«Ми індивідуалісти та розважливі повільнюхи...»

​

На запитання Z відповідає Наталя Яковенко, доктор історичних наук, професор кафедри історії НаУКМА, автор книг «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна» (1993), «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.» (1997), «Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст.» (2002), «Вступ до історії = An Introduction to History» (2007), «Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVII – початку XVIII століття» (2012).

- Десь сорок років тому (в часи коли "Наука и жизнь" чи "Знание – сила" були масовими журналами) популярною була стаття академіка Гінсбурга "Які проблеми фізики видаються тепер особливо важ­ли­ви­ми та цікавими" (з пе­ре­лі­ком таких проблем). Якби Ви скла­да­ли такий перелік у сфері іс­то­рич­них наук, які б проблеми Ви ту­ди включили?

- Для початку я би розділила „історичну науку взагалі” та нагальні проблеми історії України. У „науці взагалі”, передусім західній, що давніше за нас перейшла стадію нагромадження фактажу та заповнення невивчених ділянок, наперед виступають або нові, лише нещодавно сформульовані проб­ле­ми (приміром, цілком новий нап­рям т. зв. „студій над речами”), або такі гарячі в сучасному світі питання, як функціонування багатоетнічних держав, внутрішні причини й типи конфліктів, сприйняття людиною влади, і т. ін. Натомість в українському випадку си­ту­а­ція інакша. Адже багато чого сьогодні доводиться надолужувати, бо довга низка і проблем, і конкретних сюжетів або була під забороною, або вивчалася „наперекіс” – із наперед заданою відповіддю у канонах „єдино вірної ідеології” та „дружби народів-братів”. Я не фахівець з новітньої історії, тому обмежуся лише близькими мені, досліднику XVI-XVII століть, проблемами. Це, передусім, усе, що пов’язано з Церквою, релігійною свідомістю та міжконфесійними взаєминами, бо без розуміння релігійного чинника домодерний світ коректно описати не можна, а Україна в релігійному плані була аж надто строкатою. Це вивчення культурно-освітніх процесів в Україні не ізольовано (як це зазвичай трактували досі), а в щільному переплетенні із західними освітніми практиками, бо тільки це дозволить зрозуміти, чому Україна зробила свій цивілізаційний вибір на користь Заходу, тоді як решта країн-спадкоємиць візантійської традиції цим шляхом не пішла. Ну, і так далі.

- Кілька років тому, у статті „Вибір імені versus вибір шляху“, Ви писали „Що ж до ін­те­лек­ту­а­ль­ної підтримки для цієї статті, то нею послужила передовсім пі­о­нер­сь­ка пропозиція Джованни Броджі Беркофф, яка вважає, що кон­с­ти­ту­ю­чою ри­сою ук­­ра­їн­сь­ко­го культурного простору XVI-XVII ст. був його «поліморфізм», себто ба­га­то­ша­ро­вість, багато­мов­ність, мін­­ли­­вість та під­дат­ли­вість на аси­мі­ля­ційні впливи ззовні. Цю еластичність «куль­тур­но­го ко­ду», на думку Броджі Беркофф, можна пояснити як «іма­нен­т­ною», від києво-руських ча­сів, схильністю до син­те­зу­ван­ня різнобіжних тра­ди­цій, так і функціонально — як відповідь на загрозу дез­ін­тег­ра­ції не вповні сфор­мо­ва­ної культурної спі­ль­­но­ти“. Ця ідея про по­­лі­­мор­­фізм ук­ра­їн­сь­кос­ті весь час, по суті, ви­сі­ла в повітрі, повітрі ук­раїн­сь­ко­го наукового простору. Чи не є це прикладом загальної тен­ден­ції – для введення в обіг пев­ної кон­цеп­ції нам обов'язково тре­ба закордонних авторитетів (оте Шев­чен­кове "Німець скаже")?

- Не впевнена, що ідея поліморфізму українського культурного простору аж так завжди „висіла в повітрі”, як Ви кажете. Навпаки, я спостерігаю до сьогодні тенденцію розглядати феномени української культури ізольовано – як щось цілком самодостатнє, питомо „наше” та розвинуте саме з себе. Така тенденція не нова: її започатковано ще в добу становлення національної свідомості у другій половині ХІХ ст., коли викликом часу стало виокремити власне місце в культурному просторі. А далі пішла радянська смуга, й тут причин ізоляціонізму навіть пояснювати не треба. А далі здобута Україною незалежність запотребувала само­ствер­д­жен­ня – а отже, й під­крес­лен­ня пріоритетності всього, що „наше”. Так що пропозиція Джованни Броджі Беркофф, знаного славіста, блискучого знавця балканських, української, чеської та польської культур, звучить більш ніж по-новому. Що ж до буцімто схиляння перед „закордонними авторитетами”, то нагадаю, що в науці історики (і не тільки вони) діляться не за приналежністю до країни чи нації, а за тематикою і визнанням спільних методологічних підходів. Судіть самі, чи не кумедно би звучало таке звинувачення стосовно фізиків?

