Учорашня (5 лютого) відкрита лекція відомого нейрохірурга та автора бестселера «Історії про життя, смерть та хірургію головного мозку» зібрала у Львові абсолютний аншлаґ. Аудиторія в медичному університеті не вмістила й половини усіх охочих послухати лікаря. Замість однієї лекції нейрохірург всесвітньої слави прочитав поспіль дві.
Генрі Марш — леґендарний британський нейрохірург. Народився у Лондоні 5 березня 1950 року. Випускник Оксфордської школи і Вестмінстерської школи Лондона. Студіював політологію, філософію, економіку в Оксфордському університеті. Дістав відзнаку Королівської медичної школи.
Це далеко не перший візит Генрі Марша до України. Хірург приїздить сюди і працює ще з початку 90-х років. За той час, зізнається Генрі Марш, пройнявся великою симпатією і любов'ю до українців. У 2007 році світ побачив фільм «Англійський хірург» за мотивами історій Генрі Марша про хірурга, який бореться з моральними та етичними проблемами. Більшу частину фільму зняли саме в українській лікарні.
У 2014 році Марш видав книгу мемуарів Do No Harm: Stories of Life, Death and Brain Surgery, яка здобула світову популярність та визнання серед літературних критиків за «напрочуд елеґантний стиль написання». У 2015-му нейрохірург Андрій Мизак переклав книжку українською мовою, і того ж таки року «Історії про життя, смерть та хірургію головного мозку» вийшла друком.
«Не зашкодь» — меседж, який проходить через усю книжку. У «Видавництві Старого Лева», яке опублікувало бестселер, кажуть: у цій книжці вперше лікар так відкрито говорить про недоліки, поразки та неґативні результати лікування поруч з блискучою лікарською кар'єрою. Цінність книжки також у тому, що, читаючи про поразки, ми можемо потенційно мінімізувати свої невдачі.
Для тих, хто не зміг потрапити, а також для усіх зацікавлених пропонуємо основні тези лекції.
Чому лікар не може бути чесним?
Я буду говорити з вами на дуже складну і болючу тему, щодо якої молоді медики не мають ще власного досвіду. Нам, як людям, властиво помилятись. І лікарям дуже важко визнавати свої помилки.
Стосунки лікаря і пацієнта цілком побудовані на довірі. Адже лікування — це дуже небезпечна і непевна річ. І ніхто не може ґарантувати його результату. Пацієнт мусить довіряти лікарю. І лікар мусить довіряти пацієнту. Кілька тижнів тому я працював у Пакистані, і мій колеґа розповідав мені, як важко оперувати, коли сім'я пацієнта стоїть за дверима… з автоматом Калашникова.
Але основне питання: як можна комусь довіряти, якщо ми самі не чесні? Адже це очевидно, що довіра базується на чесності, і раніше чи пізніше виникає питання чесності доктора з пацієнтом, колеґами і — що найважливіше — чесності з самим собою. Я написав книжку, яка витримала 21 міжнародне видання і є бестселером у Британії, Америці та Німеччині. Якщо подивитись на ревю, то усі кажуть, що вона дуже чесна. Що це означає? Що ми не сподіваємося чесності від лікаря.
Якщо говоримо про чесність з пацієнтами, то ми маємо бути чесними щодо природи хвороби і прогнозу. Але якщо прогноз поганий, то це дуже складно бути чесним. Також мусимо чесно говорити про усі ризики лікування. Особливо це стосується хірургії та нейрохірургії, які самі по собі є дуже небезпечними. І особливо важливо, якщо щось пішло погано, ми мусимо просити вибачення у пацієнта. Багато хто думає, що нейрохірургія складна, бо потребує особливих вмінь пальців чи стійкості рук. Насправді оперувати легко. Порівняно з тим, щоб попросити вибачення в пацієнта, з яким щось не так через твою помилку.
Чому так важко і незвично лікарям бути чесними з пацієнтами? Якщо ми хворі, ми хочемо, щоб нам дали надію, а не говорили факти, що нічого не можна зробити. Як лікарі ми вчимося прикидатись і обдурювати пацієнтів. Ми це робимо, щоб підбадьорити пацієнта, але разом з тим і щоб уникнути неприємної розмови. Ми не любимо, коли пацієнти починають кричати. Торік я працював у Непалі, де більшість пацієнтів були неосвіченими селянами. Мій колеґа попередив: ти не можеш сказати їм правду, бо вони будуть бігати лікарнею і кричати. І з ними бігатиме уся родина, що унеможливить процес лікування. Мій колеґа просто сказав: ми змушені брехати. Це через те, що ці люди були дуже прості й неосвічені. Хоча вони чудові, мені дуже подобалось там працювати і я ще би хотів повернутись.
Про чесність з собою і нечесність українських лікарів
Найкращий спосіб обдурити когось — це спершу обдурити себе. Тож самообман — важливий клінічний навик. Коли ви молодий лікар, це до певної міри необхідна річ, бо ви не можете говорити пацієнту, що робите щось вперше. Проблема у тому, що називається ефектом лавини: все починається з маленької брехні і переростає у велику. Ви завжди маєте колеґ, які мають більше досвіду і є кращими за вас. Але ви все одно говорите пацієнту, що ви — найкращі. Насправді нам доводиться жертвувати пацієнтами, щоб навчитись лікувати майбутніх пацієнтів краще. І це дуже складно зважати одразу на обидва обов'язки — перед нинішніми і перед майбутніми пацієнтами.
