Луганець Роман Лебідь, який вже десять років мешкає у Галичині, відвоював на Донбасі й ділиться із «Z» своєю думкою про те, що там відбувається і як налагодити порозуміння між «різними Українами».
Історія Романа, на перший погляд, банальна — народився і виріс у Сіверськодонецьку. Коли закінчив школу, батьки втратили роботу в своєму місті й вирушили на заробітки до Києва. А Роман спершу подався до Москви, та невдовзі влаштувався також у Києві. Робота була пов'язана з відрядженнями. Одне з них трапилося до Львова. Тут познайомився з майбутньою дружиною Наталею. І став львів'янином. Влаштувався працювати експедитором на «Сандору». У подружжя народилася донечка Настя. Словом, типове звичне життя. Але почалася війна на сході. Для Романа — війна на його батьківщині. Повістка прийшла в липні 2014-го року, і з вересня Роман став солдатом 128-ї гірськопіхотної бриґади. Відслужив понад рік. Сьогодні Роман ділиться своїми думками про те, якою бачить різницю між східняками і галичанами, роздумує, кому вигідна ця затяжна війна, яку в нас надалі офіційно називають АТО, а також має власний погляд на те, що може об'єднати українців.
Там я бандерівець, тут — москаль
– Україна насправді різна, — починає свою розповідь Роман. — Це я відразу побачив, коли приїхав у західні області. Спочатку — на Закарпаття, а згодом мене відрядили до Львова. Коли їхав уперше, отримав багато настанов: дивись, говори тільки українською мовою, щоб, бувало, не побили — ти ж до бандерівців їдеш!
– А якою мовою Ви розмовляли вдома?
– Як сказати? Мовою Вєрки Сердючки. Тобто ні українською, ні російською — суржиком. У школі нам викладали російською. Лише уроки української мови і літератури — українською. Я ніколи не задумувався, як правильно і що саме правильно. Наприклад, щороку 1 вересня в школі піднімали прапор України. Я не думав, який колір вгорі на полотнищі, а який внизу, де синій, а де жовтий. І якби одного разу прапор раптом повішали б догори ногами, то я би цього не зауважив. Тепер у мене до українського прапора цілком інше ставлення. Маю їх аж два — з одним пройшов усю війну, а на другому — автографи бойових друзів.
А в тому, що так було — нічого дивного. Адже ніякого ідеологічного виховання у школі не отримав. Усі жили за принципом «мені все одно». Це тут уже в садочку діти гімн співають! Я ж гімн вивчив, коли став галичанином і почав ходити на футбольні матчі.
– Львів захопив відразу?
– Це так. Тут я вперше побачив, як у переповненому транспорті люди перепрошують один одного, коли стануть на ногу. У нас на таке взагалі уваги не звертали. Спершу був здивований із такої культури «прошу-перепрошую», яку чув на кожнім кроці. Далі зрозумів, що ніхто нікого не переслідує, навіть якщо скажеш щось неукраїнською. Тут я вивчив мову за три місяці, хоча й досі російські слова у мене проскакують. Я сприйняв Львів, і Львів прийняв мене. Коли познайомився з Наталиними батьками, ніякого упередження до мене не було. Ось приїхав я до них на Новий рік. І мені запропонували залишитися на Святий вечір. Я побачив, що все відбувається не так, як у нас. У нас є просто вечеря. Хто що має, те й зготує, не задумуючись, пісна ця страва чи ні (наприклад, як на якесь день народження чи що). Швиденько нарізали салатів, щось приготували гаряче, кутю теж, але вона у нас цілком інша — рисова, з цукерками, і без маку. Тут я вперше побачив, як багато молоді ходить до церкви. У нас ідуть лише на Різдво і Паску, а щонеділі — лише старші і то далеко не всі. Тобто я зрозумів, що Україна таки різна.
– А як потім Вас сприйняли «свої»?
