Спалюємо сміття?

На Старий Новий рік у львівському ТЮГ-у відбулась малопомітна прем’єра вистави «Emty trash, або Спалюємо сміття» за п’єсою київської драматургині Тетяни Іващенко у постановці режисера Володимира Борисюка. Публіки було не те, щоб дуже (хоча й не мало – зал був заповнений відсотків на 70), але жодного резонансу ця постановка наразі не справила. Передбачаю – і не справить, бо ні відгуків в соцмережах (на сторінці театру, акторів, режисера), ні обговорень серед театралів якось не видно, не чути.

Проте за цією невиразною, але симптоматичною прем’єрою криється ота здоровезна купа системного для українського театру драматургічного і постановочного «сміття та мотлоху» (всього того, що і робить наші театри осередками сірятини і бездарності), яку дааавно пора «спалити». Принаймні, вкотре про це поговорити. Отож let’s start.

Доісторія

Років зо три тому до ТЮГу звернувся Володимир Борисюк з пропозицією поставити виставу за однією з п’єс  Тетяни Іващенко. П’єсу я, яко тодішній завліт театру, мусив перечитати, і сказав своє «фуу» – невиразний мелодраматичний сюжет  з несмішними, натягнутими жартами-заготовками, виглядав на водевіль для театру дуууже провінційного, але зовсім не для такого, котрий ніби ж щойно обрав курс на молодіжну аудиторію. Проте невтомний режисер підігнав ще одну п’єсу цієї ж авторки – «Emty trash», котра справила ще гірше враження: безсенсова комедія ситуацій (рольових ігор пацієнтів психолога), зі все тими ж натужно заготовленими «аж пальці знати» хохмами, читаючи які, і хотів би усміхнутись, а не виходить. І провінційністю відгонило ще дратливіше.

Далі режисер пропонував одна за одною й інші п’єси Іващенко, демонструючи дивовижну відданість драматургу. 

Короткий ліричний відступ-довідка. Є така штука: деякі автори-драматурги в міру своїх можливостей всіляко підтримують тих, хто береться за їх твори, тому театрам, що згодились взяти їх п’єсу до репертуару, світить певна матеріальна підтримка постановки. Отож театри за менші кошти отримують на одну прем’єру в рік більше – і можуть прозвітувати в управління та міністерство про «ударну працю». Такий підхід відкриває двері багатьох театрів і допомагає туди пробитись не лише творам автора, але й режисерам, які ці твори ставлять. Принцип не новий і досить в нашій країні поширений – драматурги «купляють» собі постановки в театрах, частково або й повністю ці постановки фінансуючи.

Врешті в Першому українському театрі для дітей та юнацтва  поставили іншу п’єсу Іващенко – «Втеча з реальності» – про наркоманію. Хоча на худраді не було жодного, хто б не висловив претензій до драматургічного матеріалу, але вирішили, що варто. Бо принаймні тематика – молодіжна, проблематика – гостросоціальна, хоч якийсь глузд у цій постановці є. В цьому «протягуванні», на жаль, і моя велика «заслуга».

Робота над «Втечею» особисто для мене виявила дуже слабкий рівень режисера:  дивовижна здатність «захламлювати» сцену невеликою кількістю акторів, давати їм псевдозавдання, що зводяться до фізичного пересування, відсутність відчуття композиції, невміння використовувати і обігрувати сценографію (про костюми взагалі мовчу). Виставу тоді врятувала постановник пластики Ольга Семьошкіна, яка виструнчила композицію, розставила акценти, структурувала епізоди, грамотно розвела мізансцени, що надало виставі конструкції, сенсу і хоч якогось стилю пластичними номерами.

Коли ж по прем’єрі цей режисер виступив із пропозицією постановки ще однієї п’єси Іващенко, а художній керівник заявив, що має намір взяти режисера на постійну роботу, – худрада загула, чи не досить із нас п’єс Іващенко? А я зрозумів, що відтепер маю ситуацію вибору – бути обслуговуючим персоналом для сірості і бездарності в театрі або звільнитись. І я звільнився. Незабаром чергова катастрофічно пласка п’єса Іващенко «Таїна буття» «прикрасила» репертуар ТЮГу.

