Кілька дат з житя. — Останні днї. — Лїтературна спадщина.
По похоронах пок. Леся Мартовича я почав було писати посмертну згадку, та довідавши ся, що звістка для часописий вислана вже всім нашим, при теперішних відносинах комунїкації чекав доти, поки дочекав ся перечитати ту звістку надруковану. Маючи тепер змогу доповнити сї згадки кількома сухими фактичними згадками, подаю їх до публичного відома.
Покійний родив ся 12. лютого 1871 року в Торговици городенського повіту. Від дитинства товаришував з Василем Стефаником, який певно подїлить ся своїми споминами із ширшою громадою.
Заробляючи на кусень хлїба, тиняв ся покійний уже від початку унїверситетських студій в адвокатських канцеляріях на провінції та вів деякі з них зовсїм самостійно — не слухавши ще навіть викладів обовязуючого права. За теж і його правничі студїї, розпочаті 1891 року в Чернівцях і скінчені по довших та коротших перервані у Львові, тривали кільканайцять лїт; впрочім всї іспити складав з відзначенєм, юрист був знаменитий, теоретично підготований і практично вишколений. Вже як формально управлений кандидат адвокатури працював якийсь час у канцелярії адвоката д-ра Костя Бірецького в Щирци коло Львова, де і вперве виступила у нього придбана серед невідрадних обставин жолудкова хороба (боляк, ulcus ventris), яка відчувалась чим раз частїйше тай остаточно звела його в могилу.
Нездужаючи з більшими або меншими перервами від осени 1911 р., Покійний не міг систематично працювати. Написав більшу повість із житя галицької інтелїґенції та вислав її був до редакції "Л. Н. Вістника", де мала небавом друкувати ся, та я намовив його, щоби відібрав рукопись і ще раз по упливі певного часу перечитав. Бо знаючи нахил покійного до сатири, я бояв ся, що річ хоч закроєна поважно, то писана в часї хороби, часами прямо серед фізичних болїв, може вийти скарикатурованою. Кромі того написав ще кілька дрібнїйших річий. Все написане приготовив був до друку переписуючи на машинї. Поза тим всїм був однак уже людиною зломаною та хоча дав ся ще намовити до докінченя докторських іспитів на весну 1914 р., нїяких ширших плянів анї що до особистого житя анї що до будучої творчости не хотїв обдумувати. Навіть не хотїв більше обговорювати думки, киненої при писаню на піддашу "Народної Торговлї" у Львові оповіданя "Мужицька смерть", — викінчити його на трильоґію (перша ґенерація: смерть панщиняного мужика, друга ґенерація: спролєтаризований мужик, третя ґенерація: мужик будуччини, обновлений).
За те до всїх проявів умового житя, спеціально нашого публичного, відносив ся дальше з великим заінтересованєм, читав дуже много з областий ріжних наук, а підчас інвазії зачитував ся купами ґазет, снував всякі комбінації про нашу будуччину та нїколи не тратив надїї.
На жаль, інвазія, хоч дала Покійному невичерпане жерело спостережень на людськім матеріялі з обох боків бувшого кордону та сильно збогатила його і так незвичайно обширні відомости фільольоґічні і етнопсихічні — зменшила близько на половину його недруковану спадщину. При вчиненім у моїй хатї салдатами погромі в дни 13. вересня 1914 всї рукописи Покійного опинили ся на подвірю, в городі, в садї, на слотї, порозкидані і потоптані салдатськими чобітьми. Визбирані потім картки виказали вже много браків. В цїлости остала згадана висше повість (з віддертим заголовком і половиною першої картки, заголовка я не можу собі пригадати) та коротші оповіданя: "Народна ноша", "Пророство грішника" і "Жирафа та Ладо". З инших оповідань та драматичних нарисів остали лише всякі уривки. Покійний не зібрав ся вже повикінчувати їх на ново.
Натомість є слїди, що Покійний щось писав у послїдних місяцях, і то на інвазійні теми, однак пошукуваня видали дуже малий результат (дві-три карточки окремих рукописий) та не знати, чи не пропали де цїлі рукописи.
Помер самітно і досить несподівано, бо стан його здоровля в послїдних місяцях був значно поправив ся. Хорого доглядали підчинені, полонені мужики-салдати з Катеринославщини, серед котрих остала згадка про "доброго пана", що любив з ними балакати і жартувати. Смерть захопила його дня 11. сїчня 1916 з полудня в опущеній та знищеній сільській школї покиненого переважно мешканцями Погариска, а 13. сїчня смерком у сусїднім також людьми покиненїм Монастирку на склонї цвинтарного гроба виросла ще одна воєнна могилка...
Дня 31. сїчня мав Покійний ставитись до загального ополченя як заступник офіцира з давних часів. Лиха погода і тяжка комунїкація спричинили, що похорони були дуже скромні: три сусїдні священики, три місцеві панї, два замісцеві світські інтелїґенти, три салдати та громадка місцевих селян, а радше селянок, явили ся віддати послїдну прислугу.
Нехай же хоч твори його духа зазнають лїпшої долї як їх творець!
30. сїчня 1916.
[Дїло]
02.02.1916