Все вийшло страшенно непрофесійно. Від такого застерігають усі підручники розвідки. Хоча без цього не обходиться жоден шпигунський роман. Я їхав до Риги на розвідку. Хотів побачити, як виглядає країна, через яку проїжджав тридцять п'ять років тому. А натомість закохався. Як старий, якому очистився доступ до його ж підліткових відчуттів. І це дуже непрофесійно. Бо привезена інформація стає мало вжитковою через речі, які не надаються до аналізу.
Рига велика. В тому сенсі, що це справді велике місто. Правдоподібно, через те, що її найбільший розквіт припав на кінець дев'ятнадцятого століття, коли вже вміли будувати величезні житлові будинки цілими кварталами і вулицями. А потім з'явився ще й юґендштіль. Саме за цим інтернаціональним настроєм найлегше відрізняти національні особливості. А ще рель'єф. Рівність поверхні дає можливості не економити простір.
Тепер у Ризі багато порожніх камениць. Навіть тих, що найліпші. Неосвітлені вікна на всіх поверхах неповторно впливають на загальне освітлення міста. Порожні камениці нагадують про те, як складно щось мати, чимось володіти. Всі вони за реституцією повернулися спадкоємцям колишніх власників. Ті, що порожні і запущені, дісталися людям, котрі не мали достатньо можливостей, щоби опікуватися таким скарбом.
Крім прямих вулиць з простими посіченими фасадами, ще міські закутки з розкиданими дерев'яними будинками, не подібними на дерев'яні будинки у жоднім іншім місті. Тепер, зрозумівши, що власне у конфіґурації цих будиночків закладений код Латвії, їх поступово реставрують за методикою, яка значно дорожча від будівництва нових дорогих споруд.
Коли я був дитиною, то заздрив нечисленним народам. Мені здавалося, що, коли залишається когось мало, то серед них менше поганих людей. Латиші кажуть, що я помиляюся, але мені все одно здається, що редукція – не сугірший спосіб відбору. Латиші постійно пам'ятають, як їх мало. Тому все – як у випадку коштовних приправ – все набуває додаткової цінності.
У Латвії не приховують того, що призначенням їхньої держави є збереження латиської мови і решти, з цим пов'язаного. І вони мають добру нагоду пересвідчуватися у доречності такої національної ідеї. Бо шістдесят відсотків мешканців Риги – російськомовні. І більшості з них їхнє життя у Латвії псує якраз латиська мова.
У Ризі стає дуже зрозумілим, чому новітня історія українців ніколи не зможе надолужити латвійську. Бездержавний і пригнічений селянський народ спромігся створити незалежну країну у 1920 році. Вона прожила тільки двадцять років. Але ці роки були найважливішими. Всі радянські десятиліття латиші знали, що вони окуповані. І знали, що кожна окупація закінчується. Тому у 1989 вони просто відновили свою незалежність. При цьому не витіснили з пам'яті всього того, що пережили під окупацією.
Ще однією перевагою нечисленного латиського народу став філософський факультет, який мусив бути у столичному університеті. На цьому факультеті впродовж десятиліть щороку вчилося стільки ж студентів, як і на аналогічних факультетах у всіх інших країнах. Але пропорційно частка філософів у півторамільйонній нації значно переважає. А філософія – все ж таки чудесна спеціальність для вищої освіти. Коли випускники філософії працюють навіть у міністерстві оборони, то цього неможливо не зауважити.
Я їхав до Риги на розвідку, але закохався у повітря, світло, простір і філософів. І – як наприкінці 80-х, коли з Прибалтики возили передовсім пресу – повернувся з пачкою журналів «Rigas laiks», редакція якого базується в давньому ризькому люксусовому борделі, чия люксусовість полягала серед іншого і в тім, що там працювали красуні, громадянки Австро-Угорщини. І якби хтось запитав, у чому практична користь цього мого звіту, то змушений визнати: тільки в тому, щоби відразу після його прочитання пошукати якусь інформацію про «Ризький час». А потім мати гарну мету – роздобути хоча б одне число цього журналу.
10.03.2016