнû звычаѣ и ôдъ предкôвъ наслѣдженû обычаѣ берегли и удержували».

 

У тому ж році на сторінках газети обговорювалося питання щодо можливого наділення Львівської митрополії титулом патріархату. Мовляв, таке доручення від Папи отримала конгрегація у справах віри на Сході. Ця можливість обґрунтовувалася необхідністю приєднання двох українських єпископств Угорщини – в Пряшеві та Ужгороді – до Львівської митрополії через їхній духовний занепад. Згодом така можливість була заперечена як угорською стороною, так і твердженням про те, що Ватикан не підтримує створення нових патріархатів у Європі.

 

Висвітлюючи життя греко-католицької Церкви в Галичині, редакція часопису не оминула і питань, пов’язаних зі спробою дяків унормувати власне становище. Так, у серпні 1884 р. в Рогатині відбулися збори їхніх представників з Бобрецького, Рогатинського і Ходорівського деканатів під головуванням о. Іполита Дзеровича. Зібрані дяки констатували факт свого нужденного становища, пов’язаного з урядовим рішенням від 1866 р. про перехід шкіл під управління крайової шкільної ради, що призвело до передання дяківських будинків і прибудинкових земельних ділянок на дотацію учителям і школам. Самі ж дяки та їхні сім’ї залишилися без засобів до існування.

 

У зв’язку з цим збори ухвалили рішення просити митрополичу консисторію розглянути питання щодо можливого виділення громадами будинку і землі дяківській родині, призначення на дяківську посаду тільки після складання відповідних іспитів перед спеціальною комісією, запровадження випробувального терміну, по закінченні якого призначати дяка на постійно, створення допомогового фонду. Рішення зборів у Рогатині підтримали дяки Бучацького деканату на зібранні 30 грудня 1884 р.

 

Незабаром митрополича консисторія передала проект статуту товариства взаємної допомоги дяків Галичини о. Івану Величку, призначеному головою дяківського комітету. Цей комітет повинен був розглянути проект і, при потребі, внести свої пропозиції перед його остаточним затвердженням. Планувалося також створити місцевий, пенсійний, швидких допомог і адміністративний фонди. Кожен дяк після п’ятирічного членства у товаристві міг претендувати у випадку непрацездатності на пенсію, яка після його смерті призначалася вдові й дітям.

 

14 червня 1887 р. у Львові відбулися збори дяків Львівської, Перемиської, Станіславської єпархій, на яких затвердили статут Товариства взаємної допомоги, а також розглянули інші питання унормування дяківських справ. 30 серпня 1889 р. у Станіславі провели загальні збори першого товариства дяків.

 

Інтенсифікацію навчального процесу у стінах Львівської духовної семінарії, зростання самосвідомості семінаристів, усвідомлення ними своєї просвітницької ролі у суспільстві редакція «Діла» пов’язувала з іменем ректора семінарії о. Олександра Бачинського. Важливе місце у цьому процесі відводилося читальні та власній бібліотеці, яка поповнювалася цікавими і потрібними книгами та часописами, а також доповідям, які самостійно готували семінаристи. Зокрема, у 1881 р. були підготовлені й прочитані лекції про економічне становище українського народу, діяльність Петра Могили, відродження слов’ян загалом і українців зокрема, створення слов’янських легенд. «Дай Боже, – зробив висновок автор відповідного допису, – щобъ наша духовна семинарія сталась огнищемъ всего доброго, розсадникомъ руского духа, якою була за часôвъ вѣчнопамятного пок. М.Шашкевича, Вагилевича, Гушалевича та Могильницкого».

 

Розмірений ритм життєдіяльності духовної семінарії був порушений у лютому 1884 р., коли майже 90 питомців (цілий перший курс), протестуючи проти незаконного виключення свого товариша з навчального закладу, заявили про припинення свого перебування у семінарії. Причиною вигнання стало проведення між першими двома курсами жартівливої студентської процедури відправлення початківців на курсовий екзамен, під час якої підозрюваний нібито образив одного з викладачів.

 

Протистояння між ректором, який не йшов на поступки, і семінаристами загострилося і через те, що виключений свого часу насмілився скаржитися на неякісне харчування. Цим фактом і пояснювалася непоступливість ректора. Ситуація ускладнювалася і вимагала негайного вирішення. Представників семінаристів прийняв намісник Галичини, який запевнив, що усіх першокурсників буде поновлено у семінарії. Єпископ Сильвестр Сембратович спочатку відмовився розмовляти з «бунтівниками», але через кілька днів сам відвідав навчальний заклад і після відповідних перемовин заявив, що усіх виключених буде повернуто у семінарію.

 

Аналізуючи цю ситуацію, автор публікації про порядки, які панували в духовній семінарії Львова, дійшов гіркого висновку, що життя української молоді у семінарських мурах «радше єсть не житьемъ, але консеквентнымъ физичнымъ и моральнымъ конаньемъ…». Пропонувалося вжити негайних заходів для покращання побутових умов і якості навчання питомців.

 

Ще одним типом навчальних закладів, якими опікувалася Церква, були «воспиталища» для дівчат під керівництвом інокинь Чину св. Василія Великого. Вони функціонували у Львові й Яворові, а у Перемишлі планувалося заснувати. Важливість дівочого виховного закладу полягала в тому, що саме жінка відповідала за побут і виховання дітей у сім’ї, саме вона закладала у дитячу свідомість перші паростки релігійності, любові до родини й батьківщини. Освіченість жінки ставала невід’ємним і необхідним атрибутом якісного суспільного розвитку.

 

Заснування львівської інституції започаткував о. Лука Цибик, який 1862 р. подарував власне нерухоме майно (будинок) у Бучачі для функціонування майбутнього «воспиталища». Однак місто визнали невідповідним для такого навчального закладу, і розпочалися тривалі консультації щодо можливості його відкриття у Львові. До справи долучився єпископ Сильвестр Сембратович, якому вдалося довести справу до завершення, і 1 вересня 1882 р. дівоче «воспиталище» василіанок у Львові було відкрите. Навчання проводилося на базі шкільної програми, а за додаткову плату дівчата могли освоювати кравецьку справу, вивчати музику й іноземні мови.

 

Двічі на рік у присутності представників української духовної і світської еліти та викладачів «воспиталища» відбувалися курсові іспити, які засвідчували рівень знань вихованок. Після їх проведення надходили різні пропозиції, покликані вдосконалити навчальний процес. Наприклад, рекомендувалося збільшити кількість годин на викладання музики, покращити якість викладання мов, особливо рідної, запровадити проведення музично-декламаторських вечорів, уможливити відвідини українського театру. Звіти про проведені курсові іспити і повідомлення про початок чергового навчального року друкувалися на сторінках часопису «Діло».

 

Найстаріший дівочий навчальний заклад при монастирі інокинь Чину св. Василія Великого функціонував у Яворові. «Тоє найдавнѣйше руске воспиталище дѣвоче, котре отъ 1850 року розпочало свою благотворну дѣятельнôсть, будучи розсадникомъ образованя великого числа женьского пола рускои интелигенціи, чимъ разъ бôльше пôдноситься, розвиваєся и процвѣтає…», писалося на сторінках «Діла» у жовтні 1883 р. Звіти про проведені іспити підтверджували доцільність існування інституції та високий освітній рівень її вихованок.

 

Процес заснування дівочого «воспиталища» у Перемишлі відбувався з безпосередньою участю єпископа Івана Ступницького і спеціально створеного товариства. Перемиська єпископська консисторія 17 травня 1881 р. закликала духовенство і вірян підтримати цю ідею. За короткий час було зібрано 17 000 зр. Статут товариства передбачав, що першість у прийнятті до навчального закладу будуть мати доньки священиків, особливо сироти. Щоби назбирати необхідну кількість коштів для початку будівництва «воспиталища», керівництво товариства звернулося до уряду з проханням дозволити провести фантову лотерею. Дозвіл було отримано 1 квітня 1884 р. На початок лютого 1886 р. зібрали понад 41 000 зр. готівкою на купівлю фантів і 6012 фантів. Лотерею призначили на кінець грудня.