Про рецензію

Після того я кілька років не писав про цей театр, бо розумів, що моя критика буде сприйматись як упередження чи помста. Але от наприкінці минулого року дізнаюсь: у ТЮГові готується нова прем’єра… «Emty trash» Тетяни Іващенко! Як?? Як до цього дійшло?! Куди поділась худрада і як через неї це можна було протиснути??! Тож я вирішив переступити через усі свої «ні» і таки піти на прем’єру.

І от зараз пишу про виставу, переглянувши її лише раз і лише в одному складі, – вдруге не витримаю. Нехай це буде рецензія на одну конкретну виставу конкретного дня. І як глядач, який заплатив за квиток, я хочу і маю право бачити хороший, якісний продукт, без потурань типу «ой, сьогодні там не вийшло», «а в іншому складі там трохи краще», «вони ще розіграються» і т.п.  Є проданий конкретний продукт, і той, хто його купив, не повинен бути втішений, що може колись, для іншої публіки, цей продукт стане кращим, або може він кращий з іншими складовими… Є конкретний глядач, котрий прийшов в конкретний день – можливо, вперше до цього театру. І , залежно від цієї конкретної вистави, – може і востаннє. І винен в цьому буде театр, його керівництво, яке відповідає за якість продукту. В кожен конкретний день. Крапка.

Про п’єсу

 «Ознаки графоманської п’єси»

Автор — член Спілки письменників

З першої ж сторінки персонажі починають говорити весело, бадьоренько, репризами. Відповідають одне одному ловко, з завзяттям, щосекундно каламбурять, ніби готувались до діалогу годинами, відточуючи стиль.
В списку дійових осіб присутні: Поет, Драматург, Автор, Художник, Муза, Фотограф, Сатана, Бог, Хтось в білій/чорній/червоній одежі, алегоричні персонажі: Смерть, Любов, Заздрість, Страх.
П’єси про Айседру Дункан і Сергєя Єсєніна.  П’єси про Моцарта і Сальєрі. П’єси про Сальвадора Далі і Гала.
П’єси, написані жінками, де в назві є слово «любов» та однокореневі слова

Павєл Руднєв

Всі п’єси Тетяни Іващенко, які мені довелось прочитати, вирізняє немилосердна штучність і ходульність висловлювань персонажів, дика неприродність діалогів. Її герої не спілкуються, а декларують, маніфестують, проголошують. І натужно каламбурять. Виправдати, опритомнити ці діалоги – непросте завдання для акторів.

Що стосується конкретно «Спалюємо сміття», то тут цю штучність можна було б списати на принцип рольової гри: персонажі грають ролі за сценарієм, написаним психологами, і саме тому проголошують такі тупі затерті мелодраматичні репліки, бо що зробиш, от такий сценарій написали психологи, такі вони дурні. Але біда: в епізодах, де герої стають собою, мова особливо не міняється, – все та ж ходульність.

Основний комічний прийом п’єси – намагання персонажів зіграти невластиві для них ролі плюс постійне збивання напускного пафосу гри «зовнішнім» втручанням психологів (чи ще якимось порушенням правил) – миттєве переключення з котурнів на побут. Тільки от саме тому, що різниця існування гра/реальність не відчутна в самій п’єсі, її треба прописувати і проробляти режисеру. Тут в принципі потрібно чітко розмежувати: в які моменти персонажі говорять за сценарієм, в які імпровізують, а коли справді щось переживають, – за текстом це зрозуміти дуже складно.

Моменти сповіді героїв вирішені так, що не сприймаються хоча б в дещо іншому регістрі (зі співчуттям чи менш легковажно), бо – або розігруються не менш буфонадно з помічницею психолога, або просто сміховинні (жінка, що «страждає» від ніжного чоловіка, котрий обсипає її пелюстками та подає каву до ліжка; чи чоловік, що бачить у кожній жінці янгола – отакі от «близькі», «наболілі» для всіх нас проблеми). Відповідно, якийсь глибший пласт, вимір, об’ємність у п’єсі накопати, виліпити архіскладно. Та й режисер цього робити, вочевидь, не намагався.

