Ми помітили, як одна добре знайома нам людина залежно від розмови зневажає то бідніших від себе осіб, то багатших. Спершу ми подумали, що вона суперечить сама собі. Але потім зрозуміли, що — відповідно до свого неконтрольованого еґоїзму
(еґоїзм — властивість особистості, що проявляється в перевазі своїх інтересів, дій і діяльності над інтересами суспільними і інтересами інших людей.
Це психологічна особливість, зумовлена інстинктом самозбереження.
Проте часто думання про себе доходить до абсурду: особа не раціонально вважає себе із якоїсь причини найкращою. Єдиний арґумент на користь цього полягає у тому, що «я найкращий, бо найкращий, бо це ж я»)
— ця добре знайома нам людина поставила себе на вершину піраміди, сконструйованої з людей, котрі мають у її житті бодай якесь значення. Логіка, відтак, проста і зрозуміла: якщо ти — найкращий, а всі — гірші від тебе, то зовсім не дивно звучать суперечливі на перший погляд засудження як бідніших, так і багатших. Однаковий осуд лунає як у бік багатодітної сім'ї, що «неправильно зробила, що купила погану квартиру на п'ятому поверсі панельного будинку», так і в бік заможної родини, що спромоглася менше ніж за рік збудувати будинок, «а от мої добрі друзі із добрими зарплатами вже багато років будуються». Її власне житло просто ідеальне, куплене за найкращу ціну, у найкращому районі, біля найкращих парків, біля найкращої церкви і таке інше. Вірогідно, якби житло було куплене де-інде, найкращим районом, найкращим парком були б уже зовсім інші місця Львова.
Тож дійшли до висновку, що хоч на перший погляд це і виглядає трохи абсурдно, насправді це звичайний еґоцентризм. Таке собі «будування мікросуспільної піраміди» у тієї нашої знайомої є дуже виражене. Цікавіше те, що після цього спостереження нам важко було не помітити, що й інші люди вибудовують із значимих для себе осіб певну піраміду й намагаються вилізти на її вершину.
Ті люди, яким через їхню заможність немовби докоряла наша знайома, також у різних розмовах говорили тези, з яких можна було зрозуміти, що і вони з деякою поблажливістю ставляться до бідніших від себе, але й адресують певний осуд суттєво багатшим від себе.
Якщо по-різному забезпечені люди дуже подібним чином ставляться і до багатших, і до бідніших, то виходить, що не існує ідеального матеріального добробуту. Ідеальний добробут — уявний; ідеальний добробут — в голові. Ідеальний добробут — такий, у якому перебуваєш ти. Такий матеріальний стан є достатнім з одного боку, але моральним — з іншого. Бути біднішим — ганебно. Бути багатшим — не морально. Чим більший відрив від тебе, тим більше бідність стає ганебною, а багатство — аморальним. При цьому додамо, що людина — незалежно від рівня матеріального достатку — здебільшого хоче жити ще трішечки краще, ніж вона живе. А коли досягає бажаного — планка знову піднімається, адже зростають апетити.
Принцип піраміди діє і у сфері успіху. Якщо взяти дуже відомого широкому загалові Святослава Вакарчука, то легко можна знайти велику кількість бруду на його адресу. (Врешті, цей принцип простежується і в інших сферах, не лише в музиці). Прикметно, що дуже часто зневага у бік музиканта висловлена його ровесниками. Адже він «винен» у тому, що досяг успіху, а вони такого успіху не досягли. Але звідки ж береться така недоброзичливість? — Ці люди збудували свою піраміду із кількох сотень осіб, які плюс-мінус досягли однакового рівня, але себе виставляють на верхівку конструкції. «Хтось із однокласників, ймовірно, спився, а деякі одногрупники вже розлучені. Кузени заробляють менше, а сусіди — більше, але вони — ідіоти», — може собі подумати у пориві самозаспокоєння така людина. Розлучений одногрупник може бути одруженим вдруге і бути щасливим, проте тобі ж краще знати, що він — невдаха, бо «перша його кинула». Кузени можуть заробляти менше, але ловити кайф від своєї улюбленої роботи, у той час коли ти кожного робочого дня мотаєш строк із дев'ятої до шостої. Тому піраміду треба будувати дуже ретельно: вибираючи «правильні» аспекти характеристик значимих людей, аби поставити їх нижче від себе у своїй конструкції.