 

Із часом фінансовий стан товариства покращувався і у лютому 1889 р. визначався сумою у понад 67 000 зр. Однак ця сума не дозволяла розпочати будівництво дівочого «воспиталища», тому керівництво інституції закликало всіх небайдужих записуватися у члени товариства (річний внесок 3 зр.), а також добровільними пожертвами сприяти збільшенню фонду.

 

На шпальтах часопису знаходилося місце і для висвітлення подій, пов’язаних з ювілейними та історичними датами церковно-релігійного життя. Зокрема, у жовтні 1884 р. було надруковано повідомлення про необхідність реставрації церкви св. Духа в Рогатині – першої дерев’яної споруди Галичини, датованої XIV ст. і виконаної в готичному стилі. «Церковь ся єсть однымъ зъ найважнѣйшихъ памятникôвъ историчныхъ, а конструкція єи пôдъ взглядомъ науковымъ має велике значенье».

 

У травні того ж року святкували столітній ювілей церкви св. Варвари у Відні, яка до 1773 р. була римо-католицькою. За розпорядженням цісаря Йосифа II у 1784 р. вона стала парафіяльною церквою греко-католицького обряду з дотацією від нижньоавстрійського релігійного фонду. Також було постановлено, що парохом церкви св. Варвари призначатимуть українського священика з Галичини, парафія підпорядковуватиметься галицькому митрополитові, а право патронату належатиме цісареві. Урочисте богослужіння відправили єпископи Іван Ступницький, Сильвестр Сембратович і митрат Юліан Пелеш.

 

У 1885 р. сторіччя відзначала і катедральна церква св. Івана Хрестителя у Перемишлі. До ювілею храм повністю відреставрували, і часопис детально описав відновлювальні роботи. 6 липня наступного року відбулося торжество посвячення перемиської соборної церкви з участю митрополита і майже 400 священиків.

 

Ще одна визначна дата припала на початок 1886 р. – трьохсотліття Львівської Ставропігії. Саме 13 січня минуло 300 років від часу «якъ патріархъ Великои Антіохіи Іоахимъ, загостивши до Львова… давъ правила Львôвскому Братству при церкви Пресв. Дѣвы Маріи, склонивъ єго до заведеня школы, друкарнѣ и шпиталю, и выдавъ ôтозву до станôвъ Рѣчи-посполитои польскои, абы Братству не чинили нѣякои перешкоды въ єго розвою».

 

Права Ставропігійського братства були підтверджені царгородським патріархом 1588 р. і польським королем 1592 р. За свою історію ця інституція багато причинилася до релігійного, політичного, наукового та культурного розвитку українського народу. Програма ювілейних заходів передбачала виставку-звіт досягнень Ставропігії, виголошення спеціальних доповідей про її історію та концерти.

 

Віддаючи належне заслугам Ставропігійського інституту, редакція водночас звинувачувала його керівництво, як і очільників «Народного Дому», у відході від народовецької ідеології та переході на москвофільство, а також у бойкоті єдиної в краю української гімназії.

 

Перейшовши до розгляду питань шкільництва як важливої тематичної складової численних публікацій часопису «Діло» першого десятиліття його функціонування, коротко їхній зміст можна охарактеризувати як виступи проти полонізації шкільного процесу, а також популяризацію заходів, спрямованих на заснування навчальних закладів з українською мовою викладання і на максимальне залучення дітей шкільного віку до навчального процесу.

 

Щодо останнього, то статистика свідчила, що, наприклад, до львівських народних шкіл, підпорядкованих окружній шкільній раді, у 1881/1882 н. р. записалося тільки 638 українських дітей греко-католицького віросповідання, тоді як зобов’язаних відвідувати шкільні заклади нараховувалося 1619 осіб. Загальні дані лише підтверджували цю негативну тенденцію. Зокрема, у наступному навчальному році в Галичині із загальної кількості дітей шкільного віку (а це майже 710 000) народну школу відвідували тільки 383 480 учнів. На Буковині навчальним процесом було охоплено 21 000 дітей із загальної кількості 69 000 – це були найгірші показники в усій державі.

 

Таке невідрадне становище пояснювалося бідністю населення, а також державним бюджетом, видатки з якого на потреби шкільництва Галичини і Буковини були мінімальними та найменшими серед витрат на аналогічні потреби усіх австрійських провінцій. «И коли весь край має причину жалуватися на несправедливе трактованье въ буджетѣ державнôмъ, то мы маємо до того подвôйну причину, такъ якъ и тая невеличка часть державныхъ выдаткôвъ, яка плыне на школы въ Галичинѣ, дуже маленько служитъ на хосенъ нашои народности, а бôльше на всякû непедагогичнû а неразъ и прямо шкôдливû експерименты надъ нашими школами», стверджувалося у «Ділі» у лютому 1883 р.

 

Зразком боротьби українців за національну школу можуть слугувати події, спричинені вимогою відкриття у Львові народної школи з українською мовою навчання. Зазначимо, що у місті функціонувала взірцева греко-католицька школа, у якій 1867 р. міська рада своїм розпорядженням запровадила польську мову викладання. Пізніше це рішення затвердила і крайова шкільна рада. Львів’яни-українці опротестували його у віденському державному суді, який 21 січня 1880 р. виніс постанову на користь позивачів. Позитивне рішення мотивувалося порушенням прав національностей, гарантованих Конституцією держави. У червні того ж року намісник Галичини підтримав постанову суду, заявивши, що завжди був переконаний у необхідності заснування української народної школи для Львова. Однак час минав, а міська рада і крайова шкільна рада не здійснювали жодних практичних кроків щодо виконання судового рішення.

 

У 1883 р. обрали нову міську раду, яка 28 червня розглянула питання про українську народну школу. Рада зобов’язала директорів народних шкіл при записуванні дітей запитувати їхніх батьків про бажану мову викладання. Якщо родичі хоча б 40 дітей висловляться за українську мову, тоді буде відкритий паралельний клас, однак Львівська міська рада розглядатиме питання про заснування окремого навчального закладу лише через три роки. Українці не визнали законності цього рішення і продовжували вимагати відкриття народної школи з українською мовою навчання.

 

Початком позитивного вирішення справи став виступ професора Анатоля Вахнянина на сесії Львівської міської ради у травні 1884 р., після якого магістратові доручили підготувати необхідні документи для заснування у Львові народної школи з українською мовою навчання.

 

22 грудня 1884 р. міська рада, керуючись розпорядженням міністерства просвіти від 9 вересня того ж року, на підставі крайових законів про шкільництво від 2 травня 1873 р. і міністерського розпорядження від 28 грудня 1882 р. прийняла резолюцію про заснування окремої чотирикласної школи з українською мовою навчання. Однак остаточного рішення так і не було прийнято. Тим часом відкрили паралельні класи з українською мовою навчання при народній школі ім. Пирамовича. І аж 8 липня 1886 р. Львівська міська рада постановила заснувати окрему українську чотирикласну змішану (для хлопців і дівчат) народну школу ім. М.Шашкевича.

 

Фактично з початком 1886/1887 н. р. українці Львова отримали змогу навчати своїх дітей у двох початкових україномовних закладах – школі вправ і школі ім. М.Шашкевича. Однак цього було недостатньо для забезпечення реальних потреб українських дітей, більшість з яких продовжувала здобувати освіту у польськомовних школах. Подібна ситуація склалася й у галицькій провінції. Наприклад, у Турківському повіті, заселеному переважно українцями, на 74 села припадало тільки 24 однокласні народні школи з українською мовою викладання. Чотирикласна школа розміщувалася у Турці, але була польськомовною, незважаючи на те, що поляки становили абсолютну меншість населення містечка.

 

Власне, полонізація шкільництва як тема від початку виходу часопису не сходила з його сторінок і завжди характеризувалася як основна причина занепаду українського шкільництва. На початку липня 1880 р. у «Ділі» писалося: «Чи не єсть се система полонизаційна противна правдивôй просвѣтѣ руского народа, єсли всюды по можности стараются въ школахъ призначеныхъ для образованя руского народа вводити польскій языкъ яко выкладовый, хочь давно всѣма признана засада, що просвѣта и наука найôтповѣднѣйше и найлекше ширятся въ матернôмъ языцѣ, отже у насъ въ рускôмъ?».