- Броджі Беркофф «іма­нен­т­ність» «поліморфізму» ви­во­дить від києво-руських часів. Юрій Шевельов же у своїй «Істо­рич­ній фо­но­ло­гії україн­ської мови» зазначав „Хоч як парадок­сально це звучить, але поділ діалектів на північні [київсько-поліські] та південні [галицько-подільські] в україн­ській мові є давнішим від самої української мови, що вона, власне й виникла завдяки злиттю цих двох діалектних угру­по­вань...“. У нас якось прийнято пояснювати нинішні ментальні відмінності цих двох груп українців австро-польською окупацією території західнішої з них. Але якщо глянути на розподіл території Русі-України між князівствами, а потім між Польщою та Литвою й Австрією та Росією, то вони дивним чином повторювали цей Шевельовський діалектний поділ. Питання звідси: чи не плутаємо ми причину з наслідком, вважаючи «по­лі­мор­фізм» набутим, може він дійсно генетично закладений ще в докнязівські часи?

- Мова та побутові звичаї і обряди належать дійсно до найстабільніших, найповільніше змінюваних ознак етносу, але це так звана „народна”, усна культура. Броджі натомість пише про „високу”, писемну культуру, яка не може існувати у безповітряному просторі – вона завжди живиться поштовхами ззовні. Інша річ, у який спосіб ці поштовхи „перетравлюються”, тобто чи вони перекривають і асимілюють „наше”, чи, навпаки, бувають видозмінені та пристосовані до особливостей „нашого”. Як на мене, Україні в її непростій історичній долі вдалося зберегти себе якраз завдяки щасливому збігові „народного” (мовно-звичаєвого) стру­ме­ня й отієї-от еластичної „по­лі­мор­ф­но­сті” писемної культури, про яку пише Броджі, вбачаючи певні ознаки цього явища уже в києво-руську добу.

- Чи Україна є унікальною у своєму «поліморфізмі»? Чи іс­ну­ють аналоги нашого поліморфізму в європейській історії?

- Звичайно ж, існують. Без цього „за­хисного механізму” до сьогодні не збе­реглися би культури багатьох „скрив­джених історією” народів: фіни ста­ли би шведами, чехи – німцями, сло­ваки – угорцями, боснійці – турками, хор­вати – італійцями чи австрійцями і т. д.

- Не так давно Фонд Разумкова в рамках опитування просив рес­пон­ден­тів оцінити бли­зь­кість ре­ґі­о­нів і країн за "характером, зви­чаям, традиціями". Не будемо про південно-східні реґіони, але меш­кан­ці центральних сприй­ма­ють громадян Росії ближ­чи­ми за «западенців»; у той же час самі «западенці» сприй­ма­ють цент­ра­льну Україну знач­но ближчою, ніж вона сприй­має їх. Якщо уявити пересічних меш­кан­ців цих територій XV століття (Поль­сь­ке Ко­ро­лів­с­т­во vs Кня­зів­ство Ли­тов­сь­ке) — якими могли б бути їх­ні від­по­ві­ді? Як вони змінювалися (тоб­­то як змінювалась ментальна від­­с­тань) про­тягом наступних ст­оліть зі зміною державних кор­до­нів? Протягом скількох поколінь ці державні кордони даються взнаки?

