Цьогоріч лютий знову виявився весняним місяцем. І ми вже знаємо, що зима настає не після осені, а будь-коли. Наприклад, у квітні, б'ючи заморозками фруктові дерева й посилюючи наш кліматичний кретинізм.
Немає нічого мудрішого й позачасовішого, ніж спостерігання за природою й її змінами. Весна як народження, зима як смерть – ми про це добре знаємо, порівнюючи фази людського життя з порами року. Здавалось би, це знання, що передається нам на рівні підсвідомості, генетичного коду, ніколи не втратить істинності. Але сучасна людина почувається розгубленою, бо вже майже встигла забути, що таке сніг і крига взимку. Етимологія назви місяця лютого – від його лютості, а не літості, хоч останніми роками цей місяць важко назвати зимовим.
Уже кілька років абрикосове дерево на моєму обійсті майже не дає плодів. Раннє потепління змушує його ожити завчасно, а наступні заморозки б'ють квітковий цвіт. Водночас уже не вперше у лютневий день доречніше вдягнути піджак і шалик, ніж зимову куртку. Світ навколо нас змінюється так швидко й настільки докорінно, що старі, перевірені віками знання вже не годні нам допомогти. А разом з цим людина – попри небувалий розквіт технологій і масову доступність різноманітних ґаджетів – почувається все розгубленішою й безпораднішою.
Залишається хіба отупіло дивитися у виданий двадцять з лишком років тому відривний календар, випадково знайдений удома посеред різного мотлоху. Сміх і гріх: мудрості й поради з цієї реліквії, що їх віками наш невтомний народ видобував із незамулених джерел спостережень за природою, нині видаються абсурдними й неактуальними. Народні прикмети? «Якщо в лютому вербові двері туго відчиняються – чекай відлиги». Гай-гай, іди тепер пошукай вербові двері. «У лютого два товариша – заметіль та хурделиця». Щось не пам'ятаю я такого лютого. «Лютий сильний заметіллю, а березень відлигою». Чесно кажучи, навпаки, тепер заметілі й мінусових температур слід чекати радше в березні. Словом, збирали-збирали наші предки цінну інформацію для прийдешніх поколінь, а виявилося, що смартфон з його прогнозом мудріший. Світ змінюється. Цілком можливо, що як у старій польській софістичній приповідці: «Co się polepszy to się popieprzy»…
Усе змінилося вже не раз, і змінюватиметься безкінечно ще безліч разів. Усього дві тисячі років тому останній великий римський поет Публій Овідій Назон був висланий на край імперії – у дельту Дунаю. Там він написав кілька текстів, важливих не лише для поезії, а й геополітики, культурології, географії. Наприклад, у «Скорботних елегіях» Овідій так описує східноєвропейський клімат:
Випаде сніг – і лежить, не йме його дощ ані сонце,
Тільки збивають вітри, робиться вічним той сніг.
Що не розтане один – уже другий сніг випадає,
Тож не дивниця, що тут часто дворічний лежить.
(Переклад Андрія Содомори)
Дивовижно, правда? Дельту Дунаю, цей рай біорізноманіття, Овідій описує як крижану пустелю – замерзає й Чорне море, а в ньому непорушно застигають риби; замерзає вино, приймаючи форму посуду, тому його не п'ють, а розбивають на шматки й їдять; і довкруж усього цього – ми, східноєвропейські варвари. Прикметно, що за півтора десятка століть клімат змінився настільки, що Делакруа, малюючи «Овідія поміж скіфів» (1862), не йме поетові віри щодо морозу й снігу, залишаючи, втім, незмінним образ варварів.
Пори року крутяться, як у центрифузі – на такій швидкості, що вже годі помітити різницю між ними. У лютому гуляєш у піджаку, а минулий червень, натомість, був таким холодним, що навіть удома доводилося сидіти в светрі. Тож варто занотувати нову прикмету для нащадків: якщо в лютому ходиш у піджаку – абрикосів влітку не буде…
29.02.2016