 

Часопис ряснів повідомленнями про випадки ігнорування української мови, наприклад, крайовою шкільною радою, керівництвом і вчителями виділової школи, інспектором шкільного округу. Подібні інформації часто друкувалися під рубрикою «Новинки». Згодом вони компонувалися спеціальною добіркою.

 

У лютому 1883 р. політичне товариство «Руська Рада», протестуючи проти полонізації народного шкільництва Східної Галичини, звернулося до Державної ради з вимогою чіткого дотримання законів, якими регламентувався порядок використання національних мов у навчальних закладах.

 

Яскравим прикладом полонізаційної політики може слугувати справа виділення крайовою шкільною радою коштів на закупівлю шкільних підручників для наступного безоплатного їх розподілу між бідними учнями народних шкіл. Так, у 1885/1886 н. р. для забезпечення підручниками 358 156 польських учнів виділили 13 699 зр., а для 214 373 українських учнів – тільки 3125 зр. Негативно була сприйнята й інформація про планований розпуск комісії з підготовки українських підручників, що передбачалося реформуванням крайової шкільної ради. Натомість планувалося створення наукової комісії, яка мала займатися видаванням як польських, так і українських шкільних підручників.

 

Покращання ситуації у шкільництві вимагало внесення відповідних змін до законодавства про народні школи. Певне реформування відбувалося, але вони стосувалися процедурних питань і не передбачали якісних змін, які би дозволили залучити максимальну кількість дітей шкільного віку до навчального процесу і сприяти, наприклад, українцям здобувати знання в україномовних школах з допомогою українських вчителів.

 

Про проект урядових змін до закону про народні школи часопис повідомив у січні 1882 р. Вони стосувалися народних та виділових шкіл, учительських семінарій і, по суті, обмежилися затвердженням переліку навчальних предметів. 18 жовтня наступного року крайовий сейм ухвалив закон про організацію навчального процесу в народних школах Галичини, в якому фіксувалися предмети та методика викладання.

 

Про потребу реформування народних шкіл черговий раз заговорили 1887 р. Таку вимогу підтримали й українці, представники яких стверджували, що лекційні плани, особливо у сільських навчальних закладах, спрямовані на полонізацію дітей. «Школы нашû по селахъ уважаються въ меншôй мѣрѣ дѣйснымъ розсадникомъ культуры, опертои на реальныхъ основахъ, а бôльше средствомъ до научуваня дѣтей рускихъ польского языка».

 

Якщо порозуміння з питань необхідності коригування навчальних планів знайти було практично неможливо, бо місцева влада, представлена переважно поляками, не йшла на поступки, то реформування шкільного законодавства з питань призначення на вчительські посади, визначення розміру їхньої оплати праці та пенсійного забезпечення, а також дисциплінарних покарань великих суперечок не викликало.

 

Того ж року було порушено питання про необхідність реформування виділових шкіл у плані їх наближення до потреб промисловості та сільського господарства, яке обговорювалося на різних владних рівнях не один рік і передбачалося крайовим законом від 2 лютого 1885 р. Пропонувалося доповнити шкільну програму предметами, які сприяли би набуттю учнями фахових знань. Як приклад крайова комісія домашнього промислу запропонувала проекти єдиного статуту, наукового плану і адміністративної інструкції для унормування навчального процесу у школах ткацького промислу і виробів з дерева.

 

Реорганізації на основі сеймового рішення від 1886 р. підлягали і шість жіночих виділових шкіл Галичини. На середину 1888 р. через недофінансування зміни були запроваджені лише у двох, розташованих у Львові та Кракові.

 

Зазначимо, що редакція часопису «Діло» інформувала читачів про заснування, правила навчання і поведінки, потреби, успіхи та проблеми фахових і спеціальних шкіл, наприклад крайової рільничої школи в Городенці, крайової рільничої школи в Дублянах, шевської школи в Угнові, гончарської школи в Коломиї, державної промислової школи, лісової школи, ветеринарної школи та музичної школи у Львові.

 

Щодо учительських семінарій, то згаданий проект закону про народні школи передбачав певне спрощення навчального процесу. Зокрема, педагогіку і методику виховання мала замінити тільки педагогіка, мову та історію літератури – «наука викладової мови», географію і історію – лише історія. Однак не це було основною проблемою – найбільше занепокоєння українців викликала мова викладання. Суть питання полягала в тому, що, згідно з рішенням міністра просвіти від 22 жовтня 1870 р., в Галичині передбачалося функціонування шести чоловічих учительських семінарій і трьох жіночих. Із цієї кількості три чоловічі та одна жіноча мали стати утраквістичними (двомовними), тобто половина предметів у них повинні були викладатися українською мовою. Насправді ж українською, особливо на перших курсах, викладали переважно мову, і то часто за посередництвом викладача, поляка за національністю, і греко-католицьку релігію. Така дискримінація за мовним принципом призвела до посилення боротьби за відкриття хоча б однієї учительської семінарії з українською мовою викладання.

 

Усі недоліки і проблеми галицького шкільництва стосовно українців були систематизовані й аргументовано представлені у відповідній статті, надрукованій у «Ділі» в лютому 1889 р. Зокрема, у ній наголошувалося, що з 11 членів крайової шкільної ради тільки один був українцем і його завданням було опікуватися українськими церковними справами; із шести крайових шкільних інспекторів лише один представляв українців як інспектор середніх шкіл (для народних шкіл, більшість з яких були українськими, інспекторами призначали поляків).

 

Окружні шкільні ради, а саме їхні голови й інспектори, представляли переважно польську національність. Із 17 гімназій Східної Галичини тільки одна слугувала інтересам українців. Українських учительських семінарій взагалі не існувало, а ті, що діяли на території Східної Галичини, вважалися двомовними. До їхньої юрисдикції належали і школи вправ, з яких лише одна (у Львові) працювала як українська. У Станіславі та Тернополі при польських школах вправ функціонували по одному українському класові.

 

За даними на 1887 р., у Галичині було 1666 українських і 1404 польських народних шкіл. Проблема полягала насамперед у підборі педагогічних кадрів, а також у тому, що українських шкіл, а це переважно одно- або двокласні, не було у містах. Однак більшість протестів, вимог, звернень, запитів, прохань різних українських інституцій до влади з цього питання залишалися без позитивної відповіді.

 

Щодо гімназійної освіти, то і тут українців позбавили можливості повноцінного забезпечення права на її здобуття, бо, як зазначалося, із 17 середніх шкіл Східної Галичини тільки одна була українською.

 

Статистика свідчила, що на початку 1875 р. у Галичині загалом функціонували 27 середніх шкіл (21 гімназія і 6 реальних шкіл). До 1883 р. ця цифра збільшилася на дві одиниці за рахунок гімназій. Стосовно співвідношення щодо кількості населення, то галицькі навчальні заклади значно програвали аналогічним структурам на інших територіях держави. Зокрема, якщо у Галичині одна середня школа обслуговувала понад 205 000 мешканців, то у Нижній Австрії – майже 57 000, а в Чехії – понад 75 000. Відповідно у Галичині на одну школу припадало в середньому 422 учні, в Нижній Австрії – 267, у Чехії – 292 учня. У Буковині для майже 572 000 населення функціонувало тільки 3 гімназії, кожна з яких у середньому обслуговувала 464 учні, та 2 реальні школи із 136 учнями на кожну. Незважаючи на таку різницю, фінансування усіх гімназій з державної скарбниці було приблизно однаковим.

 

Дискримінаційне ставлення держави до галицького шкільництва поглиблювалося і національним чинником. Так, 1883 р. середню освіту здобували 1867 українців і 7180 поляків (приблизно 1:4), а співвідношення навчальних закладів становило 1:28. Тобто більшість українців змушені були здобувати середню освіту в польських школах.

 

Такий стан справ, очевидно, задовільняв шкільну владу на всіх рівнях, тому якісного реформування системи освіти не відбувалося. Окремі пропозиції стосувалися внесення змін до навчальних планів з окремих предметів, спроби унормування процедури вступних іспитів (узагалі не проводити, проводити, враховуючи атестати зрілості з народної школи, зараховувати тільки за результатами вступних іспитів), порядку проведення випускних екзаменів, який регламентував, наприклад, кількість учнів у класі під час письмового іспиту, контроль екзаменаторів, заборону консультацій, порядок складання протоколу.