– Після одруження я відразу не їздив додому, лише до батьків до Києва. Та коли доньці було трохи більше року (а це через два з половиною роки після одруження), ми поїхали відвідати бабусю у Сватове. Приїхали новою машиною. Всі дивувалися, як я за короткий час так доробився. Довелося пояснювати, що машина — тестева (сміється), бо де ж так швидко заробиш на неї? Звичайно, запитували, чи мене у Львові не ображають… Одні друзі вважали, що я такий, як і був. Другі казали: ти вже не наш, вже бандерівець. Що цікаво, коли я у Львові почав працювати на «Сандорі», мене відразу обізвали москалем. Ним я на роботі залишився досі. Але насправді я тут дуже змінився. Насамперед стало небайдуже.
Тепер Донбас — це руїна
– Як Ви сприйняли початок війни?
– Ніяк не міг зрозуміти тих людей, які кричали за від'єднання від України. Хоча не знаю, як би я поводився, що б думав, якби там і надалі жив. Хоча приємно, що всі мої друзі — за Україну і перебувають на підконтрольній території. Я на строковій військовій службі не був. Коли почалася мобілізація, зрозуміло, що не було бажання воювати, але собі сказав: якщо прийде повістка ― піду, не буду ухилятися. Повістку отримав у липні. Спершу поїхав на полігон. А третього вересня вже був на сході.
– Куди саме прибула Ваша бриґада?
– Нам цього не казали, але сучасні телефонні технології допомогли визначити, що ми за 20–25 км від Сіверодонецька, від будинку, де я народився і виріс. Я часто їздив туди, бачився з друзями, бачив свою квартиру… Спочатку служив у Попасній, потім у Лисичанську пробув більше місяця, згодом було Дебальцеве, селище Троїцьке, блокпости на полях Луганщини...
Друзі приїжджали до мене в Попасну, але коли їхали, на якійсь відстані вже ховали машину, щоб ніхто з місцевих не побачив, куди вони приїжджають. Один мій однокласник нам багато допомагав. А ще один не дуже хотів спілкуватися.
– Чи не було думок, що можна зустрітися з кимось знайомим, хто по той бік фронту?
– Були… На щастя, того не сталося, але якби зустрівся, то не знаю, що сказав би йому і як би себе поводив. Усе залежало б від ситуації. Але я знаю місцевих людей, які воюють проти України.
– Наскільки зруйновані території Луганщини?
– У моєму Сіверодонецьку бойових дій не було, на відміну від Лисичанська чи Попасної. Різне там бачив. Наприклад, дев'ятиповерховий будинок на вісім під'їздів, розколений навпіл, тобто одного під'їзду взагалі нема. То можна уявити, скільки людей із нього постраждало... У Попасній було дуже багато зруйнованих будинків, але за якихось чотири місяці їх відбудували. Дебальцеве дуже зруйноване. Це справжня війна. Коли був у Лисичанську, то задумався про те, що не хочу, щоб так було у Львові. Печально дивитися на прилеглі села і міста. Суцільна руїна. Люди повиїжджали, залишили господарства, домашніх тварин… Хто мав фінансову можливість, переїхав в іншу область, бідніші — на підконтрольні території.
– Як загалом місцеве населення ставилося до Вас?
– По-різному. Люди, які не розуміють, що таке війна, звісно, що не люблять військових загалом, незалежно, з якого вони боку. А які можуть бути відчуття, якщо з тих людей, яких щодня бачиш, 70% — зі зброєю, а серед машин — 50% військової техніки? В Артемівську нам казали: «Нащо ви сюди приїхали? Якби не ви, то тут ніхто не стріляв би». Я на це запитання відповідав: «А ви думаєте, я сюди путівку виграв?». Одна жіночка так нас кляла, що ми швидко перестали звертати увагу на неї. Загалом намагалися закривати свої обличчя. Знаю, хто з моїх односельчан є в українських добровольчих батальйонах. Але не розумію, чому тамтешніх не призивають захищати свій край. Є сумніви, що вони діятимуть по-зрадницьки? То їх можна на відбудову зруйнованих територій брати чи сюди, на Західну Україну, частини відбудовувати.
Про національну ідентифікацію
– Чи до війни мешканці Донбасу усвідомлювали, що вони живуть в Україні?
– Луганщина завжди була проукраїнська. Донеччина ж більше тягнулася до Росії. Там багато переселенців із Росії, зрозуміло, мають родичів у Росії. Тому, відповідно, Україна для них не на першому місці.
