Реґіональний експрес

У грудні рідко буває так тепло. Я йду заплитчаним пероном назустріч сонцю, а тоді займаю своє місце у вагоні. Розщіпаю кемел – я мало не сказав «мій кемел», проте він не мій, щоразу я беру його в позику – так часто, що він уже майже належить мені. Camel active, зручний, місткий і компактний. Їх шиють на вулиці, на якій я прожив півтора року.

Вони приїздили на канікули до бабці і дідуся, хлопець та дівчина, ми з ним приятелювали. Його батько працював на флоті капітаном далекого плавання, не маю поняття, якого ранґу, і палив винятково «кемел». Одного разу мій приятель поцупив батькові цигарки, ми скурили їх у цегельні, яка ще стояла, але вже не працювала, я випросив порожню пачку і довго зберігав її, неабияк пишаючись нею.

Влітку, пів року тому, ми мандрували зі словацьким поетом і пастором Центральною Європою, свою валізу він позичив у жінки, з якою в нього двійко дітей. Гарна валіза. На вокзалі в Остраві в неї відірвалася ручка, він марно намагався полагодити, а я – допомогти. Він зателефонував додому повідомити, що сталося, він виглядав вельми засмученим. Ми домандрували до Львова, я намовляв його гайнути в Івано-Франківськ – місто, в якому я народився, його майже згода розбилася об брак придатного сполучення.

Я дістав з наплечника том, я прочитав його тисяча дев'ятсот вісімдесят четвертого. Фрагмент «Ґерніки» на обкладинці зберігся бездоганно, жодної подряпинки. Книжка коштувала чотири карбованці десять копійок – не так уже й мало. Я ощадив на шкільних обідах. Щоб отримати її, я змушений був купити ще одну, назву якої не пригадую. «Фієста. По кому подзвін». Я не міг відірватися, особливо від «По кому подзвін». Не знаю, чому я прихопив у дорогу саме цю книжку.

Сестра мого друга була моєю одноліткою, він – старшим від нас на рік. Коли вона попросила позичити їй що-небудь почитати, я запропонував Гемінґвея, по кількох днях вона повернула мені його, вона кепсько володіла українською.

У сорок чотири Гемінґвей сприймається по-іншому, ніж у тринадцять, особливо «Фієста». «Довершеністю форм вона нагадувала гоночну яхту, і щільний джемпер тільки підкреслював кожен вигин». Тут було би де розгорнутися феміністкам. Можливо, вони вже давно взялися за Гемінґвея. Я не американіст, це дозволяє мені насолоджуватися читанням. «Ну, а ти, золотко, де ти підхопив оте диво?» Мені й зараз Брет нагадувала сестру мого друга.

Пів колядки і зненацька попса – найгірша попса на максимальну гучність, цілковитий несмак. На обличчях кількох пасажирів мовчазна розгубленість, на інших – байдужість.

– Ви могли б вимкнути?

– Вам не подобається?

– Ви вгадали.

– Ми хотіли як краще.

– Мушу Вас розчарувати: Вам це зовсім не вдалося.

– Розумієте, передріздвяний час, ми прагнемо зробити для пасажирів атмосферу.

– Ви її успішно зіпсували.

– А яку музику Ви любите?

Я перелічив кілька назв. В очах провідниці з'явилася недовіра, навіть образа.

– Я не знущаюся, ця музика справді існує і вона справді моя улюблена. Але річ не в цьому. В потязі я надаю перевагу читанню. Або міркуванню. Або просто роздивляюся краєвиди.

– Чому ж Ви не сказали відразу?

Моя співрозмовниця зникла в кабіні машиністів. Завивання стихло. Проте стихло воно лише в тій частині, де сидів я. Воно тривало позаду, стукіт коліс по рейках робив його не таким настирливим, воно більше не заважало.

Читати я не читав. Я дивився на краєвиди за вікном, такі знайомі. Вони пропливали швидше і швидше, цифри на електронному табло щосекунди зростали: дев'ятдесят вісім, сто два, сто дев'ять, сто сімнадцять, сто двадцять п'ять.

До Івано-Франківська ми прибули з чвертьгодинним запізненням – рівно стільки змарнували на якомусь розгалуженні, десь за Ходоровом пропускаючи вантажний потяг. «Пасажирські перевезення мають пріоритет над вантажними», – щось на кшталт цього зазначено в залізничній хартії, і я не маю сумніву, що Україна – її підписант.

– Ні, ми не в Європі.

В Європі не врубують у транспорті музон. Я даремно сказав це їй. Цього не варто було робити. Вона сама зачепила. Авжеж, це вона назвала реґіональний експрес Європою.

– Ми в Європі, – сказала вона, показуючи руками салон. – Хіба Вам так погано?

Ні, мені не погано. Це незрівнянно краще, ніж те, що було досі. Потужніше, ніж гюндаї, до того ж нашого виробництва. Мабуть, це і є патріотизм – зробити щось так, щоб від нього була користь для інших.

Салон нічим не відрізнявся від європейської електрички другого класу. Стильно, сучасно, затишно. «Я так довго прочекав на нього» – так міг би починатися вірш. Можна і без лапок. У міру просторо. Три наскрізні вагони, відкритий внутрішній простір, бездоганний санвузол – один на початку, другий – в кінці.

Мені не буває погано. Навіть ті кілька разів, коли я перепивав, мені не бувало погано. І тоді, коли я вертався зі школи і водій бобика, який збив пішохода, попросив мене допомогти всадити досередини закривавлене тіло. В нього не знайшлося що підстелити, і він бідкався, що салон забрудниться, бобик був не його. Хай там що, він не покинув нещасного лежати. І в усі інші рази. Я – робот. Мені прекрасно.

Востаннє ми бачилися тисяча дев'ятсот вісімдесят сьомого. Потому мій друг і його сестра більше не приїздили на канікули. Невдовзі їхні дідусь і бабця перебрались до них. Перед від'їздом вони дали мені складений аркуш, на якому стояло моє ім'я. Вони знайшли це в її шкільному зошиті і подумали, що мені буде цікаво. Папір зжовк. Я розгладив написане.

«Ох, Джейку, – сказала Брет, – мабуть, нам чудово жилося б разом!

Попереду кінний поліцейський у хакі реґулював вуличний рух. Він підняв жезл. Водій різко загальмував, і Брет притисло до мене.

– Так, – сказав я. – Яка втішна думка, правда ж?»

Вона значно краще володіла українською, ніж я припускав. Переписано було без жодної помилки. Напрочуд красивим почерком. Сестра мого приятеля дуже старалася.

За кермом бобика був її батько. Він чудово правував кораблями, з автомобілем йому не поталанило.

Якось ми з моїм приятелем побилися об заклад. Йшлося про те, що рано чи пізно з Івано-Франківська можна буде дістатися колією до Львова менше, ніж за дві години. Я переконував, що це станеться набагато швидше, ніж ми до ладу здорослішаємо, адже я захоплювався не тільки Гемінґвеєм. Парі не виграв ні він, ні я – ми так і не обумовили яку-небудь певну кількість часу. Й ось вони, якихось двадцять вісім років.

Я торкнувся до закладки, за яку мені правив складений аркушик (від часу він ще більше зжовк), і сховав книжку до наплечника.

Назад, з Івано-Франківська до Львова, експрес прибув без запізнення. Відстань між обома містами суттєво зменшилася. І ті двадцять вісім років раптом теж стали значно ближчими.