Єдине, що могло б врятувати п’єсу – це коли б вона була хоча б смішна, і розвивалась, накручуючи комізм до все більшого градусу абсурдності. Проте авторці вдалось вже з перших сторінок взяти такий градус цієї абсурдності – в показній кіношній дурнуватості ситуацій рольової гри, в заплутаності вигаданих стосунків «що, кому, хто» – що далі цю абсурдність розвивати нема особливо куди. «Розвиток» відбувається хіба все частішою зміною безсенсовних сценок сценарію. Поворотних точок в сюжеті, перипетій, які б змушували глядача сприймати події якось по-іншому чи каталізувати дію – немає, «звихається» тільки штучний сценарій психологів, не зачіпаючи реальні завдання героїв. Перепочинків на іншому регістрі, як я вже казав, теж не відбувається,  – а тому вся п’єса монотонно і втомливо б’є в одну точку, натужно і малоефективно намагаючись смішити. Місцями навіть до вульгарності.

Переглядаючи записи постановки цієї п’єси в Київському молодому театрі в режисурі Юрія Одинокого звернув увагу, що сміх в залі пов'язаний майже завжди не з текстом, а з акторськими чи режисерськими знахідками. Аналогічно і у львівській виставі – тільки із сміхом тут ще сутужніше…

Про виставу

Бувають вистави «жалісливі» – коли жаль витрачених грошей. А бувають «радісні» – коли вже й грошей не жаль, радий, що все це закінчилось.

Людмила Петрушевська

Сценографія. Сценічна коробка з обдертими стінами вільна від одягу сцени (сценографія – Андрій-Стефан Паньковський), – той же прийом, що і  у вже згаданій виставі «Втеча з реальності». В першій дії сцена закладена пачками та металевими бочками, створюючи атмосферу чи то складу, чи то  звалища. В другій – з барними стійками, стільцями та поручнями. Такий принцип зміни атмосфери сценографії  теж частково дублює «Втечу з реальності», тільки навпаки: там спочатку був бар-дискотека, а вже потім – звалище. Але якщо у «Втечі» така зміна була обумовлена розвитком сюжету і руйнацією стосунків і доль, то тут – що вона відображає? Звалище життя героїв перетворилось на… бар?? А що, його хіба розчистили? Чесно кажучи, я дуже сумніваюсь, що таке рішення взагалі йшло від молодого сценографа, швидше за все це – замовлення режисера, який волів просто відтворите те, до чого вже звик, що вже колись якось «проканало».

Костюми. Костюми (художник – Віоліна Даренська) у стриманій, переважно ахроматичній гамі (чорне, біле, сіре, беж і т.п.), намагаються облагородити образ комедії. І лише наприкінці з'являється червоне – просто без нього вже ніяк, оскільки персонажі приміряють образи вампірів (нарешті у дитячому театрі вампіри!). А чим крім змін образів обумовлена зміна костюмів в другій дії? Тільки театральним законом «після антракту має бути щось нове»? Чи я забагато хочу, коли вважаю, що це мало б мати і якесь смислове навантаження та обумовлюватись концепцією? Але все це насправді претензії не до художника, а до режисера – коли бракує концепції у виставі, вибудувати єдиний естетичний знаменник і концепцію  «в окремо взятих костюмах», тим паче в побутовій п’єсі, навряд чи можливо. Хіба характеристику персонажів, що, безумовно, в костюмах є.

Фізика, пластика і хореографія. Як завжди у режисера Володимира Борисюка, вся режисура зводиться до того, щоб розвести акторів і тицьнути їм для прикриття якусь фізичну дію, яка, по-суті, замінить їм акторське завдання. Як наслідок – фізична дія замість допомагати оприявнювати, завуальовувати чи відтіняти слова та стосунки, стає мало не основним підтекстом – актори тягають поручні, вилазять на бочки і злазять з них. При цьому завданням персонажа стає не донести певну позицію чи перехопити ініціативу, а «як мені злізти з бочки?», «як перетягнути цю фігню звідси туди?», «а тут я бігаю навколо і вигукую» і т.п. – це вони і грають.