А Вакарчук реально у цю схему не вписується. Занадто сильно вже він вирізняється. «Чого йому вдалося такого досягти, а мені — ні?» Якось ми дійшли до думки, що люди ненавидять багатих інколи лише з однієї причини: вони бідні, і хочуть бути багатими. Те ж і з успіхом. Тож треба приписати Вакарчуку риси, які його суттєво попустять: пишеш «на весь світ» у своєму фейсбуці, що «Вакарчук же ж мудак» чи «він же ж зазвіздився» і нібито опускаєш його нижче плінтуса за моральною ознакою, чим або понижуєш його до дна своєї піраміди, або взагалі виводиш цього «недостойного» поза конструкцію — і жити знову легко і добре. (Звичайно, що це дуже цікавий феномен: чому українці готові більш-менш гідно оплачувати працю чи не одного співака, в той час коли більшість повинна займатися музикою як хобі; проте це зовсім інше питання).
Але не обов'язково залучати у конструкцію тексту успішну та відому особу. Схожа річ діє на звичайному «побутовому» рівні. Навіщо людині зловтішатися з того, що ти не знайшов роботу? При тому, що між вами немає якихось особливих неґативних взаємин. Просто якщо ти — успішніший у навчанні, то стаєш такою собі точкою відліку. Коли хтось скорше від тебе знайде роботу, то життя для нього склалося добре. «Він був найкращим (або просто кращим від мене) у школі/університеті/групі, а я його переплюнув, значить тепер найкращий — я». Катастрофа для такої особи настає, коли «хтось менш успішний» першим знаходить роботу.
Що ж таке ця піраміда?
1. Людина активно комунікує й підтримує якісь зв'язки з обмеженою кількістю інших людей. Людський мозок може пам'ятати кілька тисяч осіб. А, власне, активно спілкуватися — приблизно із півторастами. Тож зрозуміло, що з кимось вона спілкується найбільше, з кимось — часто, а хтось просто «блимає» у її житті. Ніколи не можна вгадати набір цих людей. З одними родичами ми постійно бачимося, з іншими — говоримо по телефону, третіх вітаємо на свята, про існування четвертих лише знаємо, а п'ятих — навіть і не знаємо. Подібно зі співробітниками, однокласниками, одногрупниками, однокурсниками, сусідами, батьками одногрупників, продавцями у прибудинкових магазинах, односельчанами й відомими людьми. Якщо у нас четверо троюрідних братів і сестер, то з кимось з них можемо спілкуватися, як з рідним, а з іншими навіть ніколи не бачитися. Врешті, у цьому немає нічого дивного, це просто цікаво: чому склалося саме так, і що було б, якби обставини звели нас із кимось іншим з наших двоюрідних.
2. Набір осіб, які потрапили у коло активного спілкування людини, не репрезентує суспільство, а тим більше — ці люди не відображають світ або, принаймні, континент. Варто наголосити, що особа, яка активно конструює таку піраміду, не може вирватися за рамки півторасот — кількох тисяч інших осіб, адже такий людський мозок. Тож людина, яка надає цьому надто великої ваги, не знайде свого справжнього місця у світі — лише бутафорне, зумовлене дуже малою кількістю змінних у рівнянні. Бо піраміда — це просто коло спілкування, яке, крім того, здебільшого належить лише до одного–двох соціальних кіл.
3. Порівнювати себе з іншими — це притаманна людям річ, яка, відтак, є абсолютно нормальною, тобто такою, що не виходить за межі звичайного. Гадаємо, що так чи інакше всі порівнюють себе з іншими, і це нормальний пошук себе в суспільстві, свого значення й можливостей у ньому: розставляти певні маркери й дивитися, якою траєкторією рухаєшся ти.
