Визволити Надію

Вирок російського суду з приписом 22-річного тюремного терміну не має ані найменшого значення для Надії Савченко, для України, для світової демократичної спільноти. Крім того моменту, що цей вирок дозволяє задіяти юридичні процедури для повернення Надії додому. У Кремлі багато разів заявляли, що відмовляються навіть говорити про видачу Савченко аж доти, поки не буде вироку і поки він не набуде законної (для Росії) сили. Відлік уже пішов: згідно з процедурою, після ухвалення вердикту надається три дні для офіційного перекладу, а потім — ще десять днів, поки рішення не набуде чинності. Ці два тижні Надія чекатиме. А відтак вона готується відновити сухе голодування.

«Z» аналізує: якою є процедура повернення на батьківщину осіб, засуджених за кордоном і як визволятимуть Савченко, а також кільканадцятьох інших українців з російського полону.

…Наступного дня після оголошення вироку, 23 березня, Надію провідала в ізоляторі група її адвокатів. Захисник Ілля Новіков переказав громадськості нераціональне, можливо, внутрішнє відчуття українки: вона передбачає, що протягом трьох тижнів повернеться додому. «Надія дуже бадьора. Я знаю, як виглядають люди, яким дали 20 років напередодні, — вони не так виглядають. У неї навіть думки немає, що вона такий строк може десь перебувати в якійсь тюрмі, — зазначив Новіков. — У неї є передчуття, — про яке я як юрист не можу сказати, що воно має під собою якісь матеріальні підстави, але я помічав, що її передчуття збуваються, — менш як за 20 днів вона вже буде вдома».

Інший адвокат Надії, Марк Фейґін, заявив, що з юридичного погляду існує лише два способи визволити Савченко. Тож якщо на політичному рівні вдасться домовитися про її повернення до України, то задіють один з тих механізмів. «Як юрист можу сказати, що є два способи: або Конвенція 1983 року про відбування покарань та видачу засуджених, або це помилування. Іншого способу не існує», — додав Фейґін.

Варіант із помилуванням виглядає неймовірним щонайменше через позицію Надії. Вона не проситиме для себе пробачення, бо не вважає себе винною. «Я не визнаю ні вини, ні вироку, ні російського суду», — заявляла Савченко у своєму останньому слові на процесі. Вона передала адвокатам письмову заяву, в якій заборонила їм подавати клопотання про помилування. «Забороняю вам подавати апеляцію, прохання про помилування, визнання вини від мого чи від вашого імені і вживати будь-яких дій без моєї згоди. У випадку порушення моєї волі розцінюватиму це як зраду з вашого боку з автоматичною відмовою від вас як від адвоката», — ідеться у зверненні Надії.

Втім адвокати налаштовані більше по-конформістськи. Зі слів Фейґіна, якщо Надії запропонують варіант із помилуванням, то «вона буде його обговорювати з адвокатами, щоб прийняти юридичне рішення». «Я вважаю, що будь-який спосіб її повернення додому є прийнятним», — додав адвокат.

Але наразі найреальнішим варіантом виглядає Конвенція про передачу засуджених осіб, укладена у Страсбурзі 21 березня 1983 року. Вона є обов'язковим документом для держав, що долучилися до Ради Європи. В Україні її ратифікували у вересні 1995 року, за півтора місяці перед тим, як Україна стала повноцінним членом РЄ. У Росії конвенцію ратифікували допіру в липні 2007-го. Сама ж РФ перебуває у складі Ради Європи від 1996 року.

Якщо говорити про цей документ і проектувати його на «справу Савченко» чи справи інших українських в'язнів, то для звільнення Надії довелося б використати трохи принизливу процедуру, а втім, повернення українки додому виглядає реальним.

