Ніч. У повітрю їдкий дим угля, дурман соснових дерев і лінива туга Шуманівських мельодій. Питаю себе: їсти б тобі треба, чи заплакати? Голодна, чи самітна? — Го-го! — смієть ся в альпейських пропастях Rübezahl. — Го-го! стугонить вагон і паралєльно до лінії овиду, здаєть ся, що летить у гору, щоб у безкраї перетяти тамту пряму собою, по думцї фізичної гіпотези. До колїс ваґона прилїтають юрбою зимові поля — чорнозем шнурами вирізуєть ся зпід снїгу, мов старинна плахта, в якій Ізраиль молить ся Богу в сабат. Вершечки сосен, що виросли в проваллї, тонесенькими стрілами мають у повітрю: протягти-б руку й гилька опинить ся між пальцями. Та вже тунель — й я лечу в якісь дна базальтово-чорних ям, у грозу гір і мою власну, вслухуючи ся півживим серцем у крик невидних колїс.
— Mus mnie woła, mus mnie wola,
Raz dokola...
скандує там Ясь зі скрівавленою грудю з "Весїлля" Виспяньского.
Ах, так, знаю, знаю. Старі рефрени, нові болї. Ваґон чогось то зачеркує пологі, бозсилі круги. Він мабуть не може вийти з перстеня своєї власної істоти й танцює серед проблєм так само, як я.
_______
Душевне око, як око параноїка, бачить усе, що назначене ледви пунктом, уявлене никлим зником, як саме сонне марево. Усе, що є поза полем нормального зору, все, що не переходить нїколи порога його свідомости, в таку нїч даєть ся йому відчитати скоро та брутально, як через скло відчитують тя — бацилї, зате не бачить ся — відкритого пянїна й алябастрової Хризїс, — заслуханої в саму себе.
____
Іду стежечками альпейської оселї й дуже менї тяжко. Мій клунок незручно звязаний, Семмерінґ, неспана ніч, боязнь перед незнаним, все те — слово. Ще ніч, — але на просторах, де дерева не заслонюють сходу, сїріє. З ниші маленької каплицї глянув на мене якийсь старинний Goetz von Berlitschingen: на мраморі, всуненім у стїну, змуршавіла епітафія. Чорні профілї гір, як божа відета, тихим віночком сторожать. Оселя спить. Мої кроки лунають по каменї нерівно й болять, — пошпотую ся.
____
Стою на вуглї вулицї. Рапорт. Ожидаю кінця та в старім, трухлім млинї, що гуде обіч, шукаю подібности з відомою картиною Золя. Жовнярики стоять рядочком, між ними мій син, випрямивши ся, говорить.
— Dienstfrei!
Сижу за столом у "Rosenhof’i". Ся назва жорстоко відбігає від правди. Сїрий дім, обідраний погано, з густими калюжами на подвірю: нишпорять там качки разом з Сусердь, Ґретель і Ганзі.
— Мамо, їжте зі мною жовнярський обід...
Мій син роздїлює страву на бляшані мисочки й очевидно мамі має бути більше. Споримо, говоримо зайві слова, сміємо ся навіть, дїлючи на половину червону квасолю. Мій син хвалить, каже, що се кухарь у честь гостя компанії встругнув обід "першої кляси". Се вправляє його в сердешній настрій. Сусерль, Ґретель і Ганзі дістають по медовому прянику й утїкають з ним до своїх качок.
Ходимо обоє по визолочених неясною радістю дорогах. Тепло, Альпи у млї, склони гір наче накидані білими лелїями. Йдемо, взявши ся за руки, й я слухаю.
То мамо, як я був у Тульцї, один старенький Румун приходив до мене що дня. Приносив менї чудове молоко, сир на хрінових листках, заглядав менї в очі, гладив по руках, просив: — Їж мій Фіфі! пий, моє дитя! Я їв, позволяв йому гладити себе по волосю, так обережно й мягко, начеб я був з тонкого скла, та слухав, що його син, зовсім до мене подібний, під Добердо могилку має. А його дочка, як срібло тверда й лискуча, астру менї кинула в вікно, як я їхав. Направду, мамо, як астра лежить на моїй дорозї сей спомин. Потому я летїв крізь лїси, що вже боролись зі смертю... На кождім листку я бачив дивовижні, болючі краски, як конґестії на лицї хорого чоловіка. І дївчата співали вечерами — над всяку опись. Ріжні правди ясно висвітлюють ся, як женщина співає. Де я се чув? Не тямлю. Я, мамо, під сей спів розумів холїтання Одисея, всю психіку моряків, котрі йдуть на зустріч Льореляй. Сядьте близше. Сонце заходить, бачите. Ви поблїдли, дайте руки. А вчера Мурський грав на скрипцї Ave-Маrіа Шуберта й я нагло відкрив у собі зворушуючу істину, менї хотїло ся кричати з радости, що я все то розумію, що я — людина...
— Сонце заходить, синку.
— Ще година... Сядьте ось у тім великім кріслї, я возьму собі стільчик. Сиер ся ліктями об мої колїна... Памятаєте, як я вам читав грецьких клясиків? І як ми раювали тодї?
Піднесене в гору лице дуже блїде, звернене до мене профілем дуже чистим. Над устами іскорки золотого пуху, блукає в кутиках тих милих уст траґічна думка й мене прошибає блеск свідомости.
Господи... шепочу в омертвінню — якже се так? Господи...
— Зовсїм — немов я іду крізь рівну мов гебанові чотки алєю кипарисів і боюсь тіней, чогось поза тїнями... і хочу геть звідси.
— Господи...
— Jak tu psy kąsają — gdyby pani wiedziała! Kiedyś tu rozdarł mi rękę jakiś szympans. I krowy na górach w kagańcach chodzą... Takie wszystko zjadliwe... Зітхає на лицї дїточа жура, недостача резиґнації.
А кругом — каскада сміху. Як конґентії на листю дерев. Трухлявий млин скрипить і видно з вікна, як по ступнях чорного колеса зміїними сплетами переливаєть ся слизька, огидлива скорбота.
[Вістник Союза визволення України]
09.01.1916