З готової до друку моноґрафії відомого шведського вченого Альфреда Єнсена про Шевченка подаємо в українськім перекладї отсей роздїл за ласкавим дозволом проф. Ст. Томашівського, в руках котрого саме є тепер згадана моноґрафія.
В 1838 р. викуплено Тараса Шевченка з кріпацтва. Здаєть ся, що се соціяльне визволеннє щойно розвязало йому язик. Дїйсно він нїчого не надрукував передтим. Перші плоди своєї поетичної творчости, що може не були ще придатні до друку, дозрівали щойно при кінцї тридцятих років.
Щоб могти прослїдити процес Шевченко всї духової творчости, мусимо заглянути до його власних скупих спогадів. В автобіоґрафічнім уривку, який написав він у 1860 р. для "Народн-ого Чтенія", стоїть коротко ось що: "Про мої перші лїтературні проби скажу тільки, що вони почали ся в сїм самім Лїтнім Садї в ясні петербурзькі ночі. Українська сувора муза довго сахала ся мого смаку, зіпсованого життєм у школї, в передпокою дїдича, в заїздних домах і в міських кватирах; одначе коли віддих волї вернув моїм почуванням чистоту перших лїт дитинства, прожитих під убогою батьківською стріхою, вона, спасибі їй, обняла та приголубила мене на чужинї. З моїх перших слабих проб, написаних у Лїтнїм Садї, надрукована тільки одна балада "Причинна".
Се признаннє замітне під багатьома оглядами. Сам поет признаєть ся просто, що мусїв вдихнути вільного повітря, щоб могти співати, щоб висловити багато почувань, які несвідомо ворушили йoгo душу в часї молодечих лїт на Українї, та дати їм рідні звуки. Він признаєть ся далї, що українська муза довший час супротивляла ся, себто що він міг тільки поволї опанувати поетичну форму. Вкінцї виходить з його слів, що він робив тільки скупі проби перед своїм публичним виступом.
Відомо, що зразу рішив ся він стати артистом, тому і вступив до царської Академії Штук. Одначе тут довершила ся в його душі дивна переміна, про яку пише він у своїм "Дневнику" 1857 р. ось що: "І що я робив, чим займав ся в сїй святинї? Дивно подумати... я займав ся тодї писаннєм українських віршів, котрі потім спали таким страшним тягарем на мою вбогу душу. Перед його (Брюлова) мистецькими творами я задумував ся та голубив у своїм серцї свого слїпця-кобзаря та своїх кровопійних Гайдамаків. У тїни його чудово-гарної майстернї, як у парнім дикім степі надднїпрянськім, мигали передо мною мученицькі тїни наших бідних гетьманів. Передо мною розстилав ся степ, засїяний могилами, передо мною красувала ся моя прегарна, моя бідна Україна в цїлій непорочній мелянхолїйнїй своїй красї... І я задумував ся; я не міг піднести своїх духових очей від сеї рідної, чарівної принади. Було се призваннє — й більше нїщо. Дивна річ одначе те всемогутнє покликаннє. Я знав добре, що малярство моя будуча професія, мій щоденний хлїб. І замісць того, щоб вивчити його глибокі тайни та ще під проводом такого вчителя, як був безсмертний Брюлов, я складав вірші, за котрі менї нїхто не заплатив нї шеляга, а котрі вкінцї позбавили мене волї й котрі, не зважаючи на всемогутню нелюдську заборону, я все-таки нишком компоную. Я навіть думаю деколи над друкованнєм (розумієть ся, під иншим іменем) сих плаксивих щуплих своїх дїтей. Дїйсно, дивне се невгомонне покликаннє".
Шевченко мав слушність: він мав покликаннє на поета, хоч і як артист пензля він може міг би був дати багато тривкої вартости та дїйсно навіть дав. Ще одно хотїв би я зазначити. Певно не багато прикладів в історії світової лїтератури, де поет у 26 роцї життя виступив би так зрілим відразу перед суспільністю, як се було з Шевченком.
Його лїта науки в Петербурзї були також корисні під лїтературним оглядом у бібліотецї Брюлова мав він багато нагоди студіювати й він познайомив ся також з московською та польською романтичною лїтературою, не занедбуючи, розумієть ся, історії й лїтератури України. Він зняв уже "Украинскія Мелодіи" М. Маркевича, "Історію Русов", несправедливо приписану архиепископови Юрієви Кониському та "Думки" Амвросія Метлинського, твори Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки та писання всїх инших каменярів нового українського письменства.
Все-таки дуже гідне уваги, що Шевченко від початку писав у своїй рідній мові, хоч лїтературну освіту одержав у московськім середовищі. В 1839 р. писав він з Петербурга до свого брата: "Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по московському, а по нашому, бо менї й так вже остигли Москалї,
Бо Москалї чужі люде,
Тяжко з ними жити;
Немає з ким поплакати,
Нї поговорити.
Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч paз поплачу веселими сльозами, бо менї тут так стало скушно, що я всяку ніч тілько й бачу во снї що тебе, Кирилівку та рідню, та буряни." І він пише в однім листї до Грицька Тарновського, багатого дїдича та свояка основателя славного українського музею в Чернигові, в котрім уладжено окремий Шевченківський віддїл: "Нехай я буду і мужицький поет, аби тільки поет, то менї більше нїчого й не треба."
Правда, написав Шевченко вже в Петербурзї декілька віршів московською мовою, щоб "не говорили Москалї, що я не знаю їх мови (декілька оповідань, повість "Художникъ" і "Дневникъ"). У часї заслання, коли мусїв ховати свої українські рукописи перед шпіонами, був він приневолений писати по найбільшій части по московськи та він і привик трохи до того. "Радо відписав би я тобі, — стоїть в однім листї з часу його неволї в кріпости, — на твоє письмо сею самою мовою (українською), такою любою мому серцю, але я так змішаний, що я сливе маю страх перед рідною мовою."
З другого боку в Росії значно перецїнено лїтературний доробок, котрий дав Шевченко московській лїтературі. У своїм "Дневнику" з 1857 р. згадав він, що він зробив нарис до східної поеми "Сатрап і Дервіш" на взір Пушкінового "Анджела." "Та жалую, додав він, що я не знаю так добре московської мови, щоб можна написати її по московськи." Так само перецїнювано вплив московської лїтератури на його поетичні твори; a коли Кулїш твердить, що Шевченко "знав Пушкіна на намять", то треба се приймати з застереженнєм. Супроти поета "Полтави" та "Мѣдного всадника" заховував ся Шевченко холодно та стояв зовсїм далеко від московського байронїзму. Далеко вже більше схиляв ся до Міцкевича та польсько-української школи. З балядами Жуковського й Козлова мають перші твори його лїричної епіки деяку подібність, а поет "Свѣтлан-и", благородний визвольник Шевченка з кріпацтва, певно міг бути цїкавим для Шевченка та вплинути на нього. Одначе про безпосереднє наслїдуваннє не може бути нїякої мови. Обидва поети жили рівночасно в сїм лїтературнім часї, коли панував романтичний настрій Бірґерової баляди "Лєнора" й коли він не на самий кінець зазначив свої слїди в славянських кругах.
З Гоголем, найбільшим російським письменником, якого видала Україна, не ввійшов Шевченко нїколи в особисті зносини. Українські письменники, здаєть ся, дещо скептично прийняли українські оповідання Гоголя, особливо Куліш, котрий авторови "Тараса Бульби" закидав річеве незнаннє (обвинуваченнє, яке зрештою не було зовсїм безпідставне). Шевченко думає справедливійше, коли він завважує, що Гоголь виріс у Нїжинї, a не в властивій Українї й тому не знає добре української : рідної мови. Зрештою мав він усе-таки високу думку про Гоголя, а "Мертвыя души", котрі він одержав у часї заслання від княгинї Репнїної, були його улюбленою лєктурою. І він писав 1850 р. до княгинї Рєпніної: "Не такий наш Гоголь — правдивий знавець людського серця. Наймудрійший фільософ і найбільший поет повинен з побожністю схилити ся перед ним як перед чоловіколюбцем. Я нїколи не перестану жалкувати, що менї не вдало ся познайомити ся особисто з Гоголем". У кріпости над Каспійським морем писав він до Бодянського: "Як матимеш гулящий час, то піди в Сімонов монастиръ, (у Москві*) і за мене помоли ся Богу на могилї Гоголя за його праведную душу". А в часї подорожі пароходом по Волзї, коли в каютї капітана викладано московську лїтературу, записав він до "Дневника": "Гоголь, наш безсмертний Гоголь! Як тїшила ся-б його благородна душа, якби ти побачив навкруги себе розумних учеників як Салтиков!" У своїм посланію "До Гоголя" з 1841 р. дає Шевченко зрозуміти, що між його творчістю й Гоголевою заходить тільки ріжниця в уживавню артистичних засобів: "Ти смієш ся, а я плачу".
І Гоголь відплачував ся з свого боку деяким признаннєм Шевченкови: "Йoгo доля заслугує на симпатію та спочуттє. Я знаю й люблю його як талановитого земляка й артиста і я сам причинив ся до поправи його долї (мабуть при викупі з кріпацтва); але наша "інтелїґенція" зіпсувала його, бо заохочувала його до поетичної творчости, що є чужа для його таланту". Також тут слїдна знову неприхильність, з якою відносило ся багато російських кругів до українського співця волї. Чи не відгравало тут також ролї прочуттє, що через виступ Шевченка яко поета "душевно роздвоєний" Гоголь мусїв відчужити ся від своєї мрійливо улюбленої вітчини?**
Поетичний талант Шевченка вийшов щасливим припадком на денне світло. В зимі 1839—40 перебував у Петербурзї дїдич з Полтави, на імя Петро Мартос, котрий за посередництвом українського поста Евгена Гребінки велїв Шевченкови себе намалювати. В часї одного сеансу побачив Мартос кусник паперу, записаного віршами українською мовою, а коли довідав ся, що се рукопись Шевченка, велїв надрукувати своїм коштом малу збірку віршів Шевченка.
