Рельєф думок
Хтось малює різні фіґури, коли балакає по телефону, а хтось описує кола, просто щось оповідаючи. Хтось вирисовує закарлючки та чоловічків під час нудних подій, хтось вимальовує дивні фіґури, гуляючи містом.
Мої двоюрідні брат із сестрою мають звичку ходити колом по хаті, оповідаючи якусь історію. Причому говорять по суті, а не ходять околяса, мов кіт коло гарячої каші. Од того руху їх розповіді набувають додаткової вартости й смислів, якоїсь магічности та закільцьованости, але не зациклености.
У мене необхідности говорити в русі нема, тому можу розповідати історії хоч вниз головою, хоч лежачи, лиш би настрій відповідний був і зацікавлені слухачі. Натомість маю потребу рухатись, коли придумую тексти. От і зараз, поки обмірковую ці слова, намотую кола кухнею, чекаючи, коли закипить чайник.
Моє писання напряму пов'язане з рельєфом. Моє мотто мало би звучати: «Сядь і пиши», натомість є: «Ходи і думай». Од того багато часу проводжу в прогулянках містом й за ним. Тому часто тексти «пишуться» находу, точніше – під час ходи. Через те для мене писати тексти означає відчувати під ногами місто, а гуляти містом означає писати текст. Тому будь-яка прогулянка може стати історією чи то історією в історії, або й історією про історію. Як і будь-який ландшафт цією самою чи якою іншою історією і є. І в багатьох моїх есеях можна не тільки віднайти сліди прогулянки (або й які розділи з курсу «есеїстика» я прогуляв), а й відчитати ландшафт, яким вона здійснена.
Формування ритму
Сприйняття простору залежить од того, як тобі найчастіше доводилось рухатись. Що при тім долати. В якім напрямі пересуватися. Підійматися чи спускатися. Себто, як поставав твій ритм. А що життя – це рух, то воно майже цілковито підпорядковане тому, в якім рельєфі ми формуємося.
На підтвердження сієї теорії можна опертися на Хоува й Штрауса з їхньою поколіннєвою теорією, з формуванням моделей поведінки й смаків до 12–14 років, а можна й процитувати Тараса Прохаська. «Як песенятка, новонароджені діти також ще пару місяців всьо бачать і всьо пам'ятають, але вони ще не до кінця мають відкриті очі, вони ще не розуміють, де вони, їм ще потрібно ближчого контакту якогось. А коли вони починають розуміти цей простір, то він стає тим, яким є базова модель світу», – каже він, розповідаючи про рідний Делятин.
Так, опираючись на знання про рідні ландшафти людини, можемо краще зрозуміти її, а заодно, як вона дійшла до такого життя чи то докотилася. Якими горами та долинами, підйомами й спусками, бруком чи вовчою стежкою, полями чи шумними вуличками, через чагарники чи піски, пішки чи в м'якому кріслі за кермом.
Довкола сієї теорії можна вибудувати цілу філософську школу, дрібну секту чи гурток хіромантів (геомантів?), котрі на своїх збіговиськах розповідатимуть, як вони йшли і куди прийшли, як чеканили ритм. І поки розповідатимуть, мусять слухати, як чечіточники карбують свій.
Ритм залежний од ландшафту й рельєфу. В якім кому пощастило родитись й зростати, з таким доводиться далі жити, носити на собі його відбиток.
Люди степу не відають перспективи. Вона постійно маячить десь на горизонті, як далекий вогник. Одноманітність розгортання пейзажу або тисне на мозок, або змушує усвідомити, що як самостійно тієї перспективи не витворити, то її і не буде. Тому вибір, котрий дає цей простір, – умовна діалектика між загляданням у пляшку та важкою невдячною працею проти течії, де мусиш вигадати анекдотичну субмарину в степах України, котрою можна не вирватись звідти, а змінити оптику й зазирати в перископ, щоби бачити цей простір по-іншому й розширити горизонт. В тому числі і можливостей.