Засадничо конвенція виходить з того, щоб громадянам, засудженим на території іншої держави, «була надана можливість відбувати призначене їм покарання в їхньому власному суспільстві». У загальних принципах документу наголошується, що підсудну особу передають саме «для відбування призначеного їй покарання». У пакеті документів, що має надійти з батьківщини в'язня, мусить бути копія закону держави, «який передбачає, що дія або бездіяльність, на підставі якої було винесено вирок у державі винесення вироку, є кримінальним злочином згідно із законодавством держави виконання вироку або була б кримінальним злочином у разі вчинення на її території». Далі компетентні органи держави або продовжують виконання вироку, або замінюють міру покарання іншою, «передбаченою законодавством держави виконання вироку за такий самий злочин». Країна, яка намагається повернути в'язня, мусить заздалегідь поінформувати іншу державу про процедуру, яку вона задіє до засудженої особи.

Такими є вимоги міжнародного законодавства, і саме таким шляхом мали би йти українські та російські юрисдикції. Нема сумніву, що Москва намагатиметься висунути якнайбільше принизливих для України вимог, ставлячи і офіційний Київ, і Надію Савченко в обставини, коли вони мали би підтверджувати слушність карикатурної феміди з російського Донецька. Втім шлях цієї процедури зовсім не означає, що Надію Савченко відразу з Новочекарська мусили би спровадити, скажімо, до Менської колонії. Щойно жертва російського правосуддя перетнула би кордон, то могла би сподіватися на статтю 12 конвенції: «Кожна сторона може прийняти рішення про помилування, амністію або пом'якшення  вироку  у відповідності до своєї конституції або інших законів». Але і тут є ложка дьогтю, та ще й немала: згідно з 13-ю статтею, право вирішувати будь-які клопотання про перегляд рішення має лише держава винесення вироку.

Правозахисник Аркадій Бущенко каже в коментарі «Z», що задіяння цієї конвенції для повернення Надії Савченко в Україну таки може супроводжуватися проблемами. «Справді, у конвенції є вимога щодо відбування покарання. Якщо Україна погоджується на цей процес, то від України мусить іти певне зобов'язання. Росія, можливо, погодиться видати Савченко лише при умові, що вона тут відбуватиме покарання». Бущенко додає, що мета конвенції, укладеної в рамках Ради Європи, не полягає у звільненні в'язнів. «Дух і наміри конвенції не в тому, щоб звільнити засуджену особу, а в тому, щоб полегшити їй життя і дозволити відбувати покарання на батьківщині. Тож я не певен, наскільки цей інструментарій є адекватним у цьому випадку», — підсумовує правозахисник.

У цьому контексті Бущенко нагадує про справу, яка стала приводом не лише для юридичного, а й дипломатичного та політичного конфлікту, — справу азербайджанського офіцера Раміля Сафарова, засудженого за вбивство вірменського військовика Гургена Маргаряна в Угорщині. У 2004 році Сафаров сокирою зарубав Маргаряна у Будапешті, і був засуджений в Угорщині до 30-річного тюремного терміну. У 2012 році Азербайджану вдалося повернути офіцера на батьківщину, але його відразу ж амністували й потрактували вдома як героя. Цей крок засудили не лише Вірменія як країна, що перебуває з Азерйбаджаном у ворожих стосунках, і не лише Угорщина, яку ошукали, а й світова демократична спільнота. Наразі справа слухається у Європейському суді.

Очевидно, що історія викрадення та поневолення Надії Савченко — інша. Але так само очевидно, що Росія використовуватиме усі можливі приводи для того, щоб не дати ані Надії, ані Україні дихати вільно. Майже певна річ, що російська дипломатія покликатиметься в цьому контексті й на прецедент Сафарова, випинаючи скрізь, де це можливо, рішення свого химерного суду і власного правосуддя.

Мусимо зважити і на таку обставину: якщо Надію Савченко виманять у Росії, погоджуючись «для галочки» і на вирок, і на ув'язнення, а після перетину кордону негайно звільняють — то реакція Москви на пропозицію задіяти конвенцію 1983 року для видачі решти українських політв'язнів може бути неґативною, з відмовами.

Фактором, який може порятувати справу звільнення українських заручників, є видача Росії в'язнів, засуджених на території України, з розумінням, що їх надалі звільнять. Такий процес дозволив би втримати паритет і ґарантував би відсутність претензій.