4. Проте такими порівняннями зовсім не потрібно захоплюватися. Бо коли людина робить із цієї піраміди довершену й репрезентативну модель світу, то їй потрібно просто «обскакати» яких кілька сотень інших людей, вписаних у цю конструкцію, і вона — король, володар, пуп землі. А це, вибачте, самодурство, яке тісно пов'язане з потребою людини принизити іншого й самоствердитися за рахунок цього.
5. Якщо ти — успішний на якомусь певному рівні, то цілком вірогідно, що хоч і не будеш родичем чи другом певним людям, вони, будучи чи то колишніми однокласниками, з якими ніколи не підтримував особливих стосунків, чи одногрупниками, чи навіть знайомими, які мають до тебе зовсім опосередковане відношення, виберуть тебе як точку відліку власної успішності. Такі ось різні знайомі методично випитуються, чим займаєшся, де працюєш, що нового робиш і що нового досяг. Цікаво, що коли спершу щиро розповідати, а потім поцікавитися навзаєм: «А в тебе як справи?», то часто відповіді немає. Інколи взагалі ніякої. Якщо це спілкування відбувалося у режимі листування, наприклад, у тому ж таки фейсбуці, то зводиться воно до: «Привіт, як справи?» Відповідь. І запитання: «А у тебе як?». І тоді напис: «Прочитано о такій-то годині такого-то дня», і розмова на цьому припиняється.
Страшно, але інколи, в особливо загострених випадках, конструювання піраміди й безглузде підтасовування фактів і переконань заради того, аби опинитися на верхівці, починає бути найважливішою справою життя, адже всеохопною: яке весілля ти зробив доньці і який крутий співак на ньому був, і що про це весілля (а насправді, який ти багатий) будуть говорити родичі, друзі, знайомі і сусіди. А також важливо, що менші весілля — замалі, а більші — завеликі, і в інших весіль безліч недоліків, а у весіллі власної доньки — самі плюси; і взагалі, ти — найкращий батько, бо твоя донька — найкраща, бо вийшла заміж у двадцять п'ять, а хто вийшов заміж у двадцять чотири — той «вискочив», а хто у двадцять шість ще не вийшов — «така стара, а її ще ніхто не бере»...
У цьому контексті справді слід додати ще те, що людям ще й притаманно пишатися собою у зв'язку із досягненнями інших людей: дітей, наприклад. І тут треба розрізняти «пишатися дитиною» і «пишатися собою як найкращим представником батьківського роду, який просто найкраще виховав дитину, яка всіма своїми позитивними рисами завдячує тобі, а неґативними — не знати кому».
Це діє і на загальносуспільному рівні. Взяти ту ж таки нещасну Росію. Вона б'є рекорди у таких різних змаганнях, як «найбільша кількість сиріт», «найбільша кількість абортів», «найвища дитяча смертність», «найбільша поширеність наркотиків серед підлітків»... в Європі, а за деякими показниками навіть у світі. Проте у російському інформаційному полі є і постійно продукуються «думки» про те, яка відстала та чи інша країна, яка прекрасна й чудесна порівняно з ними Росія. З іншого боку, є держави явно розвинутіші, ніж Росія. Явно — тобто так, що вже і не посперечаєшся. Проте, що каже російський інформаційний простір, наприклад, про Європу та США? — «Ґейропа» і «піндоси». Мовляв, «ну, да, дороги у них, може, тіпа і кращі, але ні тобі моральних скрєп, ні тобі нормально бухати, як наші мужики не вміють». Потрібно дошукатися будь-яких, хоч і дрібних на перший погляд «вад», роздути їх і сміятися з них — ось рецепт того, як «вилікувати» свою меншовартість: попустити і висміяти тих, хто досяг якихось таких успіхів, яких не досяг ти сам.
