Нас єднає мова? Єдина державна мова?

Конституційний Суд остаточно відмовився розглядати справу мовного закону Ківалова-Колесніченка. Отже, тим, хто не просто обстоюють українську як формально єдину державну, а воліють утвердити її як мову міжнаціонального спілкування в Україні, треба шукати інших шляхів.
 

Відомо, що у Верховній Раді чекає часу свого розгляду альтернативний мовний закон, який, власне, й покликаний юридично захистити україномовних. Однак, які перспективи його прийняття і до яких ще реальних дій вдаються ті, хто завойовує симпатії патріотичних виборців, рвучи на собі сорочки за солов’їну?

Підходитимемо до відповіді на це питання здалеку, поступово розглядаючи всі аспекти мовної справи.

Конституційний Суд відмежувався
 

Конституційний Суд один за одним відхилив усі чотири подання про визнання неконституційним скандального закону «Про засади державної мовної політики», або, як його ще називають, мовного закону Ківалова-Колесніченка.

Востаннє розглядати цю справу КС відмовився минулого тижня, відхиливши подання 51 народного депутата. А перед тим так само відповів Львівським міській та обласній радам і тій-таки півсотні народних депутатів, оскільки вони подали до розгляду суду відразу два такі подання.

Підстава відмови: непідвідомчість питань конституційних подань компетенції суду та невідповідність текстів звернення нормам закону.

Іншими словами, Конституційний Суд не бачить для себе можливості розглядати питання, які стосуються порушень Регламенту Верховної Ради. А саме такі порушення є підставою скасувати скандальний мовний закон. По-перше, була порушена процедура попереднього розгляду проекту цього закону, а по-друге, голосування відбувалося за відсутності у сесійній залі чималої кількості депутатів і свою партію у його прийнятті зіграли парламентські «кнопкодави».

Зрештою, чого за українських реалій чекати від Конституційного Суду, якщо у передвиборчій програмі чинного президента був пункт про визнання російської мови другою державною? Питання риторичне. А надто, коли згадати нещодавні обіцянки представника парламентської більшості та одного з авторів мовного закону, які він публічно дав громадянам сусідньої держави. «Зроблю російську державною мовою», — не заспокоюється на досягнутому пан Колесніченко. І край!

Мовний бунт переріс у виборчу кампанію

Найразючіша норма закону авторства Ківалова-Колесніченка полягає в тому, що від набуття чинності закону місцева рада будь-якого, хай навіть сільського, рівня отримує повноваження надавати статус мови реґіонального спілкування, якщо на території, підпорядкованій цій раді, мешкає 10 і більше відсотків осіб, для яких ця мова є рідною.

Позірно закон приймали на виконання ратифікованої в Україні Європейськї хартії реґіональних мов або мов національних меншин. Але коли в Європі ставили за мету захищати мови, які вимирають, то в Україні в такий спосіб фактично підтримали мову-аґресора. Аж 13 реґіонів країни автоматично отримали право будь-коли узаконити вживання у всіх сферах суспільного життя мову саме російську.

Таке нововведення, мусимо собі нагадати, спричинило бурхливу протестну реакцію і в парламенті, і за його межами. По-перше, в день прийняття закону (3 липня 2012 року) шарпнувся з посади заступника парламентського голови Микола Томенко. За ним і всі опозиційні фракції оголосили Верховній Раді бойкот, залишили сесійну залу й не поверталися до неї аж до кінця тієї каденції. Зазначимо, щоправда, що опозиційний демарш ніяк не вплинув на роботу ВРУ — провладним фракціям вистачало депутатів, аби продовжувати леґітимну законотворчу діяльність. Опозиція ж відтоді пішла в народ.

П’ятеро депутатів-опозиціонерів оголосили безстрокове голодування, згодом до них приєдналися шестеро громадських активістів. На Європейській площі у Києві, під стінами Українського дому, голодувальників підтримували численні мітинґи, участь в яких брали всі знані нині політичні лідери опозиційного штибу: і Яценюк, і Кличко і Тягнибок.

Тоді ще був шанс, що проголосований Радою закон не підпише Голова ВРУ Володимир Литвин, а ще краще — накладе на нього вето Президент Віктор Янукович. Закон, однак, обоє підписали. І 10 серпня він набув чинності.

Президент, ставлячи свій автограф під скандальним документом, пообіцяв підійти до питання системно і створити ще одну мовну комісію під головуванням Леоніда Кравчука. Комісію справді створили, проект закону вона розробила,і на тому історія закінчилась.

Але обіцянки опозиція подала як свою велику перемогу, тож акцію протесту під стінами Українського дому згорнули. Опозиціонери роз’їхалися в реґіони аґітувати проти злочинної влади, і всі як один — під гаслами «захистимо українську».

Боротьба з мовним законом органічно переросла у передвиборчу кампанію. Представники ОО «Батьківщина» розвісили біл-борди «Нас єднає мова — єдина державна мова». ВО «Свобода» запропонувала тезу «Моя мова — моя свобода». І навіть марґінальна тепер ющенківська «Наша Україна» показувала народові зворушливі ролики, де на вишиваних рушничках чорний грак зазіхав на життя маленького соловейка.

І доки обурені депутати місцевих рад Західної України ухвалювали емоційні звернення щодо неприйнятності нового мовного закону, громади Півдня та Сходу заходилися законом користуватися.

Реґіональною мовою визнали російську Одеська обласна та міська ради, Харківська, Херсонська, Миколаївська, Запорізька, Севастопольська, Дніпропетровська і Луганська міськради, Краснолуцька міськрада (Луганська обл.), Запорізька, Донецька, Херсонська, Миколаївська та Дніпропетровська обласні ради. На додачу угорська мова стала реґіональною у місті Берегове (Закарпаття), молдовська (румунська) — в селі Тарасівці Чернівецької області та в селі Біла Церква Рахівського району на Закарпатті.

