Знавці
У нас залюбки всі нарікають, все критикують, дошукуються причин зла та невдач. Я знаю одного такого, що заєдно говорить про чемність. На його гадку чемність перше всього. Інший мій знайомий каже, що знання чужих мов головна підстава.
Цей першій, то директор купецької установи, Дмухавий. Він кожному і при всякій нагоді, підкреслює, що чемність — це підстава істнування всього, а в вершу чергу людини. А за людиною йде родина, суспільність, нарід, нація, раса і т. д.
— Ось, ми — звертається до свого помічника Штурханецького, — чому дивитеся на все, як індійський слонь?! Дивіться ніжно, делікатно, а не то, якби вам повилазили!...
А до склепового:
— Або ви, Репетун!... Стоїте, як колода при ляді, як бамбула якась. Де ваша чемність до покупця?! Треба звиватися перед ним, ходити як танцюристки в балєті... Що?! Ви не бачили танцюристок... Звідки ж вам знати про чемність... Стійте ж так далі, поставивши ноги як корова!...
А до возьного:
— Чого роззявив рота?... Та ж ти мусиш бути чемним, ввічливим. Перш за все до свого директора... Мусиш відчинити перед ним скоріш двері, коли він виходить... Ширше, ширше, ширше...
____
Еx, що за народ наш нетямущий!
Цей другий, то лінґвіст.
Його знають у місті як знавця мов. Аматори фотоґрафії вказують на нього як на непорушний фото-аматорський авторитет. Він бо на 33-ій краєвій фото-аматорській виставі здобув золочені рямці за найкращі світлини.
Колись зустрічаю його перед вікном великого маґазину.
— Приглядаєтеся виставі? — питаю.
— Егеж... бо нащо, добродію, знаю мови: німецьку, анґлійську, французьку? А раз знаю мови, можу читати й перечитую всі етикетки на фотоґрафічних апаратах, що на виставі...
П. Перо.
Богдан Ігор Антонич: Вибрані поезії. Краків 1940. "Українське Видавництво" ст. 80. Редакція і вступна стаття Богдана Романенчука.
Видання цього поета, родом із Лемківщини, вже тим самим наче зрозуміле — ми ж виловлюємо всі ті духові нитки, що можуть нас вязати з нашими західніми землями. Але актуальний цей поет не лиш тому: одна з найориґінальніших появ нової всеукраїнської поезії, з власним світом уяви. Критика вже нераз мала нагоду спинятись над тим світом, сприйманим підсвідомо, де затиралась різниця межи істотами й речами, де він був наче розкладений поетичною хемією на свої прапервні, над якими буяли сили життьових стихій. На цій основі й сама Лемківщина зображена, як казковий народній малюнок на шклі, в який лиш де-не-де вмальовано, так сказати б, риски економічно-соціологічного характеру:
Тут сиве небо й сиві очі
У затурбованих людей.
Сльота дуднить і шиби мочить,
Розмови стишені веде.
Під сивим небом розстелилась
Земля вівса і ялівцю.
Скорбота мохом оновила
Задуману країну цю...
(Єлеґія про співучі двері).
Це — наче реальний образ серед того лемківського окруження, що в поетовій уяві горить тільки спомином. Там саме казка: куриться з квітів запах, немов з люльок барвистих дим; течуть униз краплини шуму, немов з гарячих пнів смола; квітчасте сонце спить в Криниці на мохом стеленому дні й кущем горючим таємниці виходить ранком з глибіні...
Книжка дає вибір найкращих поетових речей з yсіx його збірок і він добре подає Антоничеви поетичне обличчя. З полишених речей варта було, гадаємо, дати фраґмеят опери про Довбуша. Звязно і живo написана стаття Б. Романенчука дає загальну характеристику постової творчости; ми б застереглися тільки проти таких критичних уваг, як ті, чи Антонич був ідеологічно скристалізований, чи ні; В. Романенчук вважає, що ні і що Антонич має лиш "задатки стати націоналістичним поетом", при чому твердження своє спирає не на самій поетовій творчості, а на тому, по яких журналах Антоиич друкував свої вірші...
Позатим — це одна в кращих книжечок, виданих "Українським Видавництвом".