Правозахисник Володимир Яворський зазначає з цього приводу: головне — це політичне рішення Росії, і якщо буде згода Москви на видачу чи на обмін в'язнями, то можна використати будь-який інструмент. «Юридично може бути декілька варіантів вирішення, але це не так важливо. Ця справа вже давно вирішується суто політично», — каже правозахисник. Він вважає інструмент конвенції найреалістичнішим для повернення Надії до України.

Наразі можемо сказати, що Росія вже висловила пакет своїх правових вимог щодо видачі бранців. На початку березня Міністерство юстиції України скерувало до російських колеґ звернення про видачу чотирьох в'язнів: Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка, Олега Сенцова та Юрія Солошенка. Всі четверо на момент оформлення звернення вже дістали вироки у РФ. Мін'юст Росії повідомив, що, згідно з внутрішнім законодавством, бере 30 днів на розгляд документів з України (попри те, що український уряд вимагав від Москви якнайшвидше здецидуватися з рішенням). Російська юстиція має намір перевірити документи щодо в'язнів «на відповідність нормам конвенції, у тому й на наявність або відсутність підстав, що перешкоджають передачі засудженого». Мін'юст РФ також поінформував, що для видачі політв'язнів доведеться отримати щонайменше рішення двох судів — українського, «про визнання і виконання на території України вироку російського суду», і дозвільного рішення від російського суду, який мав би розглянути увесь пакет документів.

Отже, ключовою позицією, висловленою російським міністерством, є згадка про потребу українського вироку. Наразі невідомо, в який спосіб Україна зможе обійти цю обставину. У вівторок, 22 березня, реагуючи на вирок Донецького суду, президент України Петро Порошенко заявив: «Україна ніколи, — ще раз наголошую: ніколи! — не визнає ані цього судилища, ані їхнього так званого вироку, який своєю абсурдністю і жорстокістю свідчить про повернення російської юстиції в часи Сталіна-Вишинського».

Судді російського Донецька у процесі Савченко

Перейдімо до політичних факторів.

23 березня на переговори до Росії прибув міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр. Однією з тем перемовин було звільнення Надії Савченко. Керівник зовнішньополітичного відомства Росії Сергій Лавров сказав на підсумковій прес-конференції: «Як уже підкреслювали російські представники, ми чули пропозиції щодо обміну, і питання розглядатиметься з повним урахуванням російського законодавства. Рішення ухвалює глава держави», — заявив Лавров.

Заява двояка. З юридичного погляду, президент міг би ухвалити рішення хіба що про помилування. Чи на це натякає Лавров? А може, просто вказує на те, хто в Росії має останнє слово і хто ухвалюватиме політичну децизію? Ну, в тому ми ні на мить не сумнівалися.

Президент України, на відміну від Володимира Путіна, набагато чіткіше артикулює своє ставлення і до справи Савченко, і до перспективи обміну в'язнями. У вівторок у своєму зверненні після ухвалення вироку Донецьким судом Петро Порошенко чітко заявив, що пропонує обміняти Савченко на двох російських спецпризначенців, узятих в полон українськими військовиками у травні 2015 року під Щастям. «Настав момент виконати цю обіцянку [щодо звільнення Савченко]. Я в свою чергу готовий передати Росії двох російських військовослужбовців, затриманих на нашій території за їхню участь у збройній аґресії проти України. Судовий розгляд їхніх справ знаходиться на фінальній стадії. Одразу після їх завершення я готовий шляхом відповідних процедур забезпечити їхній виїзд до РФ», — заявив президент України.

Але досі залишається відкритим питання, якою мірою Росії залежить на тих двох спецпризначенцях. Дипломатія РФ не виявила до них навіть сотої частини тієї уваги, яку Україна засвідчила справам Савченко, Сенцова та інших. Для Росії доля окремої людини — то ціле ніщо на тлі «государствєнного» інтересу. Україна, на щастя, інакша. Але в цьому для неї криється і проблема. Україні набагато важче пережити ситуації з неможливістю визволити своїх людей з полону або, скажімо, бойові втрати на фронті. І доля Савченко, і доля понад сотні полонених, і доля захисників донецького летовища — це стрес для України, важіль впливу на суспільство і керівництво держави.

