ФАКТОР ДОВІРИ У РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА
І. Вимір суспільний. Від часів римсько-візантійського імператора Юстиніана І маємо два головні, протилежні за своїм значенням, цивілізаційні наслідки. Перший з них, пов'язаний із закриттям Юстиніаном академії Платона в Афінах (529 р. після Р.Х.), прийнято вважати «офіційним» завершенням античної епохи і початком тисячолітньої темної доби середньовіччя. Апогеєм похмурості цієї доби стала жорстока недовіра до усього, що відхилялося від впертої схоластики і свавільної догми. Другий наслідок, навпаки, пов'язаний з природною потребою людини у соціальній довірі, — виявився чи не найважливішим. Йдеться про кодифікацію Юстиніаном системи цивільного права (Corpus Juris Civilis, 528–535 рр. після Р.Х.), дієвої у своїх канонах і донині. Вже впродовж півтора тисячоліття світ будує свої юридичні стосунки на основі головної максими цього права: «Fundamentum justitiae fides est» (В основі права лежить довіра). Щоправда, прямий переклад не відображає усієї повноти смислу, закладуваного римлянами у цю максиму. Слово «fides», крім базового значення «довіра», перекладається рівноцінно ще трьома рядами значень: а) віра, впевненість; б) чесність, сумлінність; в) істинність, правдивість.
Відтак, можна образно сказати, що площина головної максими римського цивільного права покоїться на «тринозі» важливих цивілізаційних цінностей. В її центрі римлянами покладено довіру — як фундаментальну потребу і правову вимогу в уреґулюванні стосунків між людьми. Образно кажучи, без кожної із ніжок цієї триноги, або якщо одна з цих ніжок «поламана» і не функціонує (напр., «ніжка» чесності і сумлінності чи будь-яка інша), правова площина позбуваються однієї опори, стає неврівноваженою і «перекошеною». У цьому випадку реґулювання стосунків стає проблематичним і суспільство може стати кризовим. Бо насправді: важко уявити собі суспільство, що керується цінностям віри і впевненості (одна ніжка), поєднаними з правдивістю і пошуками істини (друга ніжка), але без чесності та сумлінності («поламана» ніжка). Це суспільство буде множити впевнених у собі аферистів, які вірять у свою правду й істинність добрих намірів. Або ж суспільство чесних і сумлінних людей (одна ніжка), вірних і впевнених (друга ніжка), але неправдивих і байдужих до істини («ушкоджена ніжка) — таке собі суспільство чесних, сумлінних і переконаних у своїй правдивості брехунів і невігласів.
Без двох ніжок площина правової «триноги» може встояти лише за умови, що вона триматиметься на одній єдиній уцілілій «ніжці», яка стає центральним і непохитним стовпом. Правові стосунки стають безальтернативними і догматичними, а суспільство — тоталітарним. Неважко уявити собі суспільство, що керується впевненою вірою (є лише одна ніжка), але безчесне (ніжки нема), позбавлене сумлінності, неправдиве і таке, що заперечує істинний стан речей (ніжки нема). Це суспільство буде фанатичним і жорстоким. Або ж таке, що керується лише цінностями правдивості та істинності (лише ця ніжка є), але безчесне (ніжки нема), позбавлене сумління і віри (ніжки нема) — добре нам відомий утопічний комунізм.
У разі відсутності всіх трьох ніжок — опор цивільної правової триноги зникають правила для реґулювання стосунків, наслідком чого може стати або розпад спільноти, або деспотія, яка засновує власні, аподиктичні (такі, що не обговорюються) закони. Історія знає безліч таких прикладів. У нинішньому світі до цього наближається Росія.
Однак, якщо з правової системи зникає її центральний ціннісний орієнтир — ДОВІРА, — сама тринога втрачає своє призначення: найпершу і найважливішу передумову цивілізованих стосунків. І тоді стосунки у спільноті чи суспільстві будуються навколо інших, але не правових, реґуляторних орієнтирів. У сучасному світі найчастіше таким орієнтиром стає КОРУПЦІЯ. Утворюється система, яку ми можемо назвати ерзац-суспільством з псевдополітикою і псевдоекономікою. Пострадянські країни, включаючи й Україну, — чи не найяскравіший приклад цього.
Відтак, можемо підвести такі підсумки.
1. За відсутності довіри у функціонуванні соціальних стосунків, закріплених правом, суспільство змушене шукати і знаходити інші реґуляторні механізми.
2. Серед таких замісних механізмів, для суспільства, яке функціонує без довіри, найпростішим і найдоступнішим є корупція.
3. Корупція настає тоді, коли довіра у стосунках продається і купується. Оскільки довіра є економією часу, то з корупцією і довіра, і час стають товаром.
4. Відтак, корупція забезпечує лише довіру у ділових відносинах (не стосунках) і лише на рівні фінансових «зобов'язань», не ґарантуючи часу їх виконання.
5. За таких умов суспільні процеси, що реґулюються корупційними відносинами, гальмують систему істинних (у тому і правових) стосунків, які не можуть розвиватися, — бо часовий їх вимір невизначений, а самих стосунків на суспільному рівні нема.
6. Це й означає, що таке суспільство є псевдоспільнотою (бо істинних стосунків нема), яка функціонує на засадах псевдополітики (бо політика — це суспільні стосунки, реґульовані згідно з принципами права; а його нема).
7. У загальному підсумку можемо сказати так: без довіри як фундаменту права спільнота, що реґулюється корупцією, не розвивається, бо, по-суті, її нема.