– Якою мірою, на Вашу думку, люди самі винні в тому, що відбувається?
– Не все так однозначно. З одного боку, місцеві відіграли вирішальну роль, щоб до влади прийшов Янукович — хотіли, щоб був свій, нехай бандит, але свій. Потім якась частина виходила з гаслами за Росію. А коли вже почалися ці загарбницькі події, то навіть ті, що були проти, спокійно реагували на вивішений російський прапор. Не можу собі уявити, щоб так було в якійсь іншій області. Загалом люди поводилися пасивно.
– А тепер?
– Війна їх змінила і втомила. Люди почали боятися… Загалом хочуть миру. Їм все одно, хто буде ними керувати, тільки щоб усе закінчилося. А ставлення до національних, ідеологічних питань — сумніваюся, що стало інше. Це я кажу про більшість. Тому що винятки завжди були і є. Там є люди, які за ДНР-ЛНР, а є такі, які твердо за Україну. Пригадую, коли ми стояли в Артемівську коло військкомату, до нас підійшла жінка з Донецька і почала дякувати та казати: «Не думайте, що в нас усі погані».
– А який до війни був матеріальний стан мешканців сходу?
– Порівняно із західними областями, там люди живуть бідніше. Особливо це видно по селах. Колись я на це не звертав уваги, можливо, не мав із чим порівнювати. Там фактично нема двоповерхових будинків. І ставлення до того ж побуту — інше. Ось уже тепер ми проїжджали селами і побачили таку картину: паркан впав, хата завалюється, зате на тій хаті — три супутникові антени, а господар сидить із ноутбуком надворі на пеньку.
– А переконання, що Донбас годує всю Україну? Там люди справді так вважали?
– Їм насаджували цю думку, тому вони в неї вірили. Якщо тебе цілодобово в чомусь переконують, ти повіриш у це. Наприклад, коли дивишся новини — а там канали всі російські — тобі розказують, як погано в Україні, погано в Америці, в Європі погано, а лише в Росії все гаразд. Ось ми вже під час війни послухали кілька разів їхні новини, і почала закрадатися думка: а може, ми справді робимо зле? Тобто повірити в їхню проросійську ідеологію не так складно. Достатньо якийсь час слухати новини. А альтернативні канали є лише на сателітарках. Та чи хочеться мешканцям дивитися їх? Не знаю.
– Як ставитеся до війни тепер?
– Її можна було вже давно закінчити… Ось ми відбили село, а через два дні туди вернулися завойовники. То яка суть наших боїв? Це ж тупцювання на місці. Треба діяти рішуче! Так, це втрати. Але їх і без цього немало. То треба воювати так, щоб ці втрати не були даремні. Як боєць я не розумію суті перемир'я. Чому по тобі стріляють, а ти не маєш права стріляти у відповідь? Це ж винищення людей! Так буде й надалі, якщо правила гри не змінимо. Ми мали швидкі здобутки, поки Росія не ввела свої війська. І люди там добре розуміють, чиї це війська. По-друге, інформація про кількість загиблих у нас суттєво применшена. Було таке, що в новинах повідомляли: за останню добу загинуло вісім людей. А лише в нашому батальйоні цих втрат було до десяти.
– Війна змінює людей?
– Так. Починаєш цінити життя. Розуміти, що важливо, а що ні. Це страшно, коли за лічені секунди гине твій бойовий друг. І ті люди, яким все одно, хто буде і що буде, лише мир був би, також почали цінувати життя.
– Раніше чи пізніше війна таки закінчиться. І залишаться люди різних ідеологічних переконань. Що зможе об'єднати їх?
– Дуже складне запитання. Поки не прийде самоусвідомлення, нічого не зміниться. На сході найперше треба буде розповідати про Україну, про її історію, трагічні сторінки, зрештою, про бандерівців, якими там так лякають, а насправді ніхто про це толком не знає. Тому що інформаційна війна — це дуже страшно. Зараз пояснювати щось нема сенсу. Треба тоді, коли вже все закінчиться. У школі мусить бути українська ідеологія, вивчення української історії. Тоді не буде все одно. А жити в тому середовищі і думати по-іншому — нелегко.
Розмовляла Ірина МАРТИН
12.01.2016