Юрій Винничук

 

Я колись писав, що залишилося в світі лише дві нації, які ніяк не годні порахувати свої жертви. Увесь час їм здається, що жертв замало. Це українці і поляки. Євреї вже порахували Голокост. Правда, жертви Хмельниччини і Гайдамаччини досі тасують в різні боки.

 

Багатьом українцям чомусь дихається легше, коли вони відчувають себе страшною жертвою. Тому їх не задовольняє близька до реальності цифра жертв Голодомору в 3,5–4 мільйони, вона в різних публікаціях чи промовах публічних людей виростає до семи й десяти мільйонів.

 

Взагалі це цікавий феномен. В давні віки літописці завжди перебільшували жертви ворогів, а свої якраз применшували. У нас усе навпаки.

 

В нагоді стають різноманітні фейки, які люблять множити патріоти. І тут уже треба скрушно зітхнути над рівнем інтелекту навіть публіки, яка користується інтернетом, а що вже говорити про маси приковані до телевізорів? Чи тих, хто читає «Сільські Вісті» або «Літературну Україну»? Адже там можна власне й прочитати, про ще грандіозніші цифри жертв, бо, виявляється, нас було – страшно подумати! – 81 мільйон у 1926 році (інша версія — в 1931-му році, бо саме цього року була видана книга «На великой стройке. Рабочая книга для третьего года обучения в сельской школе» з одруківкою в даних перепису 1926 року).

 

 

І тупа маса, навіть інтернетова, вірить і поширює, бо так хочеться покласти на вівтар нашої Незалежності якнайбільше жертв. А при цьому мізки чомусь не вмикаються, і ніхто не замислюється над тим, що цього не могло бути. Адже сотні книг і довідників (виданих, в т.ч. в Галичині й за кордоном) подають точне число – 31 194 976 українців, офіційні видання перепису розписують ці цифри по містах і селах: 23 218 860 — в УСРР, 7 873 331 — в РРФСР, ще 102 785 — в інших чотирьох республіках.

 

Але фейки живучі, вони напливають хвилями. Ось нова хвиля пішла катуляти таємний указ Берії і Сталіна про виселення усіх українці на Сибір. На цю фальшивку багато вже повелося відомих людей, серед них і Левко Лук’яненко.

 

А тим часом у цього фейку був автор. Цей епохальний документ виявив у 1992 році кандидат історичних наук В.Марочкін, працюючи в Центральному державному архіві громадських об'єднань України. 27 лютого того ж року він оприлюднив його в газеті «Літературна Україна». І при цьому замовчав той факт, що скористався не оригіналом указу, а німецькою пропагандистською листівкою з 1944 р. Через тиждень, 5 березня «Літературна Україна» надрукувала лист за підписом директора того ж архіву, який повідомив, що в архіві оригіналу указу нема, а є лише німецька листівка. Далі була справа за істориками, які знайшли у тій листівці чимало різних нісенітниць. Але сенсація полетіла жити власним життям.

 

Якщо є бажаючі сприймати фейки, то завше знайдеться хтось, хто їх буде постачати. Колись Ірина Фаріон у статті на “Українській Правді» писала: «1951 року, коли студенти Харківського університету відмовилися складати іспити російською мовою, то 800 із них – репресовано, а 33-х на відкритому судовому засіданні засуджено до смертної кари». Вона це не вигадала, а взяла бездумно з преси.

 

Прочитавши це, я ані на мить не засумнівався, що це фейк.

 

Знаючи тодішні історичні реалії, у це просто неможливо було повірити. Чому? Та тому, що совєтська преса завжди справно писала про різних шпигунів, ворогів народу, шкідників і публікувала вироки. У післявоєнний період преса також описували усі судові процеси як над українськими патріотами так і над єврейською інтелігенцією. «Дєло врачєй-врєдітєлєй», суди над багатьма єврейськими письменниками у період з 1948 по 1953 широко висвітлювалися в газетах.