Час від часу звучить музика і персонажі кидаються танці танцювати (балетмейстер – Людмила Пернепесова). Я не спец з хореографії, тому скажу лише як глядач: уваги ці номери катастрофічно не тримають – можливо тому, що не несуть ані сюжетної інформації, ані темпоритмічного чи емоційного наростання, ані, зрештою, якоїсь потрібної для сюжету атмосфери – просто служать розбивками між сценами. І якщо у діалогах актори ще вміють втримати увагу, то десь на десятій секунді танцю раптом помічаєш, що зовсім не дивишся, що там на тій сцені, а відлітаєш думками куди завгодно, і повертаєшся лише коли хтось заговорить.

Така необов’язковість і фарширування вистави танцями змушує мене згадати термін, який я недолюблюю, але яким називають саме отакий підхід – «жіноча режисура». Зі всіх львівських режисерів таким грішить ще хіба Таїсія Литвиненко.

В афіші зазначена ще режисер з пластики Ольга Семьошкіна. Що вона там робила – не знаю. Стиль її помітний хіба в фінальній сцені, але… Якщо «Втечу з реальності» врятувала саме її пластика, то в цій виставі – там махнули, там вигнулись… – така ж необов’язковість, як і в режисурі. З тим же успіхом виставу можна було б закінчити ще одним танцем. А для митця рівня Семьошкіної ставити свій підпис під такими опусами – ганебно. Це вже не той статус, коли все одно за що братись. А підхід «нічо не знаю, мені заплатили, я, що могла – поставила» – це халтура.

І, якщо керівництво театру розраховувало вкотре підперти не надто потужного режисера потужною пластикою – воно прорахувалось. Треба шукати пристойних режисерів, а не підпирати і припудрювати кожен раз чиїмись талантами чиюсь сірість.

Актори. За умов коли текст кострубатий, а режисура безпомічна, особливо помітним стає рівень школи того чи іншого актора. І прогалини в ній. Найкраще дають собі раду Лариса Діденко (Елен) та Василь Баліцький (Шеф). Кожен з них знайшов свою досить легку манеру, не опускаючись до карикатури і форсування. Вони лавірують між недоладностями тексту та ситуацій, не впадаючи в крайнощі натужного комікування (нема нічого жалюгіднішого, ніж актор, що відверто намагається смішити глядача, «продається» йому). Є виразні акторські моменти в Богдани Бончук, хоча втримати свою манеру, як згаданим вище акторам, їй вдається не завжди. Чи є ці акторські роботи окрасою вистави? Як на мене – ні. Ніяких особливо блискучих знахідок в цих роботах немає. А глибина і об’єм в цій режисурі і не передбачались. Просто це ті, хто у важких умовах «вижили» і не опустили планку.

Кудись зовсім зник з вистави персонаж Елвіс, який навіть був заявлений в афіші. Але це я б зарахував до безсумнівних плюсів постановки: менше тексту – коротша вистава. Знаючи п’єсу – нічого дуже суттєвого з неї не пропало.

Найгірша ситуація з актрисою, яка починає шоу  – Оксаною Бачинською. Переважно я уникаю критики акторських робіт, розуміючи, що відповідальність за всю побудову – за режисером. Але обійти це питання тут не вийде, оскільки воно – важлива характеристика в тому числі і вистави, і режисера. Вже перші слова та рухи актриси відштовхують таким фальшем в манері, задають таку фальшиву ноту всій виставі, що щелепи зводить – фальш, він же не тільки в музиці справляє таке враження! Якщо описувати цю манеру в двох словах, то в російській школі це називають «мельтешня» і «хлопотать лицом», а в нас кажуть «грати мордякою» і… Навіть не знайду відповідника… я б сказав – метушливість, надмірна не відібрана кількість рухів, зайвих, не структурованих знаків за одиницю часу. Саме отаке відверте «продажне» комікування – це рівень від сили початку другого курсу в училищі, та й то в не надто хорошого викладача, коли під акторською майстерністю розуміється «говорити голосно, не бути скованим і рухатись по сцені багато і впевнено». І, якщо режисер не вважає за потрібне це виправляти, працювати  з актрисою, а навпаки, навіть випускає її першою розпочинати виставу – то це насамперед свідчить про рівень і смак режисера.