У всіх країнах і у всіх медичних системах люди, які мають достатньо грошей та політичного впливу, будуть платити за те, щоби бути певними, що на них не тренуються. Ми змушені прийняти це. Життя несправедливе. Але виклик у тому, щоб мінімалізувати цю несправедливість.
В Україні, зокрема, є ще одна причина лікарської нечесності. Це залежність лікаря від грошей. Він хоче більше пацієнтів, щоб отримати більше грошей. І як лікар він має дуже великий, практично необмежений вплив на пацієнта. А необмежена влада дуже псує.
Коли йде щось не так, — пацієнт помирає чи стан здоров'я погіршується, — дуже важливо для лікаря зрозуміти різницю між невдачею та медичною помилкою. З помилок ми вчимося. Але якщо ми будемо просто казати, що не пощастило, ми ніколи нічого не навчимося. Отож лікареві дуже важливо бути чесним з собою, навіть якщо він не чесний з пацієнтами та колеґами.
Скільки коштує бейсбольний м'яч?
Очевидно, нам не хочеться думати про себе погано. Людей в одному з опитувань спитали, чи ти вважаєш себе кращим водієм за інших, і всі відповіли, що так. Психологи це називають когнітивним упередженням. Йдеться про спосіб людського думання і упередження — те, що змушує нас постійно робити помилки.
Деніел Канеман отримав Нобелівську премію з економіки, хоча він психолог, довівши, що усі ми страждаємо від когнітивної упередженості. Навіть коли вважаємо, що поводимось раціонально, нам властиво помилятись в оцінці можливостей та ризику. Ці всі помилки властиві і хірургам. Особливо коли ми робимо надто поспішні висновки. Класичний приклад такого мислення — задача з битою та м'ячем. Разом бита та м'яч коштують 1 долар і 10 центрів. Ми знаємо, що бита на долар дорожча за м'яч. Скільки коштує м'яч? Найпростіша відповідь, яка одразу спадає на думку: 10 центів. Але вона неправильна. Це дві різні системи мислення. Перша — коли ми швидко перестрибуємо до висновків, і вона корисна, коли ми в джунґлях і нас атакує тигр. Але вона не дуже добра, коли йдеться про складні рішення. Друга система передбачає, власне, думання про щось. Хочу наголосити: Канеман дав нам розуміння, чому ми робимо помилки. Озираючись на свої, я вже тепер здатен проаналізувати. Я дуже шкодую про них усі, але це тому, що я людина, а ми всі допускаємося помилок.
Про маленький приватний цвинтар
Хочу розказати вам випадок з 40-річною жінкою із захворюванням мальформація Кіарі. Я оперував її і виписав через три дні. Тиждень по тому мені подзвонив чоловік і сказав, що вона трохи погано почувається. Я був дуже зайнятий у шпиталі і подумав, що йдеться про поширену проблему у цих випадках, менінгізм, яка є тимчасовою і нестрашною. Я зробив перед тим як мінімум пару сотень таких операцій і ніколи не мав серйозних ускладнень. Я порадив дати таблетки, щоб зменшити запалення. Наприкінці розмови чоловік зазначив, що з рани щось тече, але я зробив швидкий висновок, що це був менінгізм. Через три дні після того вона надійшла у дуже важкому стані. Йшлося про стрептококову інфекцію. Я ніколи такого не бачив ні перед тим, ні після того. Вона досі жива, але цілковито паралізована і потребує постійного догляду. Це була моя помилка через недбалість. Я мусив більше звернути увагу на те, що говорив чоловік.
Зазвичай, якщо ми вважаємо, що лікар прийняв поспішне рішення, то він поганий лікар. Для мене це суперечність: я дбаю про своїх пацієнтів, але це конкретний випадок, коли я допустився помилки з недбалості. Може, я і поганий лікар, але опис когнітивних упереджень допоміг мені зрозуміти, чому я скоїв цю помилку.
Тут спрацювало аж три когнітивні упередження. Перше — надмірний оптимізм: оскільки операція пройшла успішно, я відмовлявся навіть припустити, що щось піде не так. По-друге, позитивний попередній досвід не дав зважити на слова чоловіка. Але якщо ми бачили лише білих лебедів, це не означає, що не існує чорних. І третім був рамковий ефект — чоловік телефонував і я не чекав поганих новин звідти. І я пропустив важливу інформацію, яку він мені говорив. У книзі я цитую фразу чудового французького хірурга Леріша: у кожного хірурга є свій маленький приватний цвинтар. Він повинен час до часу туди ходити і думати. Там дуже багато горя і жалю. Але там треба шукати пояснення своїх провалів. Коли я читаю лекцію перед молодими нейрохірургами, зазвичай показую фото, де на задньому плані видно мою велику красиву клініку в Лондоні, а на передньому — старий цвинтар. Ми всі помиляємось, але помилки нас вчать куди більше, ніж успіх. Успіх може зіпсувати нас.
Замість висновку
Очевидно, інші люди краще бачать мої помилки, ніж я. Як же ж нам уникнути помилок? Відповідь дуже проста: мати колеґ, які завжди будуть здатні критикувати тебе, і самому бути добрим колеґою. В сучасному світі найкращими та найбезпечнішими лікарями є якраз ті, хто має хороших колеґ. Традиційно ми обговорюємо помилки після того, як вони вже сталися. Краще поговорити про них до того, як їх зробити. Питання добрих колеґ — це питання балансу між диктатурою і анархією, питання хорошого лідерства. Тут дуже важливе питання змагальності і співпраці. Завжди треба шукати баланс між еґоїзмом і командною роботою.
Лекцію записала і зреферувала Мирослава ІВАНИК
06.02.2016