Так прийшло в Петербурзї в 1840 р. до першого видання славного "Кобзаря", епохальної подїї в українській лїтературі. Кобза, національний інструмент України, має найбільше 12 струн і вживаєть ся без смичка. Слово "кобза" прийшло правдоподібно від кримських Татарів до Запорозьких козаків, а епічний співець, котрий уживає сього інструменту, називаєть ся кобзарь.***
Одначе перше назверх дуже принадне виданнє "Кобзаря",† у котре містило всього 8 віршів, було засївним зерном, що виросло урожайним деревом. Уже 1844 р. наступило нове виданнє п. з. "Чигиринський Кобзарь", а в рр. 1860, 67, 69 розширені. По біблїоґрафії Комарова видано вже до 1886 р. всього 14 видань "Кобзаря", не враховуючи поодиноких довших віршів у метеликах. Але щойно 1906 р. появило ся повне виданнє, котре, надруковане в 10.000 примірників, розійшло ся протягом пів року; 1908 р. зредаґував Іван Франко критичне виданнє. Останнє виданнє вийшло в Віднї 1915 p.††
Уже в першім малім виданню з 1840 р. виступає Шевченко як зрілий поет і вісїм віршів відзеркалюють істотні сторони його лїричної поезії, патріотизм, балядовий настрій, козацького духа й морально-релїґійну ідеальність. Се самий Шевченко той старий слїпий**** "Перебендя", про котрого говорить ся в вірші під такого самою назвою, що "він на кобзї грає; а хто грає, того знають і дякують люде".
"Дума" (Думи мої, думи мої), що зачинає сей лїтературний дебют, дає вже ключ до поетичної особистости Шевченка.
Думи мої, думи мої,
Лихо менї з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?
Цїлий вірш дише тугою сироти за рідною землею, любовю приятеля волї до минулого часу, коли чорний орел (російський герб) ще не буяв над Україною, та сумом самітного, що між чужими мусїв ховати своє горе.
Нехай думка, як той ворон,
Лїтає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче.
Бідний поет удоволений, як зворушить до слїз чорнобриву дївчину, а хоча він сам мусить загибати на чужинї, то все-таки бажає, щоб його піснї найшли на Українї щирі серця, справедливість, любов, а може навіть і славу.
Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх дїток нерозумних,
Як свою дитину.
Коли Костомарів був присутний при відчитуванню Шевченкових рукописей, закликав: "Я запримітив, що його муза роздерла заслону народнього життя. Було страшно та солодко, болїсно й одушевляючо заглядати туди. Його муза переломила підземний, замкнутий простір, що багато столїть був замкнений багатьома замками, запечатаний багатьома печатями. Він відкрив дорогу для соняшних промінїв, для свіжого повітря, для людської жадоби знання". А Квітка написав по появі "Кобзаря" до автора: "При читанню волоссє ставало менї дубом. Моє серце було немов розірване та миготїло перед очима. Притискаю Вашу книжку до мого серця".
Так, тільки 8 віршами доконав дїйсно чуда Шевченко. Йому вдало ся дїйсно "викути до старого плуга новий леміш і чересло" та зорати переліг українського письменства, сїючи в борозни свої "сльози", свої "щирі сльози". Він поставив собі високу цїль: він задумав звеличати "малих отих рабів нїмих" і на сторожі коло них поставив він слово, т. зн. українську ідею, поетичні перекази старих вольних часів:
Возвеличу
Малих отих рабів німих
І на сторожі коло їх
Поставлю слово...
І слово стало ся дїлом.
* Помилка: Гоголя поховано, як відомо, в Даниловськім монастирі.
** Гоголь писав, як відомо, при всїх своїх національно-українських почуваннях та амбіції, тільки московською мовою, що довело сливе до траґічного душевного роздвоєння в життю сього своєрідного ґенія. Честь першого поета України cтpaтив він безповоротно в користь Шевченка.
*** Пор. в південних Славян: гусла—гусляр.
**** Як гусляри в південно-славянських краях, були українські кобзарі дуже часто слїпими старцями. І се було природне, що нездатність до фізичної працї давала можність слїпим співом заробляти собі на хлїб. Але в тім був і вищий змисл, народ вірив, що співець може, саме наслїдком утрати фізичного зору, тим глибше заглянути в свою душу, в істоту річей. Бо-ж і Гомер був слїпим.
† Фототипічний передрук першого видання появив ся 1914 р. у Львові.
†† Накладом "Союза визв. України". Ред.
[Вістник Союза визволення України]
12.03.1916