Я розумію, наскільки вбивчими можуть бути такі слова для виконавця, і тому хочу наголосити – актриса має акторську поставу, голос і зовнішність, бракує тільки школи і звільнення від штампів. Але для цього потрібен пристойний режисер, бо саме режисер і є завжди основною школою актора. А у цій виставі, на жаль, архислабка режисура підставляє всіх. І тим прикріше, бо тут багато тих, хто намагається вийти на нове для себе поле і рівень: і окремі актори, і художники, і хореограф. Для початківців дуже важливо бути введеним у справу професіоналом гідного рівня.
В іншому разі…

Отже, кожні п’ять-десять хвилин на сцені пускають під музику бульки, або туман, або сніг, найчастіше – все одночасно. Це найкращі моменти: ловиш себе на думці, що ідеально б все прибрати, залишити б тільки 10 хвилин цього видовища під музичку – відпочити і «повтикати». Наприкінці ще пускають феєрверк і стріляють в зал серпантином. Якби до цього підводило наростаюче фонтанування живого гумору, феєрверк режисерської дотепності і акторських знахідок – це, можливо, спрацьовувало б як симпатичне закінчення. Але після убогості всього попереднього дійства, таке сприймається як останній жалюгідний жест відчаю.

Підсумок

Що ще додати? Хіба те, що вистава розрахована невідомо на кого: для молоді тут немає ні близького їй стилю, ні близьких тем-проблем, ні гумору, ні героя, з яким себе асоціювати. Для інших категорій – аналогічно.

Але головна вада цієї комедії – вона тупо не-сміш-на. Попри всі старання акторів, в залі чути тільки час від часу невелике більш чи менш дружнє «хи-хи», – і жодного разу нормального ржачу (який таки був на виставі Одинокого в Києві). Між першою та другою дією до зали не повернулась не дуже значна, але помітна кількість глядачів (наприклад, ряд переді мною спустів більш, ніж наполовину). Я не бачу жодних причин, які б дозволили цій виставі протриматись в репертуарі довше, ніж до початку наступного сезону, – хіба що керівництво буде на цьому наполягати.

Для чого ж було витрачати на таке кошти (незалежно чиї і ким спонсоровані) і  творчі сили театру? А головне –  згодовувати це все глядачам? Після деякого ніби ж підйому і відносного успіху театру? Після того, коли театр завоював вже собі імідж «театру, який намагається»? Хоча… Коли десять років тому я прийшов в цей театр, він теж позиціонувався як «театр, що намагається»…
Вічні два кроки вперед, півтора назад…

Умовно кажучи: п’ять хороших прем’єр за рік – це краще і більше, ніж п’ять хороших + одна нікудишня. Бо для того, щоб привчити глядача до театру, приручити, потрібні кілька вистав, що його зацікавлять, однією ще не приручиш. А відштовхнути можна вже з першої вистави.

Щоби цього не траплялось, в театрі має бути напрацьована стратегія розвитку, має бути продумана репертуарна і кадрова політика, її осмислене спрямування. «Відкритість»  – це прекрасно, я двома руками за. Але без виставленого порогу, планки, без чітких вимог  – це прохідний двір. «Багатовекторність» – це не політика, це безпомічність.

Якщо театр вибрав курс на молодь – то набагато краще пускати експериментувати нехай і менш досвідчених, може, й не менш неоковирних, але молодих режисерів, які будуть вести свої дурнуваті пошуки, шукати свою мистецьку мову, співзвучну поколінню. Ніж плодити невідомо що невідомо для кого дуже сумнівного рівня, без жодних ознак творчого пошуку. І це вже питання не до режисера Борисюка, а до керівника театру Юрія Мисака. Саме від його рішень залежить, в якому матеріалі буде борсатись творчий колектив, і якого глядача зможе привабити або відлякати театр.

Зараз Перший академічний український театр для дітей та юнацтва потроху перетворюється на «Театр Іващенко» – маючи в репертуарі вже три її вистави. Більше хіба тільки вистав за Андерсеном  – чотири (жоден інший автор не набирає і трьох).  Але, враховуючи, що андерсенівські вистави накопичувались роками (із діючих – з 2003 по 2009), а іващенківські ставляться по одній щороку,  – останні мають шанс побити всі рекорди і остаточно стати обличчям театру.