 

Українцям у таких умовах особливо залежало на мові викладання. 1885 р. на сторінках часопису обговорювалися пропозиції з цього питання, висловлені Юліаном Романчуком. Він рекомендував запроваджувати українську мову навчання у гімназіях на вимогу батьків, як мінімум, 25 учнів певного класу. Незгідні з таким підходом наполягали на необхідності боротьби за відкриття окремих українських навчальних закладів, які змогли би забезпечити повністю україномовний якісний навчальний процес.

 

Поза тим, редакція за посередництвом звітів про діяльність чи дописів інформувала читачів про порядки у гімназіях різних міст Галичини. Наприклад, української гімназії у Львові або польських (із виділенням даних про українців) в інших містах, таких як Бережани, Бучач, Самбір, Станіслав, Стрий, Сянок, Тернопіль.

 

Показовою в історії відстоювання прав українців у царині шкільництва стала спроба відкриття української гімназії в Перемишлі. Така необхідність обґрунтовувалася достатньою кількістю учнів, що визнала і крайова шкільна рада. Однак Перемиська повітова рада заперечила наявність достатньої кількості учнів для відкриття окремої української гімназії.

 

Наприкінці 1886 р. українські посли Галицького сейму внесли на розгляд уряду офіційне клопотання щодо заснування навчального закладу в Перемишлі. Шкільна комісія крайового сейму підтримала це рішення, проте сам сейм 60 голосами проти 54 відхилив його. Натомість була прийнята ухвала про відкриття «паралельок» у перемиській гімназії. «Вчерашне засѣданье Сойму має важне значенье въ ôдносинахъ Русинôвъ до Полякôвъ въ Галичинѣ. По вчерашнôй ухвалѣ пояснилося нынѣшне становище Полякôвъ до Русинôвъ на рускôй земли. И мы то нынѣ … пригадуємо …, що цѣсарева Марія Тереса прилучила до монархіи Галичину яко княжество руске!».

 

Улітку 1887 р. міністерство просвіти прийняло рішення про відкриття на початку 1888/1889 н. р. паралельних класів з українською мовою навчання у польській гімназії Перемишля. Для українців ця поступка влади вказувала на необхідність посилення процесів самоідентифікації та самоорганізації для подальшого наполегливішого відстоювання національних прав.

 

Одним з ефективних засобів залучення українських дітей до навчального процесу стало заснування бурс, де за визначену плату могли проживати учні певних типів навчальних закладів – середніх та фахових шкіл. Певній частині дітей, які походили з бідних родин, гарантувалося безоплатне проживання у таких закладах.

 

Для забезпечення функціонування бурс створювалися відповідні товариства, які займалися організаційними питаннями, основним з яких було фінансове. Батько або опікун претендента на місце у закладі зобов’язувався подати заяву на ім’я голови товариства чи керівництва бурси, свідоцтво хрещення (для бідних ще й «свідоцтво убожества»), шкільний атестат. Також вимагалося представити декларацію із зазначенням форми оплати (частину суми дозволялося сплатити у натуральному вигляді). Обов’язковим був і медичний огляд.

 

Від майбутніх бурсаків вимагали чіткого дотримання усталених правил, старанності, високих показників у навчанні, з особливим виділенням української мови.

 

Батько або опікун повинен був записатися у члени товариства, сплатити внесок за членство, а також за використання інвентаря, шкільного приладдя тощо. Якщо процес відкриття бурси затягувався, то фонд її товариства виділяв матеріальну допомогу учням з бідних родин.

 

Часопис інформував читачів про створення і роботу товариств, завданням яких були організація і відкриття бурс, а також друкував звіти про їхню діяльність, наприклад, у Бережанах, Дрогобичі, Коломиї, Львові, Перемишлі, Станіславі, Стрию, Тернополі.

 

Щодо вищої освіти загалом, Львівського університету зокрема, і українців, то їхні вимоги спочатку стосувалися заснування кафедри української історії і забезпечення викладання предметів рідною мовою. Згодом вони трансформувалися у боротьбу за відкриття окремого українського вищого навчального закладу.

 

Ще восени 1880 р. перші загальні збори українських студентів, які відбулися в Коломиї, виступили з вимогою заснувати кафедри української історії. Офіційне подання відповідної петиції, адресованої сенату (ректорату) Львівського університету та підписаної його 76 студентами, відбулося 20 листопада. Окрім того, збори звернулися до професора Ісидора Шараневича з проханням відновити викладання української історії. В результаті, під час літнього семестру 1881 р. студенти дві години на тиждень могли слухати курс «Історія Галицько-Володимирської Русі (1586–1647 рр.)». Доля звернення до ректорату закінчилася відмовою, підписаною ректором університету 25 жовтня 1881 р. І це незважаючи на те, що українці становили значну частину студентства. Наприклад, зимового семестру 1882 р. у Львівському університеті навчалося 1059 студентів, з них 413 були українцями.

 

У 1884 р. з 1000 студентів 348 представляли український народ. Того року рідною мовою читали лекції з мови та літератури професор Омелян Огоновський, із правознавства – професор Олександр Огоновський і доцент Іван Добрянський. На думку редакції, боротьба за українську мову викладання гальмувалася не тільки полонізаційною політикою влади, а й інертністю тих студентів, які вважали за краще дотримуватися вичікувально-пристосуванської позиції: «…тожь соромъ и жаль казати, що межи молодшими академиками-Русинами находятся такû, що коли примѣромъ право цивильне и карне выкладаются въ языцѣ рускôмъ, они записуются на тіи-жь предметы съ выкладовымъ языкомъ польскимъ! Жаль такожь и соромъ сказати, що такъ мало записуєся на выклады литературы и языка руского, а найсумнѣйше вже то, що декотрû, а навѣть якъ зачуваємо и богословы, всякû поданя до властей академичныхъ пишутъ по польски для того, щобы собѣ не наразити котрого зъ професорôвъ!». У зв’язку з цим студентам пояснювали просту істину – неповагу викликає саме той, хто зневажає своє національне, зокрема рідну мову. Намагаючись впливати на абітурієнтів від самого початку, їх закликали подавати усі документи для вступу до університету тільки українською мовою.

 

На друге зібрання українських студентів у Коломиї, яке відбулося 7 серпня 1884 р., з’їхалися не менше 130 представників Віденського, Краківського, Львівського та Чернівецького університетів. Усіх учасників було близько 180. Резолюції віча вимагали запровадження української мови викладання в усіх гімназіях Східної Галичини і на усіх факультетах Львівського університету. До часу практичного втілення цих вимог пропонувалося відкрити «паралельки» при гімназіях і кафедру української історії при університеті. Окрім того, Богдар Кирчів наполягав на необхідності заміни латинської мови українською на богословському факультеті. Також порушувалися питання унормування роботи кафедри української мови та літератури Чернівецького університету, відкриття медичного факультету у Львівському університеті, покращання побуту українських студентів, заснування науково-літературного часопису тощо. Для реалізації прийнятих резолюцій створили спеціальний комітет.

 

Щодо необхідності створення медичного факультету, то зазначимо, що 1883 р. сенат Львівського університету звернувся із таким клопотанням до міністерства просвіти. У документі підкреслювалося, що від часу заснування університет представляли чотири факультети: теологічний, філософський, правничий, медичний. Через фінансову кризу, спричинену наполеонівськими війнами, Львівський університет 8 серпня 1805 р. було приєднано до Краківського університету. 7 серпня 1817 р. у Львові відновили діяльність університету, але з обмеженими правами медичного факультету, який отримав право присвоювати лише ступінь магістра (інші факультети надавали ступінь доктора). 1849 р. медичний факультет відділили від університету, а 1874 р. його взагалі закрили. Крайня необхідність відновлення медичного факультету підтверджувалася статистикою. Цифри свідчили, що на 1000 мешканців Галичини припадало тільки 14 лікарів.

 

На 1889 р. українці залишалися єдиним народом Австро-Угорської держави, який не мав свого університету. Ситуацію навколо вищого навчального закладу у Львові, що утримувався переважно коштом українських платників податків, коротко і правдиво охарактеризував відомий учений, професор Львівського університету доктор Фердінанд Зрудловський (поляк за національністю): «…львôвскій университетъ польонизуєсь зъ очевидною несправедливостею и покривдженьемъ правъ рускои народности».