Російські спецпризначенці, яких Порошенко готовий віддати Путіну в обмін на Надію Савченко

Під час свого недавнього візиту до України про це говорив і адвокат Надії Савченко Микола Полозов. «Багато хто каже: давайте Савченко міняти на Єрофєєва і Александрова. Та йому наплювати абсолютно і на Єрофєєва, і на Александрова, треба буде — він у пічку дивізію, три кине. Питання не в людях, питання саме в тому фінансовому і політичному інтересі, який він хоче отримати з цього», — прокоментував Полозов в ефірі «5 каналу».

Захисник Надії закликав до посилення тиску на Росію, інакше її захцянки зростатимуть. «Я вважаю, що тиск, який чиниться, — видимий і невидимий, — зрештою має допомогти її звільненню», — додав Полозов.

Керівник переговорної групи СБУ щодо звільнення полонених Юрій Тандіт підтверджує, що вимоги Росії щодо звільнення Савченко виходять далеко за межі лише обміну полоненими. «Так, ми знаємо, що вони у Москві хотіли би отримати більше. Їх, наприклад, цікавить шляхопровід з Ростова у Крим. Мені про це відкрито говорила особа, близька до Кремля. Я сказав, що нас цікавить питання звільнення всіх заручників. На це він відповів: "Ну, тоді треба, щоб ви теж ішли нам назустріч. Нам потрібен стабільний зв'язок із Кримом, щоби вантажі можна було туди возити, пасажирів"», — розповів Тандіт в інтерв'ю опозиційній російській «Новій газеті».

Український парламентер відповів відмовою на пропозиції росіян. «Я йому сказав, що лише на Сході можна міняти принцесу на півцарства. І так питання стояти не може», — запевнив Тандіт.

Зазначимо, що список осіб, котрих Україна офіційно вважає політичними в'язнями у Росії, налічує 11 прізвищ. Цей перелік Петро Порошенко передав керівникам європейських інституцій разом зі «списком Савченко» під час свого недавнього візиту до Брюсселя. У списку зазначені: Надія Савченко, Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Геннадій Афанасьєв, Олексій Чирній, Юрій Солошенко, Микола Карпюк, Станіслав Клих, Сергій Литвинов, Валентин Вигівський, Олександр Костенко. Безумовно, список політв'язнів є ширшим, і він постійно поповнюється за рахунок розгортання політичних репресій у Криму.

Щодо російських в'язнів в Україні, то тут інформації мало. В Україні намагаються не надавати розголосу таким даним — ані про конкретних осіб, ані щодо обставин їх утримання під вартою чи можливого звільнення з-під варти. Наприклад, активісти «Правого сектору» кілька разів описували операції обміну бранцями, коли вони намагалися залагодити справу на низовому рівні, не виходячи на офіційні структури, бо коли полонений потрапляє до правоохоронців чи в ізолятор, тоді доводиться залучати інший інструментарій, на який «правосеки» вже впливу не мають. Операції обміну на державному рівні — теж інформація таємна. Поки громадськість обурюється перспективами амністії для бойовиків, точкові рішення ухвалюються чи не щотижня: щоразу, коли з полону визволять українських військовиків чи цивільних осіб, ці операції втілюються завдяки тому, що на волю, за рішенням суду або президента, вийшов сепаратист. Останній з гучних прикладів — коли президент України помилував російського майора Володимира Старкова задля звільнення з неволі леґендарного захисника донецького аеропорту Андрія Гречанова на прізвисько «Рахман».

Отже, до списку російських в'язнів. У цитованих документах російського міністерства юстиції зазначається, що Україна запропонувала Москві видати натомість 13 засуджених громадян РФ, щодо яких вже є вироки. У цьому переліку можуть бути не лише «політичні» бранці, і не всі з них були заґратовані вже після того, як Росія розпочала аґресію проти України. Цей список невдовзі поповниться і прізвищами Єрофєєва та Александрова.

Доля цих людей теж залежить від волі однієї схибленої особи.