 

То чи міг проскочити непомітним розстріл аж 33 студентів? Адже ж якщо 33 розстріляли, то якусь частину мусили покарати менш суворо. При цьому частина, покарана менш суворо, завжди була більшою за розстрільну. Однак жодні суди про цю подію нам невідомі.

 

І ще. Якби це справді відбулося, то мусили б бути й свідки – родичі загиблих студентів. Але й про них нам нічого невідомо.

 

Перед Іриною Фаріон цю ж «качку» запустив львівський професор В.Лизанчук. У нього число студентів-бунтарів виросло до 800, з яких 33 було розстріляно.

 

А тим часом цей фейк народився у діаспорі. У журналі «Визвольний шлях» (№6, 1966 р., с.664) опублікували доповідь, прочитану під час Маніфестації Українців Мельбурну (3 жовтня 1965 року) Дмитром Нитченком, колишнім совєтським письменником, що втік на Захід і опинився в Австралії, в якій читаємо: «Русифікація вищих і середніх навчальних закладів дійшла так далеко, що у Львівському університеті в 1953 році студенти, не витримавши, підписали прохання до уряду, домагаючись української мови у викладанні лекцій. У відповідь на це, з наказу Москви, розстріляно 33 студенти, що підписали прохання. Про це писали швайцарські та інші газети. Всі ці згадані репресії підтвердив колишній співробітник Київської кінофабрики Бродський, що втік на Захід і надрукував свої спогади в американській і англійській пресі».

 

Не знаю, чи справді про це писали швайцарські чи які німецькі газети. Під час холодної війни багато чого публікувалося сенсаційного. Але ще у 2009 році Володимир Яворівський звернувся з запитом до СБУ В.Наливайченка і отримав відповідь, яка остаточно мала б поставити крапку над цією байкою. Але не поставила: Володимир Яворівський, обманутий у своїх кращих почуттях, не став тиражувати негативну відповідь (№5/1/1- Я-11631 від 27.06.09):

 

"...з’ясовано, що в Державному архіві Харківської області, архіві Харківського національного університету (ХНУ) ім. В.Каразіна, Галузевому державному архіві Служби безпеки України та установах, підпорядкованих Державному комітету архівів України відомості щодо репресованих у 1951 році студентів відсутні. Крім того, опитані співробітниками СБ України працівники Центру краєзнавства ХНУ ім.В.Каразіна повідомили, що достовірність вказаного факту не підтверджена документально і викликає у них обґрунтовані сумніви.

У ході опитування співробітниками СБ України професор, доктор філологічних наук, заслужений журналіст України, завідувач кафедрою радіомовлення і телебачення Львівського національного університету імені Івана Франка Лизанчук В.В. повідомив, що інформацію про розстріл студентів у м.Харкові в 1951 році він отримав з статті, надрукованої у 2000 році в місцевій газеті і не має документальних підтверджень та будь-якої іншої інформації з цього приводу."

 

 

 

Бо є люди, яким хочеться вірити в страшну казку. Їм мало того, що історія наша й так страшна. Їм хочеться страшнішого. Вони завжди чимось незадоволені. Їм здається, що коли нагромадити гекатомби жертв, а ще й внести певні зміни в національну символіку, все впорядкується, і ми заживем. Тому вони не можуть заспокоїтися, доки не побачать переставлені місцями барви на прапорі, гімн зредагований і герб зі снопами та калиною.

 

А коли замало страшної казки, то вигулькує казка добра. І тоді ці самі люди радо постять феноменальну вість про аеропорт Орлі на честь Орлика, про Десняка-Діснея, і тішаться, що жодному письменникові у світі не поставлено стільки пам’ятників як Тарасові Шевченкові. І вони ж не замислюються над тим, що насправді це нічого не означає. Бо від цього Шевченко не став для світу відомішим за Данте, Петрарку, Байрона, Шекспіра чи Гюго, пам’ятники яким можна порахувати на пальцях.

 

Так виглядає, що багатьом подобається жити в казці, і не має значення страшна вона чи добра.

 

16.02.2016