 

Невід’ємною організаційною частиною студентського життя були їхні товариства, які об’єднували найбільш активних членів академічного середовища. Так, у Львівському університеті діяло товариство «Дружний Лихвар», засноване 1871 р., яке утримувалося за рахунок членських внесків і матеріальної допомоги небайдужих українських патріотів. У 1879/1880 н. р. воно нараховувало 50 членів, і це був рік, коли зібрані кошти дозволили винайняти власне приміщення. Наявність такої площі сприяла розширенню діяльності інституції за посередництвом наукових відчитів. Студенти також брали участь у різних громадських заходах, власна бібліотека сприяла їхньому інтелектуальному розвитку. Все це привело до збільшення товариства, кількість його членів у наступному навчальному році зросла до 80 осіб.

 

Улітку 1882 р. студентську інституцію було перейменовано на «Академічне Братство». Крім публічних лекцій, товариству вдалося організувати виплати матеріальної допомоги і безвідсоткових позик. За всі роки його існування було розподілено близько 3000 зр. З’явилася і своя читальня, що комплектувалася 28 часописами. Відкривалися наукові гуртки, одними з перших – правничий і літературно-історичний.

 

Також прийняли рішення зайнятися видаванням «Руської Бібліотеки», два перші томи якої були надруковані при сприянні професора Чернівецького університету Гната Онишкевича. До середини 1885 р. товариство видало «Руську антологію», третій том «Руської Бібліотеки» і перший том творів Володимира Навроцького.

 

У 1888/1889 н. р. «Академічне Братство» нараховувало 73 дійсних члени, 43 з яких навчалися на правничому факультеті, продовжували працювати правничий, науковий та інші гуртки, фонд бібліотеки зріс до 1524 томів, а каса оперувала коштами на суму майже 1060 зр.

 

Більше уваги редакція часопису приділяла висвітленню діяльності етнографічно-статистичного гуртка, створеного при студентському товаристві на початку листопада 1883 р. під головуванням Олекси Яреми. Його завдання визначалися потребою збирати рукописні та друковані матеріали, що стосувалися етнографічної і статистичної складових розвитку українського народу, наукового опрацювання зібраних матеріалів, організації наукових експедицій, а також туристичних мандрівок, які ознайомлювали би подорожуючих із народними традиціями різних місцевостей краю.

 

Найпершим завданням гуртка визначалося створення вичерпної бібліографії уже наявних книг і газетних публікацій з царини етнографії та статистики з метою формування базової основи для подальших наукових розвідок. Його членом міг стати кожен із членів «Академічного Братства», а членом-кореспондентом – кожен із зацікавлених, хто займався етнографією чи статистикою і підтримував діяльність гуртка. Серед них, наприклад, були Василь Нагірний і Іван Франко.

 

У листопаді 1883 р. при студентському товаристві розпочала свою діяльність ще одна структура п. н. «Кружок для устроювання вандрівок по нашім краю», яку очолив Іларіон Грабович. Студенти планували під час канікул організовувати туристичні подорожі галицькою землею. «Приглянутись рускому народови, спôзнати єго національно-економичне положенье, зняти цѣкавû черты етнографичнû зъ картины руско-народнои жизни, а вразъ и ôтсвѣжити молодечого духа прегарными проявами свѣжои природы, ôтотхнути здоровымъ воздухомъ гôрскимъ, побачити мѣсця достойнû людского ока и розвеселити душу товарискими забавами посередъ сердечного кружка рôдныхъ братôвъ та сестеръ – отсе цѣль нашои вандрôвки!». Маршрути подорожей продумувалися до дрібниць. Під час їхнього проведення організовувалися декламаторсько-музичні вечори у різних галицьких містах і селах.

 

Студенти-українці Чернівецького університету гуртувалися у товаристві «Союз», діяльність якого розпочалася 1875 р. Кількість його членів змінювалася кожного семестру, оскільки залежала від тих, хто вступав, завершував навчання або переводився до іншого навчального закладу. Чи не найменше «союзівців» (а саме 18) нараховувалося у літньому семестрі 1880/1881 н. р. Завдання студентського об’єднання визначалися необхідністю поглиблення наукових знань і посилення товариського духу, а також організацією матеріальної допомоги біднішим своїм членам. Цьому сприяли бібліотека, у фонді якої нараховувалося 685 книг, студентські вечірки, членські та добровільні внески, які уможливлювали виплати стипендій для найбільш потребуючих.

 

З нагоди 10-ї річниці створення «Союзу» було видано літературно-науковий альманах, який представив коротку історію товариства. Як і львівські, чернівецькі студенти також організовували піші мандрівки Буковиною з проведенням вечорниць у містечках і селах краю, дохід з яких призначався інститутові «Народний Дім» у Чернівцях.

 

У Відні з 1868 р. успішно функціонувало об’єднання українських студентів «Січ», яке розгорнуло активну організаційну, інформаційну і культурно-наукову діяльність за посередництвом звичайних і надзвичайних засідань, зборів, зібрань, дискусійних вечорів, щорічних шевченківських свят тощо. У 1888/1889 н. р. його членами були 36 студентів, бібліотечний фонд нараховував понад 3500 одиниць збереження, читальня комплектувалася 21 періодичним виданням з усього світу, накопичувався видавничий фонд, підтримувалися стосунки з іншими віденськими академічними товариствами.

 

Приклад Львова, Чернівців, Відня наслідували й українські студенти Краківського університету, які восени 1887 р. прийняли рішення про створення товариства «Академічна Громада». Його перші загальні збори відбулися після затвердження владою його статуту 25 травня 1888 р. Першим головою інституції став Іван Колеса. Однією з основних причин заснування товариства була необхідність організованого протистояння асиміляційно-полонізаційним впливам. До складу «Академічної Громади» ввійшли 45 звичайних членів і 5 надзвичайних, поляків за національністю. У 1888/1889 н. р. кількість звичайних членів збільшилася до 56, а надзвичайних членів – до 16, бібліотека пропонувала охочим 570 книг і 25 часописів, було проведено 11 різнотематичних відчитів.

 

У 1880-ті рр. створювалися нові, а також продовжували свою діяльність різноманітні національні суспільно-політичні та культурницькі інституції, покликані виконувати організаційні та просвітницькі завдання в українському середовищі. Зокрема, створене у Львові 1848 р. товариство «Галицько-Руська Матиця» до 1885 р. видало понад 80 популярних книжок і підручників. У 1865–1873 рр. виходив друком щорічний науковий (від 1869 р. – літературний) «сборник». 1885 р. його випуск було відновлено. Дванадцятирічна перерва пояснювалася необхідністю погашення боргів після купівлі окремого будинку для потреб товариства у Львові.

 

Наприкінці 1887 р. у присутності митрополита Сильвестра Сембратовича відбулися загальні збори членів товариства «Галицько-Руська Матиця», які розглянули звіт про його діяльність за останніх 17 років. Наступного року було внесено зміни до статуту інституції, які дозволили сплачувати членський внесок не відразу, а частинами.

 

У 1849 р. заходами Головної Руської Ради був створений інститут «Народний Дім», завдання якого полягали в сприянні національно-культурному розвитку українців Галичини. Із переходом під вплив москвофілів організація перестала виконувати покладені на неї завдання.

 

Часопис інформував читачів про події навколо «Народного Дому» завдяки представленню звітів про його діяльність. Наприклад, восени 1881 р. збори згадували про вітання монарха у «Народному Домі», вшанування пам’яті цісаря Йосифа ІІ, констатували одержання 50 000 зр. на будівництво церкви від державної лотереї і зменшення кількості членів товариства. Гостру дискусію викликало питання необхідності скерування вихованців бурси до української гімназії, а не до німецької, перевагу якій надавала керівна рада інституції.

 

Основними темами вересневих (1884 р.) загальних зборів стали питання можливої підтримки «Общого рільничо-кредитного заведеня», скорочення кількості бурсаків, скасування допомог для учнівської молоді, заборона надання приміщень «Народного Дому» для театральних вистав. Поза тим, 1883 р. було завершено спорудження прибудови для відкриття «воспиталища» василіанок у Львові, а 1884 р. повідомлено про плановане відкриття бібліотеки «Народного Дому», фонд якої нараховував понад 20 000 книг.