ІІ. Вимір економічний. Крім суспільного і політично-правового аспекту, важливість дотримування принципу довіри у стосунках відіграє суттєву роль і в економічній площині. Найефективніше це питання дослідив Макс Вебер (1864–1920), засновуючи принципи соціології. Вебер належав до знаменитої на початках XX століття групи неокантіанців, з якої вийшли практично усі підвалини сучасних гуманітарних наук (в т. ч. й екзистенціалізму, психології та психіатрії — Карл Ясперс). Він дотримувався морально-етичної настанови Канта, але вважав, що вона потребує певної ревізії, відповідної до духу часу. А цим духом Вебер вважав дух капіталізму, але не у політико-економічному, а в гуманітарно-ціннісному сенсі. Отож, Вебер сформулював бачення капіталізму, радикально відмінне від Карла Маркса (і треба сказати, що позиція Вебера сьогодні щораз відчутніше витісняє класову теорію Маркса). Своє бачення Вебер виклав у фундаментальній праці «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905), де він аналізує насамперед культурно-духовні аспекти новоєвропейських капіталістичних відносин з позицій етики протестантизму. Чому?
Як відомо, після 1517 року римсько-католицьке християнство розпадається на дві основні течії: католицьку та протестантську церкви. Вебер показує і арґументує, що саме протестантська позиція у групових і соціальних стосунках сприяла швидкому і проґресуючому розвитку капіталізму, тобто капіталізму індустріалізованого і демократизованого. І це тому, що згідно з кальвінізмом, доброчесність є правдивою ознакою обраності. (Мається на увазі головна відмінність католицької доброчесності від протестантської. Перша базується на тому, що доброчесністю ми заслуговуємо на вічне життя, а тому змушені бути порядними і гідними. Кальвіністська доброчесність, натомість, є ознакою обраності Богом, тобто природною властивістю людини, яку нема потреби заслуговувати, а треба лише бути гідним і порядним).
Відтак, як показав Вебер, для самореалізації і реґулювання стосунків, згідно з протестантською етикою, основними цінностями стають ті, які допомагають бути гідним впродовж всього життя, а не лише тоді, коли гідність потрібна ситуативно — для того, аби заслужити прощення за інші, можливо, і не зовсім гідні вчинки.
Таким цінностями стають час і довіра, де довіра є суттєвим чинником економії і пошанування часу. А час, як відомо, — то ще і гроші.
Цікаво зазначити, що впродовж останнього десятиліття, як свідчить неосяжна аналітична й експертна література, успіхи економіки щораз виразніше пов'язуються з фактором довіри у ділових стосунках. Причому проґресуючий розвиток і окремих бізнесових проектів (найяскравішими серед яких є так звані стартапи, для яких фінансування надається під обґрунтоване «чесне слово»), і сучасних спільнот загалом — засновується на принципі довіри. Але сьогодні вже довіри не лише як фундаменту права, а значно ширшої — як головного механізму заощадження часу.
А нинішній час — це не лише гроші, а й вирішальний фактор непередбачуваного прискорення всіх світових процесів, пристосування до яких є однією з базових потреб кожного з нас.
Відтак другим нашим підсумком буде: без довіри як реґулятора усіх суспільних і міжособистісних стосунків ми втрачаємо час, а з ним не лише і навіть не стільки гроші, скільки найважливіший інстинкт живого — розрахунку свого життя.
ІІІ. Пропозиція. Якщо довіра, будучи фундаментальним реґуляторним принципом правових стосунків (частина І), є сьогодні ще й ефективним фактором економічного розвитку (частина ІІ), то варто розглянути наступну можливість: задекларувати і спробувати реалізувати стратегію розвитку Львівщини як простору довіри.
Для цього найпершим практичним кроком могло би стати формування незалежної та авторитетної громадської організації «АРБІТРАЖНА КОЛЕГІЯ З ДОТРИМАННЯ і ПОРУШЕНЬ ПРИНЦИПУ ДОВІРИ». Головними функціями її могли би стати:
- визначення осіб для річної номінації «Людина, гідна Довіри»;
- розгляд резонансних справ в економічному чи суспільно-значимому вимірі, де порушено принцип довіри («чесного слова»);
- надання публічного висновку про таке порушення — у випадку його очевидності;
- формулювання етичних засад для розгляду порушень принципу довіри як очевидних.
ІV. Вимір Львівщини. Як відомо, Галичина, великою мірою уособлювана Львівщиною, ще з часів австро-угорської юрисдикції іменується як SEMPER FIDELIS (завжди вірна, або завжди гідна довіри). Але не тому, що тут функціонував чи функціонує дух протестантської етики, а з інших причин.
Ці причини — на поверхні: 1) реальне перехрестя географічних, геополітичних і цивілізаційно-культурних впливів («південь-північ» за водорозділом і культурою будівництва; «схід-захід» за політичною ментальністю і релігійно-конфесійним поділом християнства); 2) амальгама різних етнічних культур; 3) своєрідний «острівний» характер існування, у якому львівська Галичина постійно переходила до різних володінь, повністю не відчуваючи себе приналежною до жодного панування (крім останніх 25 років). 4) необхідність і відповідна здатність адаптуватися до існуючих умов.
Відтак, дух Галичини, охарактеризований як SEMPER FIDELIS (що у собі несе і зневажливий відтінок), має ще й інший вимір. Можемо думати, що завжди вірною Львівщина є не лише у стосунках з іншими, пануючими над нею, а й щодо своєї власної позиції. І це ми добре бачимо упродовж усієї найновітнішої історії України.
Твоя гідність — слово честі: не зрадь довіри.
Богдан Прах
Олег Синютка
Олександр Дзиндра
Олександр Фільц
Ярослав Рущишин
19.12.2015