Зазначимо, однак, що джерел фінансування нововведень закону у закон не заклали. А без цього його застосування залишилося виключно декларативним. І навіть російськомовні мешканці територій, де російська стала реґіональною, мусили визнати, що закон так «по-дурному написаний», що не лише не дає їм ніяких преференцій, а подекуди й просто ускладнює життя.

Та зрозуміло, що питання прийняття закону такого змісту було на той момент питанням політики. І те, як ефективно він реалізовуватиметься, для ініціаторів — справа десята.

Українська понад усе
 

Наскільки політично важливим було для провладної сторони прийняти закон Ківалова-Колесніченка, настільки ж політично важливим було і залишається задекларувати альтернативну законодавчу ініціативу для опозиції.

Вже 13 серпня у Верховній Раді зареєстрували проект закону «Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні». Цей законопроект благополучно пролежав у «довгій шухляді» попередньої каденції. І від грудня минулого року його вже двічі, після доопрацювання, реєстрували у Верховній Раді.

Востаннє реєстрували його на початку 2013 року від імені представників усіх трьох опозиційних фракцій. Фактичний автор законопроекту — Сергій Головатий. Решта авторського колективу до розробки не причетні, а вказані, аби леґітимізувати реєстрацію, адже пан Головатий до Верховної Ради 7-го скликання не потрапив.

«Цей закон не просто скасує закон Ківалова-Колесніченка. Законопроект – це фактично Мовний кодекс, у якому закладено норми щодо регулювання усіх можливих ситуацій щодо функціонування державної (української) мови та застосування мов національних меншин на довгі роки наперед», — наголошує Сергій Головатий, який стверджує, що в процесі розробки вивчив практики тих багатьох країн, де існує подібне мовне законодавство. «Законопроект є синтезом цих практик у застосуванні української мови як державної, але яка по-суті і досі перебуває у репресивному стані», — каже Головатий.

Законопроект Сергія Головатого і справді виглядає амбітно. Ним пропонується створити в Україні трирівневу інституцію, покликану на юридичний захист української мови та збереження її чистоти.

Йдеться, по-перше, про Національну комісію зі стандартів державної мови, до складу якої інші високі державні інституції вводитимуть 9 осіб.

Нацкомісії підпорядковуватимуться Центр державної мови та Термінологічний центр. У Центрі, до речі, складатимуть іспити всі ті, хто претендуватиме на значні державні посади: від суддів до прем’єр-міністра.

Пропонується ще й інститут Уповноваженого із захисту державної мови, мов національних меншин та реґіональних (міноритарних) мов. У підпорядкуванні Уповноваженого перебуватиме Служба мовних інспекторів. Передбачається, що саме ця структура відстежуватиме та вреґульовуватиме суперечки, які виникають на мовному ґрунті.

« Законопроект є першою спробою створити методологічну базу для розуміння сутності юридичного статусу державної (української) мови та запровадження системного інструментарію з метою її юридичного захисту. Слід розуміти, що питання державної мови не є питанням Міністерства культури. Українська мова в Україні – це інститут державності. Бо це мова того народу, що заснував свою національну державу. Це мова установчої нації – української. Тому вирішувати усі питання її функціонування як державної слід із позиції обов’язків держави стосовно забезпечення її функціонування у всіх сферах суспільного життя, а також з позиції прав і обов’язків кожного громадянина України. Прав кожного українця – на користування і застосування української мови у будь-якій із сфер суспільного життя. Обов’язків кожного громадянина України – володіти державної мовою та застосовувати її у всіх сферах суспільного життя», — пояснює автор.

Попри те, що законопроект Головатого беззастережно підтримують депутати трьох опозиційних фракцій ВРУ, перспективи його прийняття залишаються неясними. А точніше, навпаки — ясними аж до болю. Опозиція більшості в парламенті не має. «Без більшості працювати нам дуже і дуже важко», — каже народний депутат від «Батьківщини» Степан Кубів.

Підтримує думку колеґи і «свободівець» Андрій Мохник. «Ми внесли законопроект. Що ще ми маємо зробити? Переконувати українофоба Єфремова проголосувати за підтримку української мови?», — дивується він.

Натомість Сергій Головатий зазначає, що політичної більшості для прийняття такого закону і не потрібно. Потрібна, мовляв, більшість патріотична. «Це питання відповідальності народних депутатів. Ухвалення його у Парламенті залежить від того, чи парламентська більшість є патріотичною (не політичною). Чи це така більшість, що обслуговує патріотизм сусідньої держави. У останні роки існування СРСР (1989 рік) Закон про українську мову приймали комуністи, які виступили як патріоти. І цей закон регулював мовне питання до моменту прийняття закону Ківалова-Колєсніченка, який по суті зруйнував існуючі до того моменту механізми захисту української мови, порушив існуючий спокій в країні і стабільність бодай у цьому, мовному, питанні», — доводить він.

Одним з арґументів проти законопроекту Головатого є обтяжлива для державного бюджету вартість створення й утримування всіх запропонованих структур. Однак автор ставить питання: «Коли говорять, що це дорого коштуватиме, то я запитаю: а чи не задорого суспільству обходиться утримання репресивних органів – міліції, СБУ, прокуратури і т.д. Є ще багато усіляких інспекцій – санітарна-епідеміологічна, зооветеринарна, податкова, екологічна, рибоохоронна, пожежна і т.д. І держава на них не шкодує бюджетних витрат. А захисту державної мови немає, контролюючих органів та інспекції для цих цілей і досі немає. Хіба ж захист риби важливіший від захисту мови як інституту держави?».