Можливо все

Нещодавно повернувся з Києва, де більшість розмов зі знайомими крутилася довкола мого постійного перебування в Теребовлі. Одна із подруг сказала, що не змогла б жити у ритмі малого міста, їй бракувало би можливости руху, території для маневру, простору.

Потім мав бесіду із дівчиною з Донецька, котра, вслід за університетом, перебралась до Вінниці. Казала, що в новому місті не відчувається життя, все так повільно, загальмовано, провінційно. Я собі лиш уявляв, що б вона відчула, якби втрапила не до найбільшого облцентру Поділля, а в невелике місто штибу моєї Теребовлі?

У таких людей завше виникає подив, коли вони чують, що мені жити в малім місті не просто комфортно, а й класно. Класно, бо відчуваю, що живу на цивілізаційному стику, в просторі, зошитому із десятків конфліктів, що перетворюють такі бурґи на справжні центри світу та місця притягання. А заодно місця виштовхування, з неодмінними ударами ліктем під дих чи в бік.

Аби пояснити, в чім все це виражається, розповім дві історії.

Однієї вітряної ночі, десь о пів на третю, я рушив в бік заправки. Звісно, пішки. Звісно, з наплічником. Само собою, не порожняком.

По дорозі мав ще набрати цукру. Натомість виносив із дому кілька томиків «Історії УРСР» та ще якоїсь совіцької біди, аби звільнити місце для нових книжок, котрих вже давно немає де складати. Котрі, здається, плодяться, поки ми того не бачимо. Віднести та залишити їх мусив в будинку, що зостався нам од бабці, і в холодну пору року використовується переважно як комора та склад. Там ж і набрав цукру.

Успішно виконавши бартерну операцію, я врешті зміг рушити на заправку. Аби прояснити ситуацію, чого мене понесло о третій ночі пішки в таке цікаве місце, то мушу зазначити, що все неймовірно просто: заправки — це місця притягання, довкола яких обертається всеньке нічне життя Теребовлі. Справа в тім, що в місті вже більше року немає жодного цілодобового магазину, окрім тих двох, що на заправках. А що біля однієї із них ще й залізничний вокзал та єдиний нічний клуб, то молодики та молодиці, котрим бормотуха та йорж куди рідніші та дешевші за всі пінаколади та мохітні секси на пляжі разом узяті, то вони радо розкладають свої «поляни» на капотах «дев'яток» та Опелів, й жонґлюють келішками, мов правдиві бармени.

Біля другої ж заправки автовокзал та місце дислокації служби таксі. А головне — там магазин, в котрому можна знайти майже все і ще й о будь-якій частині доби. Що мені, власне, й було необхідно.

Не зустрівши дорогою жодної живої душі, я врешті добрався до заповітного місця. Само собою, вже всередині побачив давнього знайомого, котрого сто років не бачив. Третя ночі — це якраз той міфічний час для несподівано сподіваних зустрічей, коли перетинаються усі можливі маршрути, накладаються одні на одних й так само сподівано несподівано одразу розходяться в різні боки, аби ще колись, десь о такій порі, так само випадково невипадково зійтися. Тому ми не перекинулися навіть кількома словами, а просто мовчки привіталися кивком голови.

Коли мій знайомий зі своїм товаришем вийшли з магазину, я підійшов до прилавка й притишеним голосом, ледь не перехиляючись через ляду, привітався, а тоді запитав у продавчині з такою інтонацією, як записні наркомани в заморських фільмах запитують в драґділерів про травку:

— У Вас кришки для консервації є?

— Зараз, — відповіла мені пані й заходилася щось шукати під прилавком.

Кришки для консервації в цьому випадку аж ніяк не пароль і не шифр. Продавчиня це добре розуміла. Її не засмутило і не подивувало ні моє питання, ні те, що я прийшов за цими кришками о третій ночі на заправку. Вона мовчки знайшла їх десь в комірці, відрахувала необхідні мені 15 штук і з розумінням кинула, поки пакував їх в наплечника:

— Сік?

— Сік-сік, — з серйозним виразом обличчя підтвердив її здогад.

— А самі чи купуєте?

— Купуємо, — кажу, — купуємо.

— І по чому тепер бетон? — Так, у місті кожен другий називає «бідони» не інакше, як «бетонами».

— Гривня за літр, — ідіотично відповідаю я, створюючи для неї ребус.

— Мені казали, шо 60.

— Ну, то якісь там знайомі просто, тому так дешево, — мовив, ніби виправдовуючись. Курча, та в тім місті все по-знайомству. Кожен кожному як не родич, то друг дитинства, сусід, співробітник чи, врешті, далекий родич сусідів співробітника друга дитинства. Тому всі одне одного запевняють, що то по-блату, явно дешевше, бо ти свій. Часто ж ті далекі родичі деруть втридорога тоді, коли чужий взяв би вдвічі таньше. Але то був зовсім інший випадок, тому, не згадавши нікого, хто міг би віддати їй так само дешево, я знов, ніби перепрошуючи повторив: то якісь там знайомі, а так, то всі продають по півтори, по гривні двадцять п'ять.

Вона дістала калькулятор й взялася перераховувати, скільки то буде по 60 за бетон, тьху ти, бідон. З'ясувавши, що виходить по гривні п'ятдесят, почала ностальгійно згадувати про минулорічні 45 копійок за літр. Ми не промовили того вголос, але відчувалося, що обоє подумали про долар по 8.