 

Питання заборони театральних вистав позитивно вирішили збори членів «Народного Дому» 1887 р., питання ж навчання бурсаків в українській гімназії зібрання взагалі проігнорувало. Книгозбірня у той час збільшилася до майже 40 000 одиниць збереження, переважно завдяки подарованій бібліотеці крилошанина Антона Петрушевича.

 

Найрезонанснішою справою другої половини 80-х рр. ХІХ ст. для інституту стала суперечка про право власності на нього між магістратом і керівною радою. Суть питання полягала у правочинності переходу управління цісарською фундацією для українців Львова до керівної ради створеного 1869 р. товариства «Народний Дім». Питання розглядалося понад 4 роки і було вирішене на користь інституції. Констатуючи цей факт як позитивний, редакція «Діла» водночас критикувала інститут, що засновувався як загальнонаціональний, за відстоювання вузькопартійних інтересів москвофільського табору. «На жаль, надѣѣ основателѣвъ и всего руского загалу не сповнилися доси, а вже що найменше не сповнились въ тôй мѣрѣ, въ якôй ихъ покладано. Товариство управляюче нинѣ Народнымъ Домомъ, ставши вже ôдъ хвилѣ свого заснованя на ексклюзивнôмъ партійнôмъ становищи, ôдôйшло далеко ôдъ первѣстнои програмы основателѣвъ тои институціи а тымъ самымъ довело до того, що Народный Дôмъ не має нинѣ для загалу Русинôвъ того значѣня и тои поваги, яку бы при иншôмъ складѣ рѣчей мôгъ и повиненъ мати».

 

Просвітницько-культурне товариство «Руська Бесіда», створене 1861 р. у Львові, та яке згодом поширило свою діяльність на більші галицькі міста, такі як Станіслав, Тернопіль, Перемишль та ін., займалося організацією літературно-музичних вечорів, доповідей, концертів, утримувало народний театр, проводило конкурси на найкращі драматичні твори тощо. Особлива увага приділялася розвиткові саме театру як ефективному засобу впливу на поглиблення самоідентифікаційних тенденцій у свідомості українського народу. У 1889 р. загальні збори «Руської Бесіди» виступили з ініціативою створити в порозумінні з іншими народними інституціями комітет для побудови українського театру у Львові.

 

Товариство «Просвіта», яке розпочало свою діяльність наприкінці 1868 р., досягало поставлених цілей завдяки залученню українців до членства в організації, відкриттю філій і читалень, видаванню популярних книжок, які у простій і доступній формі пропонували відповіді на різноманітні питання національного, економічного, культурного життя.

 

Оскільки видавничий напрям визначав успішність «Просвіти», то у звітах про її діяльність найбільше акцентувалося саме цю складову. Наприклад, у період від 1 вересня 1879 р. до 31 грудня 1880 р. товариство, яке збільшилося на 200 членів, видало 9 книг (8 популярних і 1 наукова). Зазначимо, що популярні видання друкувалися накладом 1500–4000 примірників, наукові – кілька сотень.

 

У лютому 1882 р. загальні збори товариства прийняли рішення про розширення діяльності, що спричинило внесення змін до його статуту. Відтоді метою інституції визначалася не тільки просвіта, а й «пізнання і просвіта руського народу». Статутні зміни сприяли організації господарсько-промислових й етнографічних виставок, а також заснуванню народного музею.

 

У подальшому звіти про діяльність за певний період чи повідомлення про засідання виділу «Просвіти» інформували як про видавничу діяльність, так і, наприклад, про передання книжок до шкільних бібліотек або читалень, влаштування різнотематичних вечорів і читання доповідей, організацію конкурсів, заснування стипендійних фондів, прийняття нових членів.

 

1889 р. уперше загальні збори товариства, яке об’єднувало на той час 2070 членів, відбулися поза межами Львова, у Станіславі, що уможливило, на думку центрального виділу, обмін думками з місцевими активістами про здобутки, проблеми та потреби просвітницької діяльності на регіональному рівні. За задумом керівництва, практика проведення таких зібрань у більших містах Галичини мала стати постійною. Часопис також повідомляв про підсумки роботи філій товариства «Просвіта», наприклад у Станіславі й Тернополі.

 

У звітах Товариства ім. Шевченка, опублікованих на сторінках «Діла» впродовж 1880-х рр., переважала інформація про діяльність друкарні, яку вдалося інтенсифікувати 1885 р. завдяки закупівлі додаткового обладнання. Окрім того, повідомлялося про видавничі здобутки і плани, прийняття нових, зокрема почесних, членів, фінансове становище, участь у загальнонаціональних маніфестаціях.

 

Загальні збори членів Товариства ім. Шевченка, які відбулися 7 квітня 1889 р., поміж іншим запропонували внести зміни до статуту, які уможливили би перетворення інституції на наукову. Для цього всю роботу планували організувати у таких відділах: 1) філологічно-філософському, 2) природничому, 3) історично-етнографічному, 4) правничому. «Товариство им. Шевченка повинно бути – пôсля того проєкту – науковымъ товариствомъ… щобы стало засновкомъ будучои украиньско-рускои академіи наукъ».

 

На противагу створеній народовцями «Просвіті» москвофіли заснували в Коломиї 1874 р. «Общество им. Качковского», керівництво якого через два роки перебралося до Львова. Редакція часопису «Діло» не сповідувала ідеологію москвофільства, критикувала її, але регулярно інформувала про загальні збори товариства, які періодично відбувалися у галицьких містах і на яких розглядалися питання роботи центрального виділу, філій, видавничої діяльності, заслуховувався фінансовий звіт. Щодо продукування книжкової продукції, то 1884 р. завершилося упорядкування окремого складу книжок «общества», на якому зберігалося 64 096 примірників на суму 8882 зр.

 

Незважаючи на ідеологічні суперечності, інколи всі українські інституції об’єднувалися для вирішення конкретної загальнонародної справи. Наприклад, на зборах Коломийської філії «Общества им. Качковского» 1883 р. було наголошено, що справа придбання землі під побудову «Народного Дому» у столиці Покуття об’єднала зусилля усіх коломийських українських товариств, а також тих патріотів, які не належали до них. «Про тоє нехай публика руска знає, що се єсть майно не одного товариства им. Качковского, але цѣлого народу руского».

 

Організаційні заходи із гуртування українського вчительства у 1880-ті рр. втілилися у створенні двох товариств. Перше з них п. н. «Шкільна Поміч» було засноване 1878 р. вчителями з метою надання допомоги українським дітям із бідних львівських родин, які навчалися у народній школі вправ при «Народному Домі». Для забезпечення свого функціонування товариство створило фонд, який поповнювався членськими внесками і добровільними пожертвами. Серед перших поважних жертводавців були ігумен Крехівського монастиря Омелян Коссак і парох с. Пійло (Калуський деканат) о. Йосиф Кобилянський. Діяльність інституції полягала у забезпеченні найбідніших учнів книгами, шкільним приладдям, одягом. Так, 1881 р. із 350 учнів допомогу отримали 70.

 

Згодом «Шкільна Поміч» поширила свої допомогові акції й на інші навчальні заклади, такі як паралельні класи з українською мовою навчання при народній школі ім. Пирамовича, а після відкриття окремої української народної школи ім. М.Шашкевича – і на неї. У зв’язку із збільшенням обсягу діяльності виділ товариства у вересні 1884 р. звернувся до української громадськості з проханням вступати до організації «съ цѣлею нести матеріяльну помôчь тôй великôй части дѣтей тутешныхъ народныхъ шкôлъ, що то радû-бъ цѣлою душею учитися, а не маютъ до того анѣ власныхъ ще силъ, анѣ иншихъ средствъ».

 

Дбаючи не тільки про забезпечення навчального процесу, а й про стан здоров’я дітей, керівництво інституції 1886 р. звернулося до українців краю з проханням створювати можливості для прийняття учнів із бідних львівських українських родин у селах під час літніх канікул. Відзначимо, що у той час в економічному розвитку краю набувало поширення гасло: «Свій до свого по своє!», а в навчальному процесі популяризувалося не менш важливе – «В здоровому тілі – здорова душа!».

