Черговий грудень – місяць народження Миколи Фітільова, про якого не втомлюємося згадувати останні роки, особливо у зв’язку з Україною-Європою. Незважаючи на те, що він був винятково людиною літератури та насамперед літературним, а не політичним діячем. Цього року роздуми про письменника перемішані з рефлексіями величної події – нагородження автора з українським корінням Світлани Алексієвич Нобелівською премією з літератури.
Є певна спільність між цими двома постатями, незважаючи на часову між ними дистанцію та, звичайно, різний історичний антураж їхніх життів. Це ставлення цих особистостей до Росії, російської літератури та культури. Тієї, що їх формувала. Як Микола Хвильовий, так і Світлана Алексієвич висловлюють кожен по-своєму культурну спорідненість з високим російським мистецтвом, а також дистанцію до самої Росії, коли «о любви говорить не приходится» (остання фраза нобелівської промови білоруського автора).
Що становить собою Росія сьогодні і як нам, найближчим сусідам, яким століттями пропаганда великої країни вливає в мізки, «что никакой разницы», все-таки критично й дистанційовано сприймати Росію і російське? Без цього не може бути нашої самоідентифікації, щоби нарешті заперечити визначення, що його впродовж століть дають нам вони, ті ж великі сусіди, – хитрий лінивий хохол, який любить горілку та ковбасу й співає на п’яну голову.
Європа для Миколи Хвильового символізувала високо майстерну та вишукану літературу. Всі інші, ширші трактування цього поняття в нашого класика не те що розмиті, а більш ніж ефемерні. Що мав він на увазі, коли щоразу звертався до нього як до чогось зразкового, правильного, передового, розвиненого, вартого наслідування? Що мав на увазі, коли на противагу заклику «Дайош Європу!» кидав гасло «Геть від Москви!»? Це останнє письменник, щоправда, висловлював між рядків і пояснював: від задухи московських задрипанок, депресивних рідкобородих Богошукачів, що римують «Росія – Месія», від занепадницького російського мистецтва, позбавленого новизни, духу «дерзання», а тільки кальки з мистецтва Заходу. Ось недослівний переказ славнозвісних цитат з «України чи Малоросії», а також із «Апологетів писаризму», нещодавно пригаданих нам ревною «поціновувачкою» Хвильового Іриною Фаріон. Ми переказуємо ці думки з метою справді пригадати Хвильового, а не заради ілюстрації-компіляції та підтасовки під політичний момент (як часом одягають синьо-жовту сукню, щоб гармоніювати з українським прапором).
Важко в межах невеликої статті вдаватися в деталі полеміки Миколи Хвильового з опонентами. Памфлети письменника рясніють іменами та деталями літературної дискусії 1925-1928 років. Врешті, слід відділяти Хвильового-справжнього від Хвильового, який намагається маневрувати й увести в оману потенційних своїх катів. Каяття письменника, виражені в листах, намагання Хвильового боротися з «хвильовізмом» – усе це вищий пілотаж казуїстики й особливості постаті письменника, що відчував загрозу й намагався вислизнути з розставленої чекістами пастки. В одному Хвильовий справжній і щирий до кінця – в нелюбові до протекторату Росії над Україною, як у літературі, так і в інших сферах. Навряд чи ще хтось дошкульніше висловлювався про Росію, як Хвильовий. І сьогодні у цьому вкотре Хвильовий нас хвилює й непокоїть.
Як у нас у кожному присутня вона, Росія? Чи не актуальне це очевидне питання? Що означає визнавати чи не визнавати себе людьми російської культури? До якої межі заходить наше захоплення нею – російською широкою душею, відображеною в класичному мистецтві світового зразка? Бо ж справді важливо вирішити, як бути нам з Левом Толстим і Чайковським, Достоєвським і Чеховим? І чи достатньо казати, що, само собою зрозуміло, ми цю російськість приймаємо й не конфліктуємо з нею? Врешті, багато хто й вибирає «строчки из Александра», а не «брехню Тараса» і вважає себе при цьому українцем. Як бути? Адже їм, російським класикам, не заборониш перетинати наш кордон.
Сьогодні Росія та і не та. Де межа її безмежності? І ЧИ НЕ ЗВЕТЬСЯ ВОНА РОСІЙСЬКИМ ФАШИЗМОМ? І чи немає здебільшого знака «дорівнює» між російськістю та радянськістю? І, врешті, що таке російськість в тілі української незалежності? Хто ці люди, що озлоблено кидаються на інакшого з найменшого приводу, притримуючи за повідки псів, і ці, що ревно роздають «Вартову башту» (єговістський журнальчик) у найбільш неочікуваних місцях? Де вони, ці люди, що зберегли в основному російськомовність, комунікують на нашій території? І ким вони почуваються – українцями? росіянами? Чи – «главное, чтоб человек хороший»?
Радянська (в першу чергу російськомовна) людина нібито канула в Лету, а насправді причаїлася й вичікує – свого часу, свого лідера, своєї партії – всього того, що робило її життя в Радянському Союзі впорядкованим і правильним, магічно-змістовним. За цим і є ностальгія, що підгодовується з «центру» фільмами про радянсько-совєтських, таких «человечных», лідерів, про чесних сищиків, про доблесних російських воїнів у Чечні. І так закономірно героїчна радянськість плавно переходить у доблесну російськість. І труп у мавзолеї продовжує виконувати свою роль.
Україна, пройшовши за останні десятиліття гарт новітніх революцій, у тому числі кривавої останньої, коли ще не вивітрився дим від шин на Грушевського, і тепер, коли триває кровопролиття на східному кордоні, заявляє всьому світові про свідому громадянськість, активну життєву позицію у вирішенні своєї долі, а також виражає волю навести нарешті лад на своїй землі. Російські ж «граждане», одурманені путінською пропагандою, продовжують вегетативно-безособове існування («оть...бися, все плохое, при...бись, хорошее» – фольклор, підслуханий на російських теренах Світланою Алексієвич, цитата з «Часу секонд-хенд»).
Геть від такої Москви! Попрощатися з ретромотивами російського шовіністичного кінематографа, що оспівує скромне правильне життя на пайку! І ще багато з чим іншим, що зв’язує нас із тим кривавим минулим. Натомість широко відкритими очима мужньо дивитися на російський світ, бо він сьогодні сповнений ненависті до людини й загрози мирові та справедливості.
Прощай і не ображайся, Росіє! Ми не хочемо більше «вместе развиваться»! Не хочемо більше бути пилом під колесами історії!
Наша любов до тебе завжди закінчувалася погано. Микола Хвильовий, згаданий сьогодні, взірцеве цьому свідчення. І там, де палають вогні путінської інквізиції, немає місця широкій російській душі, яка кудись вивітрилася чи мутувала до вселенського людиноненависництва, завмерла в очікуванні вказівки пальцем від лідера, де ж тепер, у якому напрямку вороги «Родины».
Ще триває якась дипломатія між країнами Заходу та Росією, ще Америка вирішує, як вигідніше повести діалог з однією з найбільших країн світу. А література виявляється першопрохідцем у тому, що перша вказує на зло, виплекане на пострадянському російському просторі.
Щодо великої світової класики, то вона з російських широт емігрувала на більш західні, туди, де їй завжди було комфортно. Найживіша з цих класиків – Світлана Алексієвич. Своєю опозиційністю до путінського режиму вона, людина російської культури, російськомовний письменник, близька до Миколи Хвильового, який загинув у боротьбі за наше прозріння щодо російських впливів.
28.12.2015