Врешті я запакував свої кришки, вона винувато перепитала, чи може дати мені на здачу цукерки. Я радо погодився, бо в жмені вона тримала барбариски, а тітка якраз нині диктувала рецепт соку з барбарисами і дюшесами.

Далі я повернувся в весняну вітряну ніч. І десь вже на півшляху додому пригадав, що наш сусід наче казав, що продає по 1,25 грн за літр. Думав, може то вернутися і здати цій сердобольній продавчині точку? Але, міркував я далі, може він нам теж пропонував таку ціну по-знайомству, себто по-сусідству, так би мовити.

Врешті прийшов до очевидного висновку: занадто вже дивно повертатися через півміста на заправку, аби о четвертій ночі сказати продавчині, що мій сусід продає березовий сік по гривні двадцять п'ять за літр.

Друга історія ж належить до тих, котру багато хто назвав би прозаїчною. Хоча мене добряче вкурвлює, коли під прозаїчністю мають на увазі щось банальне та нецікаве. Либонь, таким людям варто терміново змінити свої літературні вподобання. Мабуть, поезія їм трапляється виключно нереалістична та позбавлена побутових деталей, а проза — всуціль суворі реалії життя.

Повернімося ж до історії. Якось післали мене, ні, не туди, куди Ви могли би подумати, а ще далі — по патики для помідорів. Біля, уже згадуваного, будинку є трохи території, на котрій батьки розбили кілька грядок.

Частину з них традиційно виділили під помідори. На той час пасльонові вже добряче вимахали і їх треба було підперти, аби плоди не зламали стебел, на котрих трималися. Старі тики вже до того не надавалися, тож моє завдання полягало в тім, аби назбирати кількадесят міцних бадиляк.

Для успішного його виконання мені видали ручну пилку і великий фіолетовий пакет BMW, бо чорні BOSSи явно замалі для такого діла. Та й який ти бос, якщо тебе за патиками посилають? Радше вже бус, тягова сила, себто якраз BMW дуже навіть підходить.

Благо, парк, повен бадилляччя, неподалік. Пройди вулицею… Парковою — і збирай, скільки душа забажає, чи пиляй сухе гілля, поки руки не відсохнуть, як дурне і не знаєш, що воно легко ламається.

А то ж літо було, поруч річка, на її березі бар з інтриґуючою назвою «Клєтка», в якому сиділа сила-силенна знайомих, попиваючи пиво. Інші бавилися поруч кічі у футбол між деревами. Вони поробили всі свої справи ще до обіду, себто до того, як я прокинувся. І поки вони відпочивають, ти ходиш, як доходяга і збираєш в пакет патики.

Бадиляк назбирав явно замало, вони не влізали в пакет, дерли руки і тіло, розпанахували целофан, але діло вже йшло до заходу сонця. А то не тільки означало, що вже нічогісінько не світило мені в обох сенсах, а й те, що незабаром купа люду мала повалити табунами й стадами в «Клєтку» на дискотеку. А ти весь зачухраний і подертий патиляґами, плентався їм назустріч зі «здобиччю». Патики роздирали пакет, вилітали на ходу, лишали слід, ніби намагаючись спародіювати Гензеля та Ґретель чи то готуючи шлях для відступу. Але відступати нікуди, тому йдеш на пролом, вітаючись з усіма, вдаючи при тому самовпевненість, ніби носіння в пакеті бадилля щось достобіса почесне. Врешті приносиш до хати сей урожай у руках, бо од пакету зостались одні обривки.

Ця історія колись лягла в основу моєї оповіді «Пакет патиків», котра ввійшла до збірки короткої прози «Книга дивностей», що незабаром має вийти у світ. Правда, головному героєві випало на долю більше випробувань, бо заганяю його в жахливу зливу. З іншого боку, змилостивлююсь, уберігаючи од променаду центральними вуличками рідного міста, аби, бува, не осоромив свій рід, втрапивши під пильні погляди місцевої поліції моралі в квітчастих хустках. Бо де ж то так, шо здоровий хлоп, а патиків толком назбирати не годен? Шо то за ґазда, шо ні напиляти, ні нести не вміє? Та ні одна дівка за такого заміж не схоче.

Тому він мав би подякувати мені за милосердя, що його не клюють потім рідні за ганьбу. Бо в малих містах для більшости куди важливіше не те, ким ти є, а що про тебе подумають інші. А я не певен, чи ліричний герой має достатньо сил, аби протистояти диктату конформізму.

Ну, і третя, бонусна історія, незаявлена в попередній програмі. Спостерігаю з вікна нашої квартири, як сніг вкриває березневу траву. Несподівано в цей ідилічний сюжет вривається спочатку гусак, гучно лопочучи крилами, ніби намагаючись врятувати тим звуком Рим, а за ним (гусаком, а не Римом) — псисько. Переслідування триває три під'їзди, і коли собацюра майже настигає птицю, наривається на кулак сусідки, що розвішує білизну.

І тут я не можу не згадати четверту історію. Кілька років тому на художньому пленері з нагоди Дня міста один із митців, котрий приїхав, здається, з Німеччини, на своїм полотні зобразив центр бурґу. Але увагу на рисунку привертала не стара архітектура, не міщани і не хвиляста бруківка посеред центральної вулиці. Автор відтворив на картині те, що вразило його в місті, либонь, найбільше: то була зебра, котрою переходила дорогу курка.

Малі міста — тут можливо все.