Рідні мені височинні простори – се американські гірки: то вгору, то вниз. Це простір малих міст, всіяний невисокими горбами, котрі доводиться постійно долати. Од того цілі тут незначні й короткотермінові, до найближчої гірки. Тут не літають високо, зате змалечку вчаться, що з горба не можна мчати стрімголов й підійматися так само слід розмірено, розподіляючи сили. Тому ритм в таких локаціях рівномірний, зате чітко розставлені пріоритети та цілі й існує ілюзія розмаїття, вибору поміж кількох горбів та долин.
Люди гір долають великі висоти. Розбивають свій рух на етапи й добре досліджують простір. Орієнтуються по зірках та по звуках, голосах та постатях, миттєво визначаючи чужих. Горяни здатні добиватися великих цілей, проте здебільшого не бачать в тім чогось особливого, тому обирають інші шляхи чи не роблять зі своїх успіхів подвигу.
Низовинці постійно тягнуться до води, облаштовують життя, розставляють так речі, аби все найкраще було в найнижчій точці. Люблять ріки, ставки, озера, моря та інші водойми, сприймаючи їх як частину шляху, а не перешкоду. Як продовження себе та важливу частину звичного простору. Вони знають, як найкраще спускатися вниз, як залягати на дно, і є найкращими знавцями броду, з котрими сміло можна лізти у воду. Їхній шлях вгору завше починається з низів, а низи часто є для них горою. Через це обернене сприйняття по-іншому підходять до проблем, вміють повернути ситуацію в інший бік, перевернути все з ніг на голову.
На відміну од малих міст, вписаних у рельєф, мегаполіси підлаштовують ландшафти під себе. Од того містять в собі багато деконструкцій, спотворень та різних непорозумінь, хоча вони так само бувають красивими. Людність, котра змалку сформована в цих широтах, сприймає простір та рух по-іншому. Відстані дрібнуть, через пересування в транспорті, тому декотрі з цих бюрґерів не відають, як це – відчувати своє місто усіма м'язами. За винятком хіба що тих локацій, суть руху котрих цілковито вирішена на користь пішоходів та велосипедистів.
В мегаполісах підйоми й падіння стрімкіші й болючіші, бо вертикаль багатоповерхівок – 90˚. Цілі окреслені чіткіше силуетами хмарочосів на горизонті.
Коли люди із інших просторів втрапляють у великі міста, часто почуваються дискомфортно. Це деконструкція рельєфу викликає біль в м'язах, перелаштовуючи їх на інший ритм. Змінює цілі й поставу. Слабші підкоряються цьому новому диктату або повертаються до витоків. Сильні намагаються підкорити ландшафт собі. Витворити власну зону комфорту. Так виникають чайна-тауни та юкрейніен вілледжі. З тим і пов'язана строкатість мегаполісів, їхня латковість килимова.
Наші простори навмисне виключають із себе людей з особливими потребами. Замість того, аби стати рукою помочі, пхають патики в колеса. Не дають формувати свій ритм й ставити цілі. Од того вони мусять зоставатися вдома й плисти проти течії, коли неготові коритися. Воювати із всіма можливими перешкодами, аби просто повернути собі втрачений ритм. Повернутись до себе.
Врешті, майже усі шляхи і всі мандри – це вічне повернення. Нові локації – ключі до розуміння добре відомих. Не дарма Італо Кальвіно в своєму романі «Міста незримі» вигадав діалоги хана Кубілая та Марко Поло, де останній відповідав про причину своїх мандрів: «Що чим більше він губився у незнайомих кварталах далеких міст, то тим краще розумів інші міста, … і знову подумки проходив уже пройдені етапи своїх мандрівок, і вчився пізнавати той порт, звідки відбув у подорож, і знайомі місця своєї юності, і околиці свого будинку, і невелику площу у Венеції, де він бігав дитиною» (пер. Іван Герасим).
Ми завше порівнюватимемо побачене із тим першим патерном в своїй голові. Завше прагнутимемо повернутись туди, звідки вийшли. Власне, люди й так усі на це приречені. Прах до праху. Земля до землі. Аби стати частиною ландшафту й, тим самим, уже визначати ритм тих, хто прийшов після нас.
16.03.2016