 

Загальний фінансовий стан з докладним представленням розподілу коштів ставав основним питанням, яке розглядалося на загальних зборах товариства «Шкільна Поміч». Окрім того, повідомлялося про вжиті заходи, які дозволили поповнити грошовий фонд, наприклад завдяки проведенню вистав народним театром «на дохід» товариства, організації аматорських вистав, отриманню дотацій від державних органів влади, встановленню спеціальних скриньок для збору пожертв у публічних місцях. Інформувалося також про кількість учнів, яких вдалося відправити на село для оздоровлення.

 

«Руське Педагогічне Товариство» розпочало свою діяльність у жовтні 1881 р. під головуванням Амврозія Яновського. Його статут цісарсько-королівське намісництво затвердило 6 серпня того ж року. Завдання інституції визначалися необхідністю відстоювання прав українського народу й української мови в царині шкільництва (від народних шкіл до вищих навчальних закладів), а також надання моральної і матеріальної допомоги членам товариства. «Школа народна въ Галицкôй Руси має бути тôлько народною, такъ якъ образованье дасться найлегше и певно достигнути лишь посредствомъ языка матерного».

 

Першою справою новоствореної педагогічної інституції стало вирішення мовної проблеми. Було заявлено, що у зв’язку з порушеннями мовного закону від 22 червня 1867 р. керівництво товариства просить усі народні школи надсилати точні відомості про фактичний стан справ щодо мови викладання на адресу центрального виділу. Після надходження інформації готувалися відповідні подання стосовно кожного окремого випадку виявлених порушень згаданого закону.

 

Перші загальні збори педагогічного товариства відбулися 2 березня 1884 р. Було констатовано, що за період його існування керівництво провело 24 засідання, під час яких лави товариства поповнилися 354 членами. Основними залишалися питання мови викладання і необхідності максимального сприяння розвитку народного шкільництва як основи майбутнього нації. Наступне зібрання як надзвичайне пройшло 5 серпня того ж року у Станіславі. На ньому були прийняті рішення про заснування власної бібліотеки і допоміжної структури п. н. «Товариство спільної помочі учителів», про звернення до керівництва «Народного Дому» і Ставропігійського інституту з проханням спрямовувати вихованців своїх бурс до української, а не німецької гімназії, про необхідність відкриття окремої української народної школи у Львові, підтримку проекту рішення Польського педагогічного товариства щодо матеріального забезпечення і дисципліни в учительському середовищі.

 

У січні 1885 р. педагогічне товариство звернулося до українських читалень із пропозицією об’єднатися. Таке рішення мотивувалося спільністю завдань обох утворень, що базувалися на необхідності підтримувати і розвивати рідну мову як у шкільництві, так і в громадському житті. Окрім того, інституція пояснювала можливість інтенсифікації власної діяльності своєчасною сплатою членських внесків, залученням у члени товариства представників різних верств українського суспільства (священиків, лікарів, урядовців, аптекарів, учителів, ремісників, сільських господарів), розповсюдженням членами товариства видаваних ним книжок, посиленням зв’язків периферії з центром.

 

Підсумки роботи товариства у наступні роки розглядалися на загальних зборах 1887 р. і на засіданні центрального виділу 1888 р. Найважливішою справою, за визначенням його керівництва, стало відкриття платної бурси для українських учнів львівських шкіл п. н. «Інститут руського педагогічного товариства у Львові під покровом св. Миколая». У перший рік свого існування цей заклад прийняв 24 учнів, оплата становила 15–20 зр. за місяць. Бурсаки могли відвідувати бібліотеку, а також заняття з французької мови, каліграфії, рисунка, співів, гімнастики, української історії. «Въ институтѣ тôмъ мали отже ученики то, чого не могли-бы на приватныхъ кватирахъ мати и за далеко бôльшû грошѣ».

 

У 80-ті рр. ХІХ ст. проявило себе і українське жіноцтво, об’єднане у двох інституціях. Зокрема, у Львові діяло товариство «Руських Дам», завдання якого окреслювалося необхідністю сприяти дівчатам з бідних родин або сиротам здобувати освіту. Окрім того, організоване жіноцтво практикувало проведення літературно-музичних вечорів із забавами. Діяльність «Руських Дам» відображалася у щорічних звітах, які друкувалися на сторінках часопису. Читачів інформувалося про обрання нового керівництва, їм пропонувалося докладний фінансовий звіт із зазначенням прізвищ тих, хто отримав допомогу, і запрошувалося усіх охочих жінок поповнювати лави товариства. «Выдѣлъ жалує, що не може бôльше прошень о запомогу приняти за-для скудныхъ фондôвъ, и упрашає Вп. жертволюбиву Публику по можности прийти єму въ помôчь черезъ численнѣйшій вписъ въ члени общества, якъ такожь о можливе надсыланье вкладокъ членьскихъ, а тымъ улекшиться доля не однои сироты дѣвчины».

 

На початку жовтня 1884 р. у Станіславі розпочало свою діяльність ще одне жіноче об’єднання – літературно-освітнє товариство «Руських Женщин», яке відразу заявило про свою аполітичність. Основні зусилля планувалося зосередити на видаванні науково-літературного журналу і книжок для жіноцтва. Видатки інституції, до складу якої входили звичайні та почесні члени, мали покриватися членськими внесками, добровільними пожертвами, прибутками з продажу книг, а також із вечорів, забав, відчитів, театральних вистав, влаштованих «на дохід» товариства. Того ж року відбулися перші загальні збори за участю 54 делегатів з усієї Галичини.

 

У подальшому за посередництвом звітів про діяльність часопис інформував про проведені вечори, які стали чи не єдиним активним проявом їхньої організаційної роботи. Під час цих зустрічей членів товариства ознайомлювали з діяльністю визначних українських літературних і громадських діячів.

 

Редакційна політика часопису спрямовувалася на представлення щоденного життя українства Галичини, на виокремлення й характеристику найбільш гострих суспільно-політичних, економічних і культурних питань та відслідковування спроб їхнього вирішення. Разом із тим на сторінках «Діла» знаходилося місце і для публікацій про українців Буковини, яким доводилося протистояти румунізаторській політиці крайового правління.

 

Під австрійську владу буковинська земля перейшла 1775 р. у вигляді дарунка від турецького султана, а окремим коронним краєм вона стала 1863 р. Боротьба за впливи тут велася між призначуваними на різні адміністративні посади поляками і румунами, які вважали цю територію своєю. Для українців же місця у цьому протистоянні не знаходилося. У результаті, у Буковинському сеймі не було жодного їхнього представника. Румунізаторські впливи посилювалися і за посередництвом православної Церкви, консисторія якої складалася переважно з румунських священиків.

 

Процес самоорганізації українців хоча повільно, але відбувався. Зокрема, 1870 р. виникло політичне товариство «Руська Рада», яке на початку 80-х рр. ХІХ ст. розгорнуло активнішу діяльність. Поміж іншим, воно порушувало питання запровадження української мови на богословському факультеті й під час богослужінь, використання української мови на залізниці, заснування шкіл з українською мовою навчання тощо. Організаційним процесам на Буковині сприяли й літературне товариство «Руська Бесіда», студентське товариство «Союз» (про нього уже згадувалося), а також читальні та аматорський театр.

 

Щодо православної віри, то «Руська Рада» неодноразово зверталася і до світської, і до духовної влади з протестами щодо використання румунської мови під час богослужінь в українських чи змішаних парафіях, мотивуючи це тим, що українці, не розуміючи мови, тільки віддаляються від віри та Церкви. Для реального оцінювання ситуації й адекватного реагування на необхідність зміни антиукраїнської релігійної політики пропонувалося реорганізувати роботу самої консисторії. Оскільки Буковинська архієпархія була єдиною єпархією греко-східної Церкви, вірними якої були представники двох народів (220 000 українців і 190 000 румунів), то 1885 р. обговорювалася можливість її поділу на дві окремі частини.