Але що у Росію ходити? Хіба українські ЗМІ не потішають українське суспільство тим, як погано нашим сусідам: ми говоримо про ціни на нафту не у ґлобальному контексті, а тому, що «москалям буде зле». Так, це добре, що Росія матиме фінансові проблеми, і це посприяє тому, що вона не матиме так багато грошей, як сподівалася. І, ймовірно, почне менше тратити на війну з нами. Хоча, підозрюємо, вона скоріше економитиме на хлібі для свого населення, ніж на патронах для нас. А головне до цієї теми — ми не говорили про ціну на нафту, поки вона не шкодить нашому сусіду. Причому, якщо така ціна шкодила б Ніґерії — ми би про це не писали. Ми переймаємося лише тими країнами, які є для нас значимими, які є у нашій піраміді. І якщо у росіян все погано, то нам — добре.
Таких будівельників можна ще вичислити, коли вони вам у транспорті розповідають: «Так, так, Європа зовсім не така вже й чиста, у них біля лавок теж сміття валяється». А те, що у нас територія сміттєзвалищ — п'ять відсотків площі України, і що кожне сміттєзвалище — це, у принципі, екологічна катастрофа, — то те саме, що сміття біля лавок у Болгарії, яке, ймовірно, українці з росіянами і накидали.
І такі «екстрапроблеми» люди такого типу знаходять у кожному куточку світу. Так, проблеми є всюди, у всіх і в кожного. Проте цим співбесідникам видно недопалок на тротуарі в ближнього і не видно сміттєву ґанґрену на березі своєї ріки. Такі люди вважають Львів поганим, бо їх там пограбували. І вони не задумуються, що пограбувати їх міг виходець з їхнього ж населеного пункту.
Тож, на жаль, для таких будівничих все їхнє будівництво, звісно ж, марне. Адже вони — дозволимо собі також взяти до інтерпретації слова Йосифа Сліпого — не прагнуть великого, по-справжньому великого, а прагнуть переплюнути родичів і знайомих, друзів та співробітників. А ще й «переплюнути» дуже умовно, адже часто для вимірювання того, хто ж кого переплюнув, враховуються дуже поверхневі фактори, які, крім того, інтерпретуються заанґажовано та суб'єктивно: «я б не хотів працювати на такій роботі, а вона працює — от невдаха». А може, їй подобається? Будівничий такої піраміди вибирає кілька десятків чи сотень людей, які «крутяться» у його житті, порівнює їх із собою, вивищує себе і почувається правим і реалізованим.
Але є одна проблемка: вся ця піраміда не має жодного сенсу, адже вона — це трикутник з кулями для більярду на більярдному столі, на якому тих куль може вміститися набагато, набагато більше. Ти виліз на вершинку з півтори сотні чи навіть кількох тисяч людей, а їх то сім мільярдів. І є мільйони кращих від тебе і успішніших, а є мільйони менш успішних. При тому одна і та ж людина може бути успішніша від тебе в кар'єрі, але менш успішна в особистому житті. Відтак усі ці порівняння — це дурне марнування життя. Менш затратно та більш ефективно буде робити те, що тобі справді подобається, йти на роботу, яка приносить те, чого ти дійсно хочеш: творчу реалізацію, гроші чи допомогу людям, і не перейматися тим, кращий ти чи гірший від інших, у зв'язку із зарплатою, трудовою книжкою, графіком роботи. Створювати сім'ю тоді, коли відчуваєш доречним, а не з урахуванням часу створення сім'ї твоїм середньостатистичним ровесником. Купити собі таку хату, яку хочеш, якщо, звісно, можеш, а якщо не можеш — то це теж обставини. Може, ти надто чесний, і тобі так добре. Може, надто лінивий, і тобі теж так дуже добре.
А якщо вже комусь хочеться будувати таку піраміду, то хай тримає її при собі, а не попускає своїх ближніх, тицяючи їм у лице їхніми «гіршостями» заради власного самоствердження.
Врешті, якщо дати собі спокій з тими пірамідами й розширити погляд, виявиться, що сконструйований тобою світ — бутафорний, людство набагато різноманітніше, а світ — цікавіший і складніший. Зникнуть дрібні проблеми, і з'являться складні питання, на які так цікаво шукати відповіді.
30.03.2016