- Пересічні мешканці Великого Князівства Литовського, а особливо територіально віддаленішого По­ль­сь­ко­го Королівства до останньої чверті XV cт. знали про Московію (вона тоді ще не була Росією) приблизно стільки ж, скільки ми з Вами про Мозамбік – „десь є”. Потім почалася смуга воєн, яка з перемирними паузами тривала до початку 1580-х рр., а невдовзі – чергова смуга воєн, завершених аж т. зв. Вічним миром 1686 року між Річчю Посполитою і Росією. На війні як на війні – хто ж любить ворога? У ХІХ столітті Російська імперія досить успішно „втягнула” в себе Лівобережну Україну – колишню козацьку автономію, але з т. зв. „Юго-Западним краєм” (у Вашій термінології – „центральні реґіони”) цього, попри всі зусилля, так і не вдалося зробити. Однак те, чого „не доробила” імперія, виконав її спадкоємець – Радянський Союз: агресивна радянська ідеологія перемелювала й не таке. Це щодо Росії та росіян. А щодо взаємного сприйняття галичанами „східняків” і навпаки, то до Люблінської унії 1569 р., яка з’єднала ці два відлами колишніх південноруських князівств у одній державі, вони й називали одне одного „панове заграничники”, і були справді одне одному чужими. Проте для зближення знадобилося не „кілька століть”, як Ви кажете, а всього півстоліття – два покоління. Уже в 1630-1640-х роках колишні різниці настільки затерлися, а солідарність настільки переважила, що жодне тогочасне джерело не фіксує ані найменшого натяку на взаємні упередження. Зрештою, годі переглянути реєстри козацької старшини пізнішої доби, аби переконатися, скільки там галичан. Чергове перекраяння кордонів наприкінці XVIII ст., коли Галичина відійшла до Австрії, а решта України – до Росії, поновило рубіж. Він особливо увиразнився упродовж ХІХ „століття модернізації”, коли ці дві імперії йшли різними шляхами, та й національна свідомість розвивалася по-різному. В останній третині цього століття (тобто знову через два покоління) „дві України” знову, як колись після Люблінської унії, „упізнали” одна одну, й відтоді, як відомо, уже про це не забували.

- Чи дійсно в першій половині XIX століття етнічність галичан (як територіальне, а не іден­ти­фі­ка­ційне означення) пройшло точку біфуркації? Тобто, чи була загроза, скажімо так, утворення на цій те­ри­то­рії відмінної від над­дніп­рян­ської етнічної ідентичності?

- Я противник пояснення історичних процесів через поняття „біфуркації”. „Людський матеріал” аж надто непрогнозовано себе поводить, аби його увібгати у природничі ритми. Інша річ, що галичани й справді „шукали себе”, приміряючи різні ідентичності. Проте не етнічні – радше політичні, а це в новітню добу не конче загрожує етнічному.

- Наскільки потужні прог­нос­тич­ні можливості істо­рич­ної науки? Чи можете Ви в силу своїх знань і досвіду оцінити ймо­вір­нос­ті різних сценаріїв роз­вит­ку України? Євразія чи Єв­ро­па? І чи, виходячи з іс­то­рич­них траєкторій, загроза роз­щеп­лен­ня є реальною?

- У прогностичні можливості іс­то­рич­ної на­у­ки я не вірю цілком і пе­ре­ко­на­но, то­му залишаю це питання на роз­ва­гу по­лі­то­ло­гів. Що ж до „історичних тра­єк­то­рій”, то ми формулюємо своє знан­ня про них „задом наперед”, коли вже все відбулося. Осмислюючи ми­го­тін­ня одиничних подій та випадків, ми пробуємо на цей хаос накласти якесь уза­га­ль­не­не пояснення. Насправді ж мін­ли­вість перебігу історії завжди обу­мов­ле­но не абстрактними „тра­єк­то­рі­я­ми”, а дуже суб’єктивними пош­тов­ха­ми, ка­лей­дос­коп яких – це віч­ний головний біль історика. Тож поміркуйте самі: коли „іс­то­рич­ні траєкторії” минулого є суто ка­бі­нет­ним ви­на­хо­дом, то яким чином на них можна бу­ду­ва­ти прогнози на майбутнє?

- Якщо узагальнити, які, на Вашу думку, ін­ва­ріа­нти української мен­та­ль­нос­ті (та їх по­ліморфних складових) зберігалися століттями (в по­­рів­нян­ні з сусідніми ет­носами)?

- „Ментальність нації” – це метафора, яку не можна підкріпити доказовим матеріалом. Ті „поліморфні складові”, про які Ви питаєте, є частиною культури, тобто осмисленого конструювання певного образу навколишнього світу, а не „ментальності”, яка передбачає не­ус­ві­до­млювану причину власне такої, а не інакшої поведінки. Хоч це не вповні збігається із етнічними особливостями, але стоїть до них хіба найближче. А що нас найбільше відрізняє від сусідніх етносів, і так всі знають – ми індивідуалісти та розважливі повільнюхи, аж доки нам не допече за живе.

Питання ставив Орест Друль