 

Перед виборами до Буковинського сейму, які планувалися на 8 липня 1884 р., «Руська Рада» звернулася до виборців, що представлятимуть українців, з вимогою не зганьбитися і віддати свої голоси за тих кандидатів, яких запропонує політичне товариство і які відстоюватимуть права та свободи свого народу. Необхідність посилення суспільно-політичної активності українців підтверджував той факт, що вони, становлячи понад 40% населення Буковини, взагалі не були представлені у найвищих законодавчих органах влади. Дискримінацію поглиблювали і заяви місцевих румунських та німецьких послів, які «завѣряютъ правительство, що Русины на Буковинѣ – то тôлько зайшлый елементъ, не маючій хлѣба, а служитъ тôлько у богатыхъ Румунôвъ, Нѣмцѣвъ, Полякôвъ, Ôрменъ и Жидôвъ!». Виборча кампанія черговий раз закінчилася провалом для українських кандидатів.

 

Невдалою виявилася і спроба заснувати українську гімназію у Кіцмані. Загалом, середнє шкільництво на Буковині представляла гімназія у Чернівцях. Незважаючи на доволі великий відсоток українських учнів (понад 100 із загальної кількості 700–800 залежно від навчального року), цей навчальний заклад базувався на німецькій мові викладання.

 

Виходячи з того, що українці Буковини залишилися єдиним народом монархії без забезпеченого Конституцією права на розвиток середнього шкільництва, політичне товариство «Руська Рада» у квітні 1886 р. звернулося до уряду і Державної ради у Відні з вимогою заснувати гімназію з українською мовою навчання в Кіцмані. Це ж питання стало предметом обговорення на зустрічі представників українства з президентом Буковини. Остаточна відповідь Буковинської шкільної ради, яка базувалася на розпорядженні міністра просвіти, була негативною і пояснювалася «станом державних фінансів».

 

Незважаючи на невдачі, самоідентифікаційний процес у середовищі буковинських українців став незворотним і проявився, зокрема, у створенні нових національних інституцій. Так, 1887 р. було організоване товариство «Руська Школа». Того ж року розпочало практичну діяльність придбанням власного будинку і товариство «Народний Дім», засноване 1884 р.

 

Одним із найважливіших засобів боротьби за права і свободи українського народу в Австро-Угорській імперії була мова. Мовна боротьба проявлялася у двох напрямах – внутрішньому та зовнішньому. У першому випадку відбувалася дискусія щодо загального правопису чи застосування певних мовних правил. Для представлення другого напряму зазначимо, що вся суспільно-політична боротьба тією чи іншою мірою торкалася мовного питання, яке стало одним з об’єднуючих чинників загальнонаціональної змагальності українців за рівноправність у всіх сферах життєдіяльності.

 

Наприкінці 1882 р. редакція «Діла» пояснила власну позицію щодо правопису, який використовувався у часописі, констатуючи таке: «Мы були першû, що усунули на бôкъ всякû языковû и правописнû споры, а звернули увагу на жизненнû справы и интересы народнû. Въ нашôй етимольогичнôй правописи бачимо єдиный спосôбъ сполучити всѣхъ щирыхъ Русинôвъ австрійскои Руси для згодливои працѣ около добра народу, а понехати безплоднû и шкодливû споры формальнû. Се була, єсть и буде наша програма, и тôлько консеквентнымъ переведеньемъ сеи програмы подвигнулась на передъ наша справа народна, якъ и на дальше буде подвигатись».

 

Пропагуючи чистоту рідної мови, редакція засуджувала офіційне використання «язичія», тобто мішанини української, російської, польської та німецької мов. Подібні закиди стосувалися насамперед віденських видань, а особливо «Вѣстника законôвъ державныхъ», зміст якого через використовуваний правопис був незрозумілим не тільки для письменного селянина, а й для громадського писаря, який, між іншим, мав пояснювати громаді зміст нових законів. У результаті, громади часто використовували польський переклад, що сприяло полонізаційним тенденціям і шкодило народній справі.

 

Щодо прав української мови як окремого предмету в гімназіях, то з утворенням крайової шкільної ради його було відсунуто на другий план. Вивчення польської мови визначалося обов’язковим для всіх учнів, а «языкъ рускій зсунено до ряду предметôвъ взглядно-обовязковыхъ якъ францускій языкъ, рысунки, гимнастика и и.». Для вивчення української мови відводилося менше навчального часу і в незручні години дня. Викладачами часто призначали поляків, які майже не розуміли саму мову, або українських учителів-пристосуванців без належної кваліфікації. Організовані протести батьків чи інституцій уможливлювали хіба що заміну некваліфікованого вчителя, але і це трактувалося як перемога. Відкривати суто українські гімназії офіційна влада відмовлялася.

 

Аналогічним чином діяло освітнє керівництво і стосовно бажання українців започаткувати хоча б одну національну вчительську семінарію для підготовки фахових педагогів. Усе, чого вдалося досягти, обмежилося зрівнянням кількості годин, відведених розпорядженням міністерства просвіти для вивчення української та польської мов, в утраквістичних семінаріях Львова, Станіслава, Тернополя.

 

Важко було досягнути мовного компромісу й у Львівському університеті. Так, на прохання студентського товариства «Академічне Братство» відповідати на його звернення українською мовою ректорат вишу підготував офіційного листа без жодної конкретики. При цьому, посилаючись на різні нормативні акти щодо мови листування, забув вказати на міністерське розпорядження від 10 квітня 1861 р., яке зобов’язувало усі владні інституції Галичини і Буковини на звернення українською мовою відповідати лише по-українськи.

 

Порушення законних прав української мови траплялося також у стосунках офіційної влади з українською Церквою. Зокрема, при потребі, на вимогу цісарсько-королівських староств, священики готували виписки з метрик. Проблема полягала у тому, що необхідні дані подавалися українською мовою. Це не задовільняло окремих керівників, які, погрожуючи священикам штрафом або ув’язненням, вимагали подавати метричні виписки німецькою, латинською чи польською мовою, тільки не українською. Це було прямим порушенням розпорядження міністра внутрішніх справ від 16 вересня 1875 р.

 

Нехтування українською мовою як крайовою та рівноправною з польською спостерігалося і при зовнішньому оформленні будинків, у яких розміщувалися органи державної і судової влади. Фасади цих будівель прикрашали переважно польськомовні таблиці, незважаючи на те, що наявність україномовного аналога передбачалося розпорядженням міністерства справедливості від 11 серпня 1869 р.

 

Стосовно державної залізниці, то згідно із законом від 23 червня 1884 р. службовою мовою тут декларувалася німецька, а для Галичини – польська. На територіях, заселених українцями, управління залізниці на місцях зобов’язовувалися на звернення українською відповідати тією ж мовою. Публічні оголошення також повинні були робитися по-українськи. Однак і ці незначні вимоги закону постійно порушувалися, викликаючи негативну реакцію й офіційні протести українських інституцій.

 

Ще однією мовною проблемою стала запроваджена після цісарської постанови від 10 квітня 1861 р. практика офіційних органів виконавчої і судової влади відповідати на письмові звернення українською мовою тією ж мовою, але з допомогою польської абетки. Протести з цього приводу були безрезультативними.

 

Загалом, ставлення офіційної влади до української мови яскраво ілюструють слова однієї з багатьох публікацій цієї тематики, опублікованій у «Ділі» 3 червня 1884 р. : «Бѣдный той нашь языкъ рускій въ Галичинѣ! Що съ нимъ не вытворюєся, то сего и въ байцѣ не выгадавъ-бы. Будущій историкъ буде мати щедрый матеріялъ, особливо зъ послѣдныхъ рокôвъ нашого сучасного житя, коли засяде колись до писаня исторіи нашого политичного положеня въ Галичинѣ».

 

Узагальнюючи картину українського життя 80-х рр. ХІХ ст. в межах Австро-Угорської імперії, можемо ствердити, що, незважаючи на труднощі, національний рух за відстоювання прав і свобод українства посилювався. Цьому сприяло розростання прошарку інтелігенції – це священики, вчителі, лікарі, правники, промисловці, військовики, державні службовці, посли, які ідентифікували себе українцями, а також створення різних українських інституцій і пресових органів, що на офіційному рівні формулювали, відстоювали і пропагували національну ідею, яка на той час полягала у самоідентифікації та самоорганізації. Усі труднощі цього періоду були безпосередньо пов’язані з подвійною залежністю українського народу від польського адміністративного і австрійського державного апарату.

 

 

Продовження теми – "Галичина 1890–1894 років – очима «Діла»".

 

 

14.04.2016